В обласній бібліотеці для юнацтва презентували унікальну етнографічну експозицію з музейних фондів одного з найбагатших історичних джерел про Україну від найдавніших часів до сьогодення — державного історико-культурного заповідника “Межибіж”. Розповіла про них член Національної спілки краєзнавців України, лауреат обласних премій імені Тараса Шевченка та Костя Широцького, авторка наукового краєзнавчо-етнографічного видання “Берегиня скарбів народних” Галина Медведчук.
В обласній бібліотеці для юнацтва презентували унікальну етнографічну експозицію з музейних фондів одного з найбагатших історичних джерел про Україну від найдавніших часів до сьогодення — державного історико-культурного заповідника “Межи-біж”. Розповіла про них член Національної спілки краєзнавців України, лауреат обласних премій імені Тараса Шевченка та Костя Широцького, авторка наукового краєзнавчо-етнографічного видання “Берегиня скарбів народних” Галина Медведчук.
Презентації музейної експозиції передувала коротка пам’ятка про заповідник. Створено його 2001 року у комплексі пам’яток замку селища Меджибіж. Нині Меджибізька фортеця — унікальна пам’ятка архітектури, жвавий туристичний об’єкт. Тут відбуваються фестивалі, історичні реконструкції, діє чимало експозицій та виставкових залів.
Сам історичний музей у заповіднику має шість виставкових залів. Експозиція “Від найдавніших часів до XVI століття” демонструє археологічні предмети, знайдені під час розкопок на замковому подвір’ї. Музейний зал “Меджибіж XVII — початку XX століття” ілюструє події Національно-визвольної війни 1648-1657 років та історію містечка XVII — початку XX століття. Тематичні експозиції “Ковальство та гончарство”, “Ткацтво” наповнені предметами домашнього вжитку. У двох залах представлені виставки — етнографічна “Нетлінні скарби України” проекту “Різнобарвна Україна” та художня “Вернісаж у Меджибізькій фортеці”.
Унікальною є музейна експозиція пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років на Хмельниччині.
Одними з найцінніших етноскарбів країни, зокрема Меджибізького музею, є вишивка і ткацтво. Їх дослідженню присвятили свої праці чимало істориків, науковців. Серед них — заслужений працівник музею Галина Медведчук, зустріч із нею — нагода дізнатися про секрети прадавньої вишивки більше, ніж пишуть у пресі та пізнавальній літературі. Науковець відвідала чимало сіл, збирала живі, рукодільні скарби — вишиванки, рушники, оздоби одягу, килими…
“Нині у країні актуальна етномода, вишиванки одягають і діти, і дорослі. Але мало хто знає про значення вишиваних символів, а в них — народна мудрість, історія”, — розпочала екскурс в історію вишиванок Галина Медведчук.
Цікавою була її розповідь, наприклад, про те, що на подільських вишиваних сорочках трапляється свастика. Літні люди цього жахаються, адже свастика — фашистський символ. Але наші предки-вишивальниці мали на увазі символ сонця із заломленими променями, що відображає його рух. Фашисти ж використовували цей знак, перевернувши промені сонця в інший бік, змінили його напрямок.
Свастика на подільських сорочках — символ щастя. Цей знак використовується у різних країнах. Його вивчали чимало вчених, науковців, заборонялися дослідження лише за радянських часів.
Виявляється, свастика є в орнаменті храмів різних релігій. Її називають навіть сімейним знаком російської царської династії Романових. Свастику знаходили на стінах будівель, де вони жили, родинних печатках.
На подільських сорочках часто вишиті хвилясті лінії, шести- і восьмипелюсткові розети, які в народі називають звіздами.
Класичною технікою вишивки на Поділлі є низинка. У музеї Меджибізької фортеці зберігається чимало подільських вишиванок з чорною низинкою. Класична подільська вишивка називається чорнобровою.
Багато чорного кольору на вишивці пояснюють і тим, що на Поділля часто нападали турки, забирали дівчат, а їхні матері свою тугу виливали чорним кольором на вишиванках. А ще чорний — колір землі-годувальниці, яку люди вважають святою.
Раніше вишивали на домотканому полотні з оброблених конопель. Вироби з такого грубого полотна надто важкі. Популярними техніками вишивки були і залишаються хрестик та гладь.
Особливо гарно вишивали в Україні весільні сорочки. Їх здебільшого рясно оздоблювали квітами на рукавах, подолі (низ) і різними символами, які означали злагоду, любов, сімейний добробут… Якщо деякі сорочки-вишиванки складалися з двох частин верхньої — станка і нижньої — підточки, то весільна мала бути суцільною, неперерізаною, щоб життя молодої було суцільно щасливим.
Кожна вишиванка заряджена енергетикою майстрині. Дослідник київського музею Івана Гончара, науковець Юрій Мельничук виявив, що перший кінець весільного рушника має позитивну енергетику, адже дівчина починає вишивати його залюбки, з цікавістю, а другий кінець — повтор першого, вишивають з меншою охотою, тому заряджений негативно. Відтак перший кінець має плюсовий заряд, а другий — мінусовий. Тому на перший під час шлюбу стає наречена, а на другий — наречений. Науковець стверджує, що від цього залежить гармонія подальшого подружнього життя.
Вишивка весільного рушника не повинна закінчуватися суцільною лінією, тому що енергетика зупиняється, не рухається, треба додати на цій лінії зубчики, квіти… Весільний рушник має вишивати наречена або мати, бабуся чи сестра у спокої і гарному настрої. А от купувати весільні рушники не годиться.
Вважається, що рушниками, які вишивала смертельно хвора людина, слід обв’язати хрест на її могилі.
Вишитими рушниками як оберегами перев’язували тих, хто покидав рідну землю чи йшов на військову службу.
Матері, вишиваючи сорочки для дітей, кілька разів їх перехрещували, вважалося: скільки разів перехрещена сорочка, стільки ж разів матір благословляє дитину.
Кращі вишиванки одягали на вечорниці чи в церкву. Традиційним дівочим доповненням до вишитого вбрання вважається коралове намисто (козаки приносили його матерям, сестрам та нареченим з походів) і віночок з різнокольоровими стрічками.
Дорогоцінні прикраси замінювало намисто з калини та горобини. Кількість низок намиста дівчини свідчила про її статки. Багату впізнавали і по дукатах у намисті.
Іншим свідченням родинного достатку були домоткані килими, їх теж чимало в музеї Меджибожа. У приданому килим мала кожна дівчина. Модні колись хустки з торочками теж були у приданому. Ця частина українського строю брала участь у весільних забавах донедавна.
…І це далеко не все, що знають і розповідають працівники Меджибізького музею про українську народну вишивку, дослідження якої почались у другій половині XIX століття і тривають досі.
Подією для дослідників української народної вишивки, вважає Галина Медведчук, стане випуск тритомника музею Івана Гончара.
“Вишиванка — душа, за яку колись навіть у в’язницю потрапляли. Втішно, що нині можемо вільно її одягати. І повинні берегти!” — завершила розповідь про вишивку Галина Медведчук.
Як стверджує директор заповідника “Межибіж” Олег Погорілець, вишивка — одна з найбагатших експонатів музею у Меджибізькій фортеці, велике поле для дослідження. Аби привернути увагу до національного строю, його історії, незабаром планується організувати тут фестиваль вишиванок.
Ірина САЛІЙ