Цей бій під Космачем взимку сорок п’ятого радянські чекісти, видно, завжди тримали на конт-ролі, вважаючи обов’язком розкрити всі його подробиці, а основне — імена тих командирів УПА, які влаштували енкаведистам тоді у Карпатах таку криваву бойню. У цій справі для них не існувало термінів давності, хоч на час розкриття її головного секрету — справжнього імені провідника тих українських героїв — Мирослава Симчича, який організував смертельну пастку для генерала Дергачова та його карателів, що проривалися на підмогу своїм підрозділам, оточеним УПА у Космачі, з якого бандерівці свідомо відступили, аби не наражати на небезпеку мирних жителів. У “бандерівській столиці”, як називали тоді компартійці це село, ворог явно переоцінив свої сили, адже упівці взяли Космач у кільце, а коли дізналися, що енкаведисти почали мародерствувати та ґвалтувати жінок, одразу почали наступ.
Цей бій під Космачем взимку сорок п’ятого радянські чекісти, видно, завжди тримали на конт-ролі, вважаючи обов’язком розкрити всі його подробиці, а основне — імена тих командирів УПА, які влаштували енкаведистам тоді у Карпатах таку криваву бойню. У цій справі для них не існувало термінів давності, хоч на час розкриття її головного секрету — справжнього імені провідника тих українських героїв — Мирослава Симчича, який організував смертельну пастку для генерала Дергачова та його карателів, що проривалися на підмогу своїм підрозділам, оточеним УПА у Космачі, з якого бандерівці свідомо відступили, аби не наражати на небезпеку мирних жителів. У “бандерівській столиці”, як називали тоді компартійці це село, ворог явно переоцінив свої сили, адже упівці взяли Космач у кільце, а коли дізналися, що енкаведисти почали мародерствувати та ґвалтувати жінок, одразу почали наступ.
Ця історія нагадає мені випадок з повстанської біографії легендарного отамана Якова Гальчевського, який, дізнавшись, що на Лознянській цукроварні, що була у нас на початку двадцятих у Летичівському повіті, червона залога почала подібні безчинства з місцевим населенням, вдаючись до ґвалтування неповнолітніх дівчаток на вовковинецьких хуторах нинішньої Деражнянщини, одразу нещадно покарав цих насильників. Його загін спершу обеззброїв червоних, а потім у присутності робітників цукроварні вчинив праведний суд над злочинцями у свій спосіб. Як відомо, отаман заставив самих червоних вказати на тих, хто ґвалтував місцевих дівчат та жінок, які видали з-поміж себе понад три десятки таких мерзотників, а потім, розстрілявши спершу показово комісара та командира цих злочинців, наказав своїм козакам зробити прилюдно цим ґвалтівникам шаблями обрізання, а потім розстріляв їх всіх до одного. Решту ж червоних відпустив, зробивши їм виховну профілактику нагаями. Після цієї показової покари на якийсь час червоні окупанти у нас на Поділлі припинили ґвалтування, навіть наказ такий з’явився по їх війську…
Енкаведистську сваволю у Космачі було важче спинити, адже сюди зайшли надто великі сили військ НКВС, які після дводенного бою з бандерівцями по рації запросили підмоги, з якою проривався до села генерал Дергачов. Його візьме у смертоносні лещата сотня, якою тоді командував Кривоніс. Тільки у 1968-ому, коли Мирослав Симчич уже п’ятий рік був на свободі, живучи і працюючи робітником на заводі в Запоріжжі, бо про повернення у рідні Карпати такі, як він, і мріяти не могли, слідчі КДБ від котрогось з колись легалізованих колишніх упівців дізналися, хто командував тією блискучою операцією бандерівців у 1945-му під Космачем.
Мирослав Васильович про цей бій згадує без зайвого пафосу і досі шкодує, що в легковику серед загиблих поруч з генералом вони побачать жінку у військовому, яка була, як виявиться, начальником медслужби цієї дивізії з українським прізвищем. Про тих енкаведистів, які під’їхали до місця їх засідки на дванадцяти американських студебекерах, говорив, як і про тих німців, яких його підрозділ знищив немало під час нацистської окупації у цих горах, куди що ті, що ці загарбники несли горе. Коли ж його “викрили”, пригадував, що на заводі до його сім’ї серед робітників та сусідів ставлення нітрохи не змінилося. Навіть навпаки, його дружина Раїса, до речі, колишня активна комсомолка, яка закохалася у цього звільненого з табору бандерівця, набагато від неї старшого, пригадує вияви турботи простих запоріжців до її сім’ї, коли чоловіка знову забрали до табору, повернувши старий тюремний строк, а в запорізьких газетах розтрубили, який страшний “злочинець” поруч з ними жив…
Здавалося б, комуністична влада тоді вже могла змиритися з тим, що цей чоловік своє вже відсидів у таборах, бо був то час, коли нібито було розвінчано культ особи Сталіна, і в тій країні після “хрущовської відлиги” мали б статися хоч якісь якісні зміни в національному питанні. Та все це не мало жодного стосунку до незмінної ненависті Кремля до українського національного руху в будь-яких, навіть цілком невинних його формах, а у випадку з Мирославом Симчичем і поготів, адже “нововиявлені обставини” у його судовій справі стали відвертою помстою КДБ тому поколінню українців, які зі зброєю в руках протистояли комуністам. От і вийшло тоді, наприкінці шістдесятих і пізніше, що до таких старих бандерівців, як Симчич, у комуністичні табори почало надходити нове “поповнення” з України вже з представників молодого покоління, яке щиро повірило, що в СРСР після епохи Торквемади, як образно назвав Сталіна Дмитро Павличко, можливі позитивні суспільні трансформації, яке, як його попередники у двадцяті роки, чомусь вирішило, що Москва здатна змінювати свою національну політику. Словом, знову свідомі українці наступили на такі звичні для нас історичні граблі ілюзій щодо свого “старшого” брата чи радше підступної сестриці — російської імперії в комуністичних шатах.
Здавалося спершу, що могло бути спільного у таких ідеалістів, як Іван Світличний, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Василь Стус, Валерій Марченко та багатьох інших дисидентів-інтелектуалів, як той же Іван Дзюба, який, зокрема, пропонував вирішення українських проблем на основі ленінських теоретичних постулатів з національного питання, з тими старшими від них буквально на якихось десять-п’ятнадцять років українських патріотів, які ніколи не мали таких ілюзій, а зі зброєю в руках боролися за українську ідею? Проте якраз там, за колючим дротом, вони одразу порозумілися між собою і більшість наших шістдесятників з тих, хто не зламався, не пішов на компроміс з владою, приймуть ідейну естафету старшого покоління, яке загартує їх не лише власними ідеями, а й на прикладах власного життєвого досвіду. Недарма з цього приводу хтось з наших дисидентів скаже, що розміщення в одних концтаборах українських шістдесятників і колишніх упівців, ідейних бандерівців, стане фатальною помилкою радянської влади та її спецслужб. І справді, через це поєднання невдовзі в Україні з’явиться хоч і не чисельне, але справжнє ядро державників нової якості, які здатні будуть не лише теоретично, а й невдовзі на практиці здійснити перші кроки у закладенні мирним шляхом підвалин нової української державності…
Та це тема окремого політологічного дискурсу, а тоді, наприкінці шістдесятих, Мирославу Симчичу довелося знову пройти через нове слідство, на якому, зрозуміло, він заперечував усі звинувачення, які трималися на свідченнях якогось зрадника-слабодуха, після чого йому припаяли новий термін ув’язнення, який скінчиться у роки горбачовської перебудови, заваживши разом тридцять чотири роки важких випробувань у різних “зонах”, в яких його супроводжуватиме слава непереможного бандерівця, який подав енкаведистським карателям незабутній кривавий урок.
А на зустрічі у Коломиї, після тривалого перебування на сонці Мирославу Васильовичу стане трохи зле і ми почнемо йому допомагати ліками, порадами, а друзі відвезуть його додому, де їх зустріне гостинна пані Раїса, яка своїм теплом одразу поверне чоловіка у форму та пригостить гостей гарним обідом з варениками. Цю квартиру герою як почесному громадянину міста виділила Коломийська міськрада, а ще він носить звання почесного громадянина Львова. І цей факт також, як на мене, дуже переконливо засвідчує ті патріотично-виховні пріоритети, які, на жаль, досі відрізняють Західну Україну від Великої, зокрема, і від нашої Хмельниччини.
Бо, он, уже вкотре в нашому місті пробують завершити декомунізацію бодай у назвах вулиць і ніяк не вдається довести цю справу до логічного завершення. Здавалося б, коли, як не зараз, коли ми пройшли випробування Революції гідності, коли на Сході йде справжня війна з російськими окупантами, відмовлятися від стереотипів прокомуністичного минулого? Так ні ж, ці примари минулого знову вигулькують у вигляді нібито громадської думки, алгоритм якої далі продукують наша доморощена п’ята колона, усілякі там комуністи, соціалісти та їх симпатики, яким, бачите, некомфортно буде від того, що вони ходитимуть вулицями Небесної сотні чи Гальчевського, скажімо, на місці назви тієї ж вулиці Примакова, що було б цілком логічно, ім’я якого є символом зрадництва власного народу і який зокрема на Поділлі залишив по собі сумну славу червоного карателя у часи Української національної революції. Як, зрештою, і його товариш юності Юрко Коцюбинський, син нашого славного класика, який ще встиг перед смертю у застінках НКВС позбиткуватися над нашим краєм під час страшного Геноциду у 1932-1933 роках…
То чи маємо дивуватися з того, що наша молодь нічого не знає, скажімо, про героїку українського національного руху опору в роки війни, а наші педагоги роблять великі очі, як це було недавно на одній із обласних педконференцій, коли мені довелося говорити про антинацистське підпілля ОУН-УПА на наших землях? Нині ми вдень з вогнем не знайдемо в експозиціях навіть нашого Хмельницького музею Проскурівського підпілля матеріалів про націоналістичне підпілля ОУН (мельниківців), яке тут на початку війни було більшим і ефективнішим, ніж комуністичне, що, як відомо, спершу було здане нацистам своїми ж функціонерами і змушене було зароджуватися на нових засадах, практично стихійно. Подібний ідейний лжезаряд віє і від експозицій музею та всієї виховної роботи у прикордонній академії, випускники та курсанти якої нині стримують ворога на наших східних та південних рубежах. А де нині знайти в обласному краєзнавчому музеї, скажімо, імена членів підпільних організацій ОУН з багатьох районів нашого краю, тих же Летичівщини та моєї Деражнянщини? Чекають ще досі бодай на меморіальну плиту члени такої підпільної організації, що діяла у Меджибожі та Требухівці: Онисія Слащука, Федора Поплавського, Панаса Транчука, які геройськи загинули в бою з німецькими гестапівцями, Павла Гірчака, Захара Дядика, Степана Котика, Олександра Маяковського, Кіндрата Рудого, Петра Садовського, Григорія Свистуна, яких окупантам вдалось арештувати та які були ними потім закатовані у Старокостянтинівській тюрмі гестапо, там, де у тридцяті була катівня НКВС. У тих же гестапівських застінках закатували й активного члена українського підпілля та керівника підпільної організації ОУН з села Марківівці Івана Григоровича Сабодана, рідного дядька спочилого недавно у Бозі митрополита Володимира Сабодана, до якої належав і його старший рідний брат Олексій. По сусідству з Требухівцями діяла одна з найактивніших оунівських організацій у Копачівці, до якої належали відомий письменник Юхим Кошельник, Мирон Демчишин, Григорій Романишин, Григорій Чорнолуцький та інші патріоти, де була облаштована з ініціативи Кошельника навіть підпільна друкарня… А що вже казати про діяльність підпільної організації, яка виникла по війні з молодих патріотів вже супроти комуністичної окупації у Женишківцях на Віньковеччині!..
Ми донедавна на державному рівні відверто нехтували своєю історією та її повчальними уроками. Та чи зуміємо їх використати та осмислити вже у світлі нових драматичних подій, які відбуваються нині з нами та Україною? Це також, як на мене, далеко не риторичне питання. Війна з російським окупантом мала б уже кардинально змінити й ті офіційні патріотичні стереотипи та риторику, яка звучить, на перший погляд, нібито правильно з вуст деяких нових владців. Проте в їх патріотичних спічах частіше чути чомусь про героїку Великої Вітчизняної, яка до нашої нинішньої війни з імперською Росією не має відношення, як, зрештою, і до радянської афганської агресивної авантюри, що добре усвідомлюють ветерани тієї неправедної війни, які зі зброєю в руках нині захищають незалежність тепер уже рідної землі від російських окупантів та їх поплічників, не кажучи вже про героїку часів Української національної революції чи боротьби за Карпатську Україну, приклади героїзму борців за українську ідею в лавах ОУН-УПА, які мають найбільше типологічних національно-патріотичних ознак з нинішнім українським пробудженням. То чи повинні ми дивуватися, що нині і далі на “ура” проходять у владних рішеннях на удостоєння звань та почесних відзнак у наших краях доволі сумнівні типажі, а про справжніх героїв наша влада поки що соромливо забуває, поглядаючи з незрозумілим побоюванням у бік дискредитованої п’ятої колони, що ніколи і ні за яких обставин не прийме наших патріотичних ідеалів, яка чекає й тут на російських окупантів, яка, як і вони, є зазомбованою імперською пропагандою, для якої Україна ніколи не була і не буде рідною землею, бо цей “гомо совєтікус”, мабуть, повинен зникати тільки шляхом природного вимирання цієї штучної популяції покручів. Щоправда, нині у ймовірних суперечках з її представниками у нас з’явився безпрограшний аргумент, адже всі вони разом з нами раптом стали для кремлівської пропаганди “бандерівцями” та “фашистами”, які можуть без розбору потрапити, скажімо, під бомби вже “путінських соколів”, якщо дійде до повномасштабної війни з Росією на всій території України та як це нині відбувається на Донбасі, де російські “гради” та артилерія не жалують тутнікого, навіть закостенілих у своїй антиукраїнській скверні жителів цих населених пунктів, які ще вчора вітали окупантів…
Страдницькою дорогою Дем’янового лазу…
Тема війни з Росією у різних її інтерпретаціях була основною у цій нашій мандрівці з Коломийщини, як, зрештою, і протягом усієї нашої прощі, та коли ми після відвідин центру національно-патріотичного виховання молоді в Івано-Франківську під’їдемо до “Дем’янового лазу” — меморіалу пам’яті закатованих комуністами, то дискусії з цього приводу одразу стишаться, адже тут, на околиці обласного центру нині, даруйте, проілюстровано ще один доказ тієї героїчної мотивації, яка не могла не рухати душами та серцями таких патріотів, як Мирослав Симчич, у боротьбі з комуністичною ордою, яка прийшла у його рідні Карпати. А хіба не такими були патріотичні помисли у повстанців Якова Гальчевського чи холодноярівців, зрештою, хіба не обов’язком захисту рідної землі аж до скону керувалися требухівські хлопці-оунівці, які геройськи загинули у бою з нацистами в травні сорок третього, як і тисячі тисяч українських патріотів, котрі в різні часи, а нині на сході країни, захищають рідну землю від ворога, який може ховатися під різною личиною, але завжди прагнув одного — погибелі нашій нації?
Дем’янів лаз — так називалося колись урочище на цій приміській території, де по війні почали роздавати землю під дачні ділянки франківцям, які навіть не підозрювали, які тут страшні місця. Перед війною у цій зловісній лісистій місцині енкаведисти заривали останки закатованих у своїй тюрмі, аж поки у вересні 1989-го місцеві меморіалівці на чолі з Романом Круциком не почали тут пошуки цих загиблих. Спершу компартійці, за традицією, говорили, що то місця розстрілів гестапо, що частково відповідає фактам, бо нацисти, перейнявши криваву естафету у НКВС, тут також розстрілювали наших патріотів, проте масштаби злодіянь комуністів не були співмірними з нацистськими. За фактом виявлених меморіалівцями останків, хоч і з потугами, а таки було заведено прокуратурою відому справу №63953 “по факту масових розстрілів радянських громадян у Станіславській тюрмі”, яка стала початком розслідувань цих злочинів. Невдовзі стане відомо, що останній свій розстріл перед приходом німців енкаведисти провели ще 29 червня 1941 року, про що розповість дивом врятований Василь Ніньовський, а невдовзі під час розкопок будуть віднайдені перші шістсот останків замучених, з яких було виявлено лише двадцять два прізвища. Пошуковцям пощастило одразу натрапити на першу яму-рів з цими страшними захороненнями і так, крок за кроком, у Дем’яновому лазу було виявлено й інші захоронення. Згодом тут з’явиться меморіал пам’яті закатованих, буде побудована греко-католицька каплиця-дзвіниця (на фото), у нижньому поверсі якої розташується меморіальний музей, що є філією обласного музею визвольної боротьби…
Ми ж за традицією, пройшовши до меморіалу символічною Хресною дорогою, здійснили біля братських могил закатованих поминальну літургію, а директор музею Михайло Фреїк здійснить для нас екскурсію, факти з якої при осмисленні потребують неабиякої витримки. Власне, тут нині міститься і центр вивчення в цих краях подібних страшних місць, яких нині пошуковці налічують до семи десятків. З останніх виявлених — захоронення у селі Пшеничники, яке виявили торік у травні у болоті пойми річки Ворона, через яку ми переїжджали. Тут знайдено вже 623 останки людей, багато з яких були закатованими та кинутими в болото. Нині пошуковці копають таке ж страшне захоронення біля селища Єзупіль, хоча, мабуть, ніхто з нас не візьметься сказати, скільки ще таких страхітливих знахідок, які засвідчують злочини комуністичної системи проти нашого народу, таїть українська земля…