Час у дорозі на шляху до Буковини, що, власне, почалася за Жванецьким мостом через Дністер, який ми провели у комфортабельному автобусі та ще й у компанії однодумців попри, м’яко кажучи, хронічні незручності наших автомагістралей, минав доволі швидко і, так би мовити, не без моралі, бо таки було над чим подумати.
Час у дорозі на шляху до Буковини, що, власне, почалася за Жванецьким мостом через Дністер, який ми провели у комфортабельному автобусі та ще й у компанії однодумців попри, м’яко кажучи, хронічні незручності наших автомагістралей, минав доволі швидко і, так би мовити, не без моралі, бо таки було над чим подумати. Вже вкотре за останні роки, буваючи на буковинських Хотинщині та Кельменеччині, приглядався і до їх краєвидів, розмірковуючи про себе, де тут, якщо вірити досліднику української антики, історику та письменнику Івану Білику, авторитет якого для мене був беззаперечним ще зі студентської пори, відбувалося славнозвісне зіткнення армії перського царя Дарія з нашими предками-скіфами. Місце цієї історичної битви, як і скіфську столицю Герри, Білик бачив саме в цих краях і його аргументи не можуть не переконувати. Як відомо, насправді тієї генеральної битви зі скіфами у персів так і не відбулося. Цар Дарій, побачивши, що перед її початком декілька воїнів з передньої лави війська скіфів, запримітивши зайця у траві, попри смертельну небезпеку, кинулися його навипередки здоганяти, так і не розпочав її, вжахнувшись від того, як мало для його ворогів важить власне життя і як безстрашно та безтурботно його супротивники готові йти на смерть у бою, тож дав наказ своїй армії відступати з цієї таємничої землі, втративши під час втечі від нападів скіфів і цвіт свого війська, і славу непереможного полководця.
Відомо, що скіфи по приходу персів на їх землі, по суті, вели з ними, по-сучасному кажучи, партизансько-диверсійну війну, нападаючи на ворога зненацька, вигублювали його величезну армію. На вимоги посланців Дарія стати до вирішальної битви, жартома відповідали, що така битва для них настане тоді, коли ті наблизяться до могил їх предків, а коли цей час настав десь у цих краях, то вже перси настільки були деморалізовані цією безглуздою для них війною, що почали безславний панічний відступ, зарікаючись ніколи не посягати збройно на цей загадковий народ, нащадки якого також зберегли таке ж безстрашне ставлення до смерті в бою, що відзначено, зокрема, в іноземних літописах про воїнів київських князів, у свідченнях чужоземців про звитягу запорозьких козаків, які вміли завжди жертвувати своїм життям, коли йшлося про захист рідної землі…
Тож мене ніколи не покидала думка про те, чи не там, за Дністром, у чарівних і таємничих Товтрах, поміж низинами над Збручем та Богом, бо саме так називали ще донедавна подоляни свій Південний Буг, і покоїлися предки загадкових скіфів-гунів, трипільців, недосліджених курганів-могильників та поселень яких тут і нині доволі? Принаймні мені ця версія здається більш правдоподібною, аніж псевдотеорії усіляких толочків, табачників, від яких завжди попахувало отруєними випарами бузинівщини. Зрештою, крім таких псевдовчених, ніхто досі не брався всерйоз дискутувати з Біликом, якого від радянської тюрми за дисидентські погляди врятувало лише те, що очільникам Компартії УРСР раптом захотілося у 1982-ому відзначити 1500-ліття Києва, а на той час саме він у своєму історичному романі “Меч Арея”, щоправда, не так у романі, як у його післямові “Аксіоми недоведених істин”, аргументовано довів, що ці амбіції першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького мають під собою наукове обґрунтування. Це врятувало Білика від тюрми, а наша столиця під шумок ювілею одержала кошти на реставрацію Золотих воріт, Андріївського узвозу та ряду інших історичних споруд. Хоча невдовзі Щербицький перестав хизуватися цим історичним фактом перед Москвою, бо настав час Андропова. Отож звідти на нього помахали пальцем, а в ті часи було добре відомо: якщо у першопрестольній стрижуть нігті, то в Києві можуть і пальці відрізати. Тож Володимир Васильович як давній корєш Леоніда Брежнєва, який на початку партійної кар’єри писав у всіх анкетах про свою українську національність, забувши про це пізніше, обійшовся лише легким переляком за свою цікавість минувшиною власного народу, звичайно ж, на відміну від свого попередника Петра Шелеста, якого за невинні національні рефлексії Кремль одразу сплавив з України.
Мені ж у цьому зв’язку думалося не раз про те, чи спали спокійно ті члени парткомісії Хмельницького міськкому та обкому КПУ, які підписували завідомо неправдиві і злочинні висновки про те, що у вересні 1966 року жодних останків закатованих чекістами на місці колишньої Проскурівської в’язниці НКВС не було, а знайдено там лише останки загиблих під час німецького бомбардування у травні 1944-го в приміщенні “капезе” відновленої вже на той час одразу після звільнення міста тюрми.
Зрозуміло, хтось скаже, що час був такий, але і тоді знайшлися люди, які передали про страшні знахідки на будові універмагу в Хмельницькому за кордон. Врешті-решт, що заважало тим членам парткомісії сказати правду вже у перші роки незалежності, як це робили прості хмельничани, які приходили і до мене з такими свідченнями в редакцію? Зрештою, хіба не вольовим методом на свій ризик організував спорудження меморіалу пам’яті комуністичних жертв, отого знакового для Поділля Ангела Скорботи, у нашому місті покійний, світла йому пам’ять, наш мер Михайло Чекман? Він десь у 1997-му передав мені для вивчення зі своїми нищівними коментарями матеріали з висновками тієї злочинної парткомісії. А вже пізніше, завдяки ініціативі завкадрами міськвиконкому Ігоря Костенецького, передасть і матеріали слідства, яке провели працівники обласного управління КДБ після того, як ми, рухівці, навесні 1991-го почали розкопувати на спорудженні гаражів на вулиці м. Рибалка одне з таємних захоронень комуністами останків цих закатованих людей. Михайло Чекман здійснив це будівництво методом народної будови, вишукуючи на нього кошти лише йому відомими методами, про які міг знати хіба що тодішній начфін міськ-виконкому і нинішній міський голова Сергій Мельник та його команда. То був принциповий громадянський вчинок, який навічно залишить ім’я Михайла Костянтиновича у пам’яті хмельничан…
Можливо, правильніше буде залишити такі питання без відповіді, бо рефлекси виживання, страху людини перед тюрмою, голодом, хвилюваннями за долю близьких, дискомфорту перед громадським осудом, врешті-решт смертю спонукають її у таких ситуаціях до непередбачуваних вчинків. Мабуть, тому ми з таким захопленням дивимося на тих, хто вже заради високої ідеї та правди спроможний відкинути ці страхи та мирські спокуси, жертвуючи заради загального блага усім і навіть власним життям.
На це сакраментальне питання наша подорож далі продовжувала готувати все нові приклади, але відповіді на них не були такими простими, як здається на перший погляд, і не завжди можна було вкласти їх навіть у таке патріотичне кліше, як з тієї галичанської пісні про партизана-бандерівця, яка вже давно прижилася і на Хмельниччині. Пригадуєте ту пісенну строфу з неї, яку не раз і ми натхненно виводили у своїй поїздці: “…він за Україну голову поклав”. Адже нині наша вітчизняна історія ніби повернула нас у буремні часи Української національної революції та героїки ОУН-УПА, адже драматичні й героїчні події Революції гідності, війни з російським агресором наповнили наші міста і села патріотичним гаслом “Герої не вмирають”, коли ми щиро вимовляємо їх на велелюдних похоронах цих новітніх українських героїв, які гинуть у протистоянні з тим вселенським злом, яке в подобі нового кремлівського Деміурга знову посягнуло на нашу землю та наші душі.
Ті, хто не захотів
коритися…
У тій дорозі ми з не меншою тривогою слідкували і за інформацією з так званої зони АТО, виловлюючи їх із радіоповідомлень, під час телефонних дзвінків з рідними і телевізійних інформаційних передач, коли була нагода ночувати в готелях. Звичайно ж, найочікуванішими були звістки з Донбасу від рідних учасниці нашої прощі, викладачки Донецького національного університету Валентини Денисенко, яка залишила там батьків і дитину, котрі виїхали десь у передмістя Донецька. Наприкінці подорожі надійде звістка з села Розкішна, що належить до Іванівської сільради Ставищанського району, звідки у нас було троє прочан разом з тамтешнім сільським головою, свободівцем Юрком Деркачем з дружиною Оксаною та депутатом райради, вчителькою Галиною Куликовою. У них по сусідству в зоні АТО загинув юнак Віталій Галянт, якого вони всі знали ще з дитинства, а буквально через хату сім’ї цього хлопця жила мати відомого поплічника Януковича, колишнього командуючого внутрішніми військами, генерала міліції Станіслава Шуляка, який зі своїм шефом утік до Росії і нині, за даними СБУ, під Ростовом-на-Дону у спецтаборах готує диверсантів проти України. Цього мерзотника добре знали наші попутники, давали йому нищівні характеристики ще за часів його служби в Януковича, аж ніяк не дивуючись, що той негідник пішов зрадницьким шляхом проти власного народу, на руках якого нині ще й кров односельця, навіть сусіда. Як стане мені відомо пізніше, похорон цього героя минув без ексцесів, бо дехто у селі говорив, що хату Шуляка треба пустити за вітром. Односельці пошкодували стареньку матір того зрадника, здається, вдову, яка виросла в біді і пустила у світ свого сина, віддавши на виховання спершу радянській системі, а потім вже він сам віддав перевагу Мамоні наживи та приспособленства, які перетворили цього чоловіка у братовбивцю та відступника, якого покрило прокляттями рідне село, куди він заїжджав нечасто, хизуючись своїм становищем та статками…
Вже пополудні того дня ми були у Коломиї, де нас зустрічали наші соловчани — отець Іван (Кузьмин), наш торішній духівник у подорожі на Соловки, та Роман Підлужний, який після Революції гідності став першим заступником голови району. У своєму краї він прославився як керівник знаменитої на Майдані Коломийської сотні, бійці якої разом зі своїм рідним містом подарували столиці відбудований за власний кошт “місточок кохання”, що єднає два схили у Першотравневому парку. Цей міст у часи протистояння на Майдані в районі вулиці Грушевського був одним із найважливіших стратегічних об’єктів оборони майданівців, котрі змушені було його спалити, аби не пропустити беркутню. У Романа і без цих заслуг вистачає чеснот, але якраз участь у протистоянні на Майдані перетворила його, так би мовити, в одного з незаперечних лідерів коломийських патріотів. Тож саме з їх середовища його безкомпромісну кандидатуру було покликано до керівництва цим унікальним районом, який є центром Гуцульщини, а сама Коломия вважається її столицею.
Про гостинність гуцулів ходять, завважте, цілком обґрунтовані легенди, в чому ми також переконалися. Не менше захоплення викликає краса цього неповторного краю, описи якого є у багатьох художніх творах не лише наших класиків. Колорит цих країв, їх побуту, традицій, етнографічних особливостей та історії — то окрема захоплююча тема. Тож як не тішитися, що навіть під час цієї нашої не надто оптимістичної за своїм змістом та метою мандрівки ми мали можливість доторкнутися до цієї краси, помилуватися незабутніми краєвидами, зрештою, зізнатися вже вкотре у глибині душі у закоханості до цих гір, стрімких потічків, ошатних сіл з неповторними величними храмами, меншими церквами та маленькими капличками вздовж доріг, символічними могилами борцям за Україну, які тут є в кожному селі.
Тож, власне, для багатьох з нас подарунком долі стане знайомство з легендарним дев’яностодворічним ветераном УПА Мирославом Симчичем, який разом зі своїми побратимами-бандерівцями, представниками громадськості зустрів наше соловецьке братство у центрі Коломиї біля пам’ятника героям, які поклали своє життя за Україну. Навіть виступив на цьому мітингу, супроводжуючи нас під час екскурсії у міський музей героїки УПА. До речі, це нині єдиний упівець, на вшанування якого ще за життя було встановлено пам’ятник (на фото). Він постав у строї вояка-повстанця, як на тій документальній фотографії, виставленій на стенді музейної експозиції, присвяченої йому особисто.
“Абсолютно ні про що не шкодую. Хіба про те, що мало зробив для України. Я пішов боротися, адже скільки можна бути рабами?! Наша боротьба ніколи не припинялася. Я тільки продовжив те, що наші попередники почали”, — скаже у розмові з нами ветеран, у кремезній статурі якого навіть нині вгадуються колишні сила та міць, які допомогли йому вижити у комуністичних тюрмах та концтаборах, де він провів тридцять чотири (!) роки. Це з ним на сумнозвісній кучинській зоні Пермщини сиділи молоді дисиденти Євген Сверстюк, Іван Світличний, Ігор Калинець, Валерій Марченко та інші наші політв’язні, які, вочевидь, здогадувалися, хто поруч з ними, але, мабуть, дізналися тільки у 1968 році, коли про це стало відомо КДБ, кого воно насправді полонило взимку 1948-го, коли їм до рук цей бандерівець потрапив пораненим.
Мирослав Симчич, якого в пов-станському підпіллі знали під псевдонімом Кривоніс, виявився тим сотенним УПА, який зі своїми підрозділами в січні 1945 року розгромив у горах під селом Космач полк та каральну дивізію НКВС, положивши там трупом понад чотириста карателів разом з відомим генералом НКВС Миколою Дергачовим, який “прославився” своїми звірствами під час депортаційної операції кримських татар…