Однозначно події, які відбулися під склепіннями Верховної Ради у вівторок, 16 вересня, щодо ратифікації Україною Угоди про асоціацію з ЄС у синхроні з Європарламентом, увійдуть у нашу новітню історію як дуже значуща подія. Чому не вживаю з цього приводу епітетів на кшталт “історична подія” тощо, думаю, багатьом вам, шановні читачі, зрозуміло. Безперечно, цю подію можна було б класифікувати як
Однозначно події, які відбулися під склепіннями Верховної Ради у вівторок, 16 вересня, щодо ратифікації Україною Угоди про асоціацію з ЄС у синхроні з Європарламентом, увійдуть у нашу новітню історію як дуже значуща подія. Чому не вживаю з цього приводу епітетів на кшталт “історична подія” тощо, думаю, багатьом вам, шановні читачі, зрозуміло. Безперечно, цю подію можна було б класифікувати як перемогу державницьких сил та нової влади, проте, як мені думається, саме до них наше суспільство якраз з цього пам’ятного дня поставить ряд незручних запитань, насамперед з приводу того, чому повноцінне введення в дію цієї Угоди розтягується ще на рік, що засвідчує, напевно, той факт, що Євросоюз сумнівається в тому, що нам вдасться вийти з честю з тієї складної суспільно-політичної та економічної ситуації, в якій Україна опинилася після анексії Росією Криму та, по суті, окупації нею значних територій Донбасу, на яких нині проживає до 2,5 мільйона наших громадян. Таки наших, для яких, не запитавши їх, того ж вівторка наш парламент після доволі дивної процедури з голосуванням прийняв закон про особливий статус нібито деяких районів Донецької та Луганської областей, а, по суті, узаконив тут маріонеткову владу сепаратистських терористичних об’єднань, контрольованих Кремлем та його спецслужбами, запустивши механізм небезпеки тепер уже громадянської війни не лише на цих територіях.
На моє переконання, тільки дуже наївні політики, попри всі патетичні миротворчі заяви представників нинішньої влади на чолі з президентом Петром Порошенком, можуть сподіватися, що такими діями вони принесуть мир на ці підконтрольні Росії українські землі. Ці їх слова про мир мені нагадують заяви лідерів УНР Винниченка та Грушевського щодо непотрібності тодішній українській державності армії, коли вони наївно вірили в те, що більшовицька Росія не буде воювати з Україною, в якій керувала на той час соціалістично-більшовицька у своїй більшості Центральна Рада. Чого нам коштувала риторика цих безвідповідальних політиків ми нині добре знаємо. Але чомусь якраз про такий переконливий урок історії забуває нинішня влада, яка керується, здається, таким звичним для багатьох з нас на побутовому рівні прислів’ям: якось воно буде, що неприйнятне для мотивації рішень державних мужів, якщо, звичайно, вони сповідують державницькі інтереси, яких, даруйте, особисто я поки що не бачу. Можливо, можна було прийняти нинішні аргументи Петра Порошенка та його команди, якби вони відверто зізналися суспільству, що українська влада на даному етапі програла війну з російським окупантом і змушена у такий спосіб взяти мирний перепочинок, аби перегрупувати свої сили. Проте навзамін нам, по суті, пропонують ще й взяти на своє економічне та соціальне утримання території, де віднині керуватимуть усім відверті антиукраїнці зі зброєю в руках, які узаконять там саме цим “інструментом волевиявлення” і вибори органів місцевого самоврядування, і вершитимуть там суд і порядок, а насправді готуватимуть новий плацдарм для посягань окупанта на українську землю.
Зрозуміло, що в цих своїх сумнівних рішеннях офіційний Київ оглядається на лідерів Євросоюзу та США. Можна цілком допустити, що тут будуть задіяні більш тонкі тактика й стратегія у протистоянні з Росією, адже тільки сліпий не бачить, що насправді відбувається на підконтрольних російським окупантам землях Донбасу. Проте мене нині чи не найбільше хвилюють питання, чому наша нова влада так не довіряє і не вірить власному народові, який за півроку війни зумів відродити свою армію, воїни якої у прямому бою беззаперечно перемагають ворога, який закріпився на українській території на Донбасі лише завдяки потужній зброї нового покоління російської армії, якої в нас немає? Як, зрештою, бути з високим духом патріотизму, який панує на фронті і тут, у тилу, адже такими рішеннями можна цілком деморалізувати й армію, і суспільство. Врешті-решт, як виглядають Мінські домовленості з Росією, і тільки з нею (!), щодо перспектив повернення Україні Криму, бодай у статусі таких же територій з особливим статусом? І чи насправді Захід усвідомлює, що навіть з Угодою про асоціацію з ЄС він також нині здає Москві Україну, не розуміючи, мабуть, як і Кремль, що ми вже інші і цей псевдодипломатичний вітер у Мінську, який подув і з його боку, і з київських пагорбів, пожне ще більшу бурю…