Відомий подільський актор, режисер, співак Володимир Смотритель днями повернувся з зони проведення антитерористичної операції, де побував з концертами як співак-бард у складі так званого “мистецького батальйону” Міністерства культури. Про те, чим для нього стали ці 12 днів прифронтових концертів, наша довірлива розмова, яку важко назвати ексклюзивним інтерв’ю, хоча першими враженнями він поділився саме з “Проскуровом”.
Відомий подільський актор, режисер, співак Володимир Смотритель днями повернувся з зони проведення антитерористичної операції, де побував з концертами як співак-бард у складі так званого “мистецького батальйону” Міністерства культури. Про те, чим для нього стали ці 12 днів прифронтових концертів, наша довірлива розмова, яку важко назвати ексклюзивним інтерв’ю, хоча першими враженнями він поділився саме з “Проскуровом”.
— Я ніби побував за ці дні в іншому світі, — зізнався він одразу, — адже побачив по суті у прифронтовій зоні зовсім інше життя. Відчув і сам, що для людей, які ризикують своїм життям, які, зрештою, живуть впритул до фронтової лінії, там важать більше інші цінності, аніж ті, якими живе наш глибокий тил, як-от Хмельницький, де, на жаль, більшість людей ще не усвідомлює, що на сході країни йде справжня війна, що там ворог зазіхає не просто на нашу територію, на життя тих героїв, котрі йому протистоять, а намірився відібрати у нас нашу національну та духовну сутність, посягнув на наш спосіб життя.
А ще мене дуже тішить, що в очах воїнів, у відгуках на наші виступи у військових підрозділах, в госпіталях завжди ми відчували духовну єдність з ними, що їх хвилює українська пісня, поетичне слово, музика, що, зрештою, це їм потрібно не менше, аніж набої та зброя.
— Який із виступів особливо запам’ятався? Що ти співав там, що говорив цим героїчним хлопцям?
— Кожен з виступів особливий по-своєму. Чи думав я, скажімо, колись, що виступатиму з піснями з броні танка, бо в тих умовах то було найкраще для огляду і сприйняття “естрадне” місце? Або ж, коли ми прибули з концертом у Миколаївський військовий реабілітаційний центр і головний лікар попросив нас виступати безпосередньо під вікнами госпіталю, нашими глядачами стали поранені хлопці, які дивилися на концерт з вікон і гаряче плескали нам, а хто не міг встати з лікарняних ліжок, стукали нам милицями…
Щодо репертуару, то співав звичні свої патріотичні пісні, які по-особливому гостро там сприймаються бійцями, до речі, і україномовними, і російськомовними. Їх усіх зачіпали мої “Ми не блудні сини”, “Не приховай Шевченка у собі” та інші пісні. Тішив себе і тим, що наші земляки, скажімо, з 55-ї Житомирської артилерійської бригади одразу впізнавали “Кут”.
— Які враження від перебування у Запоріжжі, Миколаєві, Дніпропетровську, на Херсонщині?
— Знову ж тішило те, що там нині по-особливому реагують на українську мову, на наші прапори, якими декорують навіть пам’ятники Леніну. Дехто навіть просив вибачення, що не може розмовляти вільно рідною мовою. Здається, спільна біда, ворожа загроза змусили всіх нас краще цінувати те, що ми маємо в Україні. Особливо приємно дивувала молодь і ті російськомовні військові, які нині захищають свою Україну з не меншим патріотизмом, ніж україномовні.
На мою думку, ми нині ніби присутні там, на сході, півдні країни, при великому таїнстві відродження української нації. Ну, а щодо патріотичного духу наших військових та силовиків, то в цьому немає жодного сумніву для мене. Хоча в такому середовищі виникає багато запитань до керівництва Міністерства оборони та наших політиків.
Справді, я щасливий, що мав змогу там побувати, для мене цього заряду енергії, не сумніваюся, вистачить надовго. Як, зрештою, вистачить і тем для роздумів над усім, що там побачив, відчував у спілкуванні з українськими патріотами, які нині захищають Україну від лютого ворога.
Розмовляв Б.ДЕМКІВ