Другою “стацією” цієї Хресної дороги вже того недільного дня для наших соловчан судилося стати селу Мазепинці неподалік “одеської траси” Білоцерківського району на Київщині, що є родовим селом гетьмана Івана Мазепи. Хоча не менше, мабуть, заслуговує на це і село Іванівка Ставищанського району, де також щиро зустрічали цю делегацію місцеві жителі та їх голова, наш соловчанин Юрій Деркач, який звідси приєднається до цієї патріотичної прощі…
Другою “стацією” цієї Хресної дороги вже того недільного дня для наших соловчан судилося стати селу Мазепинці неподалік “одеської траси” Білоцерківського району на Київщині, що є родовим селом гетьмана Івана Мазепи. Хоча не менше, мабуть, заслуговує на це і село Іванівка Ставищанського району, де також щиро зустрічали цю делегацію місцеві жителі та їх голова, наш соловчанин Юрій Деркач, який звідси приєднається до цієї патріотичної прощі…
І все ж Мазепинці — це таки особлива зарубка у нашому національному історичному мартирологу, адже саме тут судилося народитися одному з найзнаковіших діячів вітчизняної історії, іменем якого в Російській імперії більше двох століть називали в Україні всіх, у кому бачили чи пі-дозрювали нуртування волелюбного антимосковського духу. Це саме на зміну прізвиську “мазепинців” уже в комуністичні часи, спершу в перші два десятиліття після української революції з’явиться новий синонім у слові “петлюрівець”, а по Другій світовій, від переляку Кремля перед боротьбою ОУН-УПА — “бандерівець”, яке нині знову актуалізує Москва у своїй антиукраїнській пропаганді, посиливши в усьому світі заразом інтерес до революційної діяльності Степана Бандери. І все ж гетьман Мазепа, його особа в усіх іпостасях залишається, так би мовити, незмінним трендом для науковців-істориків, літераторів, творчих людей з різних професійних цехів донині насамперед в Україні, Польщі, Росії, хоча, зрозуміло, у кожного з них до постаті цього загадкового гетьмана свій інтерес. Особлива зацікавленість до його особи якраз нині у тій же російській історіографії, яка далі прагне применшити роль Івана Мазепи як виразника державницьких устремлінь тодішньої національної еліти та свідомого своєї національної окремішності козацтва, різних соціальних верств українського суспільства, зводячи все до якихось примітивних мотивацій у діях гетьмана, який всупереч усім обставинам, які мали б його спонукати до покори Москві та схиляння голови перед деспотом Петром, відмовився від усіх земних благ та марнот й усвідомлено зробив вибір на користь свободи та волі України. Він особисто зазнав у цій боротьбі поразки, проте залишив наступним поколінням українців приклад, який не применшити жодним компіляторам нашої історії…
Мабуть, недарма тут, у Мазепинцях, зберегли донині легенду про знищення кількох десятків вірних гетьманові козаків. Їх, беззбройних та зв’язаних, розтоптала московська кавалерія на розораному нині полі на околиці села, де насипано у їх пам’ять могилу, на якій встановлено меморіального хреста. Тут, у родовому селі гетьмана, з’явився ще у 1994 році перший пам’ятник Івану Мазепі. Згодом відновлено Свято-Миколаївську церкву, яка цілком логічно належить УПЦ Київського патріархату. Поруч розташовано Меморіальний комплекс парку козацької слави, до якого увійшли музей етнографії та старожитностей, ландшафтний етнографічний парк зі згаданим курганом, козацькою вежею, млином, традиційною криницею і навіть діючою корчмою.
Зрозуміло, що вся ця етнографічна екзотика розрахована на потенційних туристів, як і корчма, де частенько вправлялася за підійманням келихів з оковитою сучасна бутафорна псевдокозацька старшина. Її представників ви нині не побачите на фронті на сході країни, як і не було їх на барикадах столичного Майдану, хіба що на його сцені, коли тут ще вирувало концертно-фестивальне дійство. Бо як запахло там справжнім порохом, то всіх цих опереткових гетьманів-генералів, як корова язиком з Майдану злизала. Хоча це аж ніяк не вплинуло і тоді, і нині на пробудження козацького духу по всій Україні за незрозумілими ірраціональними законами історії, яка викликає його у часи найбільших загроз для нашої нації, як це було і в часи Мазепи, і в часи УНР та ОУН-УПА, як це спостерігаємо й нині…
Мені ж з приводу цих моїх суб’єктивних завваг пригадуються зустрічі з уже легендарним майданівцем Михайлом Гаврилюком-Мазаєм, який дав своє перше інтерв’ю після визволення з рук садистів-беркутівців нашій газеті на барикаді четвертої козацької сотні на Хрещатику, та його побратимами, в очах та діях яких нуртував той козацький екстрим, який кидав цих беззбройних пасіонарних хлопців на озброєних силовиків, який нині рухає тими, хто боронить нашу свободу на фронті з російським окупантом. То таки справжні козаки — з тих, які разом з Іваном Мазепою, кошовим запорожців Костем Гордієнком кинули три століття тому виклик московській деспотії, які стояли до загину в Батурині, на обороні Запорозької Січі, при Полтаві, які вміли гідно приймати смерть, як ті легендарні козаки на полі під Мазепинцями під копитами московських ординців…
Та нині, мабуть, не лише в мене на думці ці історичні аналогії формулюють запитання вже дещо іншого змісту до нашої нинішньої державної еліти, адже попри всю критику сановитої козацької старшини часів Мазепи вона таки у переважній більшості підтримала свого гетьмана у його нелегкому виборі, хоча були серед неї і зрадники, як, зрештою, і серед козаків та посполитого плебсу, частина яких рабськи перечікувала в ті часи за звичним приципом “моя хата скраю”, а частина перейшла на службу загарбникам-московитам, зокрема й через те, що повірила облудливій брехні про зраду гетьмана, який нібито разом зі шведами хотів покатоличити рідну землю, та іншим нісенітницям на його адресу, які розпускала Москва. Адже було й тоді немало тих, хто їм вірив, навіть у середовищі української православної ієрархії, яку, по суті, за двадцять літ свого гетьманування створив сам Мазепа, церковне меценатство якого на нашій землі за останні століття досі не має аналогів. Вірили чи хотіли вірити цій брехні всі ці прокоповичі, туптали, яворські, які ще недавно складали панегірики на честь гетьмана, а у час, коли треба було проявити свої християнські чесноти, цинічно зрадили свого Вчителя, розплатившись за цей гріх кожен по-своєму. Чим, скажімо, не аналогія тій атмосфері кругової гріховної поруки, тому пропагандистському зомбуванню, яке задіяв нині кремлівський агітпроп на нашому Сході та у власній країні?
Проте питання про те, як діятиме сучасна українська політична еліта, і чи здатна, зрештою, вона та її очільник в особі президента Петра Порошенка при потребі ризикнути всіма своїми статками, а якщо й треба, то й життям, задля блага власного народу, залишаються не менш актуальними й нині, адже історичні виклики перед ними та Іваном Мазепою і його сучасниками ніби опинилися в одній епохальній площині. Відповіді на ці запитання перед ними формулює саме життя, та чи спроможні вони бути на висоті своєї історичної місії, ми побачимо й почуємо вже невдовзі. Мазепа ж, після тривалих хитань та роздумів над власною долею, над долею свого народу зробив вибір на користь вічності, бо таки завжди був людиною твердих принципів та ідеалів. Згадаймо віщу мазепинську інвективу: “през незгоду всі пропали, самі себе звоювали”, якою він дає історичне напучування вже нам крізь століття…
Хоча з новітньої історії його родового села мене чи не найбільше нині зачіпають два разючі факти: те, що нинішнє його населення обчислюється чотирмастами жителями, і тим документальним свідченням, що у Мазепинцях під час Голодомору загинули 424 односельці.
Погодьтеся, доволі переконливі у своїй трагічній суті цифри, які цілком можна екстраполювати на всю Україну, з її безчисельними Іванівками, Ставищами, Рахнівками, у які заїжджали на початку своєї прощі українські соловчани і де нині вже стоять менші та більші меморіальні обеліски, як нагадування про цю найстрашнішу трагедію нашого народу, який у такий драматичний спосіб розплачувався за власну хронічну хворобу бездержавності…
Злочин у Вінниці
Черговою “стацією” Хресної дороги у подальшому маршруті цієї прощі стане Вінниця, де вже у понеділок, 4 серпня, зранку соловецьке братство здійснить заплановані меморіальні заходи біля меморіалу жертв комуністичних репресій у міському парку, якому судилося увійти в історію цього міста як місцю таємного захоронення понад двадцяти тисяч подолян у часи Великого терору та перед початком війни, коли комуністи пробували замітати сліди чергових своїх злочинів перед самісіньким приходом нацистів.
Історія ж спланованої та здійсненої сталінськими катами Вінницької трагедії в силу історичних обставин ще у роки війни стала відомою міжнародній спільності у травні 1943 року, коли нацисти, хоч і з пропагандистською метою, а таки вирішили звернути увагу світу на злочини комуністів майже водночас зі злочинами проти польських військовиків у Катині, створивши для цієї мети доволі компетентні комісії з фахівців з багатьох країн, як це було, зокрема, у Вінниці. Звичайно ж, і нині трапляються критики цих дій нацистів: мовляв, вони, якби хотіли, могли б ці свої слідчі дії здійснювати ще на початку війни, а у 1943 році це вже була з їх боку суто пропагандистська акція. Але чи змінює цей факт суть доказової бази, яку зібрала та задокументувала ця насправді компетентна комісія? Ніскільки, адже тільки завдяки цим свідченням ми нині маємо безцінні документальні докази тих страшних злочинів у Вінниці, які були підтверджені вже у 1959 році на відкритих слуханнях у Конгресі США.Це було якраз під час першого візиту сюди Микити Хрущова, від якого, видно, наївні американці чекали справжнього розвінчення злочинів сталінського режиму, який натомість згодом мало не стер і США, і весь світ у ядерний попіл, що найбільше нині лякає західний світ у зловісних діях сучасного Кремля та його божевільного зверхника, який не на жарт розмахує атомним кийком над ситими і благополучними Європою та Америкою. Гідний, погодьтеся, послідовник своїх зловісних попередників, які навіть після повернення до тієї ж Вінниці в березні сорок четвертого, перше, за що взялися, так це за замітання слідів своїх передвоєнних злочинів. Біля семи великих братських могил у міському парку, в яких уже за християнським звичаєм захоронили 1943 року тисячі закатованих чекістами подолян та встановили обеліск з написом “Тут поховані жертви сталінізму”, одразу замінили пам’ятником “жертвам фашизму”, а неподалік від нього було розстріляно понад дві сотні подолян, загалом жінок, які впізнали своїх чоловіків та рідних у тих розстрільних ямах, відкритих у травні сорок третього під час окупації…
На знімках: меморіальний хрест-курган у Мазепинцях; перший пам’ятник Івану Мазепі в Україні у його селі; монумент жертвам
сталінського терору 1937-1938
років у Вінниці