На зустріч у редакцію хлопці-військовослужбовці прийшли порізно. Спочатку — Марат, трохи пізніше — Андрій.
На зустріч у редакцію хлопці-військовослужбовці прийшли порізно. Спочатку — Марат, трохи пізніше — Андрій. В Андрія на руці — легка бинтова пов’язка, на якій я одразу зупиняю погляд. Але він хитає головою: “Я тільки-но здав кров на аналіз — хочу вступати у військовий навчальний заклад”. Знаю, що зараз у хлопців коротка відпустка, яку надало їм командування, а до цього вони кілька місяців перебували на сході країни, де ситуація й досі залишається досить напруженою та неврегульованою. Обидва спочатку проходили службу строковиками у 8-му окремому полку спеціального призначення, потім, не вагаючись, залишилися там контрактниками. На запитання, чому обрали військову службу, дружно відповідають: “Сподобалася!”.
Вдивляюсь у молоді обличчя: Марату — 24, Андрій — ще молодший, йому лише 21. Навіть не віриться, що сьогодні вони для всіх нас, хто живе на відносно мирній території, — захисники, наша надія й впевненість у тому, що мирний день обов’язково прийде. 8-й окремий полк спецпризначення вважається елітним, бо в ньому найбільш підготовлені та витривалі військовики. Хлопці кажуть про це з гордістю. У них нелегка служба, бо завжди на передовій, але про труднощі в деталях не вдаються. Армійські розвідники вміють тримати секрети.
Спочатку говоримо про те, як до військових ставиться місцеве населення. “Невже не змінилося, переживши скільки жахіть?” — запитую. “По-різному буває, — відповідають. — Траплялося, що вчорашні “деенерівці” йшли на співпрацю з нами, а насправді продовжували служити ворогам. Вірити таким людям стовідсотково не можна. Але на те вона й голова, щоб аналізувати, — усміхаються. — Найсильніша зброя розвідника — його розум, уміння аналізувати ситуацію та приймати єдине правильне рішення. Кожен із нас пам’ятає наказ: за будь-яких умов вижити…”.
“За весь цей час ми були на базі лише кілька днів, — продовжують розповідати. — Постійно на завданнях. Для нас звичніші природні умови, там, де можна бути непомітними…”. Але мистецтво маскування та орієнтування на місцевості — не основне професійне вміння кожного розвідника. Головне — фізична, саперна, вогнева, медична та інші види бойової підготовки. Ті, які дозволять виконати поставлене завдання і залишитися неушкодженими.
“Звичайно, на війну дуже не хочеться повертатися, — зізнається Марат. — Рідні переживають. Та й життя у нашому мирному місті різко відрізняється від того, що в зоні бойових дій. Люди безтурботно гуляють вулицями. Хлопці п’ють пиво. Звучить музика. А там гинуть наші військові, мирні жителі. Таке враження, що війна комусь потрібна. Насамперед тим, хто пропускає російську військову техніку й бойовиків, хто не дозволяє відповідати ворогам за всіма законами військового часу. Та у нас не війна. У нас АТО…”
У травні 8-й окремий полк спеціального призначення з Хмельницького відправили спочатку в Суми, за 30 кілометрів від російського кордону, потім перевели до Харкова. Тепер відомо, що саме завдяки цьому місто уникнуло долі Донбасу. “Ми там, де потрібніші, де гарячіше”, — підсумовує Марат. І додає: “В Краматорську, Слов’янську, інших населених пунктах Донецької та Луганської областей. З нами служать хлопці з усієї України, багато західняків. Але є й зі сходу. Воюють добре на своїй території”. “А місцеві? За що воюють місцеві? Невже справді за ідею Новоросії?” — запитую. “Я таких не зустрічав, — заперечує розвідник. — Місцеві заробляють гроші різними способами. Їм байдуже, хто прийде, аби добре жити. То які тут ідеї? Їм просто наполегливо навіювали, що Україна про них забула, а Росія допоможе. Вони це чули постійно. Хоча суттєвої різниці між нашим і їхнім життям ми не побачили. Допомагаємо, чим можемо — продуктами, водою. Чоловіки цигарки просять. Наче й нормально спілкуємося. А проте хто знає, що в цих людей у головах?..”. 
“Ти — російськомовний, то, мабуть, до тебе більше довіри в місцевих”, — звертаюся до Марата. “Був один казус, — відповідає, — коли мене назвали тітушкою і вже готові були здати місцевій міліції. Довелося продемонструвати вміння спілкуватися українською мовою, аби повірили”.
“Воюють терористи дуже професійно, — діляться хлопці наболілим. — Це означає, що наш супротивник у більшості випадків не просто навчений, тренований, а швидше за все не раз брав участь у воєнних діях. Зброя й спорядження різні. Є найновіша, а траплялося, що використовували музейну. У мене автомат 1972 року випуску. До речі, це все, що дала нам держава. Та що автомат?! Ми досі користуємося картами 1993 року (!). Весь одяг, взуття, засоби захисту купили за власні кошти або допомогли волонтери. Ми радіємо всьому, що нам дарують, бо лише так можна зберегти життя. Велика подяка всім, хто підтримує українську армію. Нам реально допомагають представники хмельницької “Свободи” та благодійного фонду “Центр Добриня”. Зараз вони шукають для нас чохли на бронежилети. На жаль, і вони зношуються…”.
Ми ще довго спілкуємося на тему війни на Сході та чого потребують наші солдати, крім нової зброї й засобів захисту. Хлопці кажуть, що було б добре мати надійніші шоломи й бронежилети, нове оснащення, зокрема, для розвідників. Але ще більше армія потребує ефективних наказів, координації, тилового забезпечення для своєї дієздатності. Справа в тому, що нинішня війна ведеться по-новому. Ворог розуміє, що в прямій сутичці він не переможе. Тож діє хитро й підступно.
Наша розмова знову повертає хлопців до рідного 8-го полку. “Не хочеться знову на війну. Але є військовий обов’язок. Ми тут, а наші хлопці зараз там воюють. Треба їм допомагати, аби швидше все це закінчилося, швидше повернутися додому, до тих, хто нас чекає. Ми не підведемо”. Я їм вірю.
Хлопці йдуть. Андрій ледь накульгує. Дає про себе знати осколкове поранення. Марат розповів, що друг рятував товариша, будучи сам поранений. На щастя, обійшлося добре. Всі залишилися живі. На згадку про пекло, яке довелося пережити їм того разу, мають бойові нагороди — ордени “За мужність” ІІІ ступеня.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: бійці Хмельницького 8-го окремого полку спецпризначення —
старший солдат Марат Муратов, санінструктор Денис Ляпунов, молодший сержант Андрій Слободянюк
з бойовими нагородами — орденами “За мужність” ІІІ ступеня. Хлопці отримали їх за одне з блискуче
виконаних завдань у ході антитерористичної операції на Донбасі