Хотілося б погомоніти про роль України в історії Росії. Я б назвав сотні, тисячі українців, які творили колись і творять сьогодні цю історію. У Росії наших земляків не злічити. Це прекрасні керівники промислових підприємств, агроформувань, агрофірм, академій, інститутів, міністерств… Трудяться наші земляки і в Білорусі, Молдові, Казахстані, Грузії, Азербайджані, Вірменії…
Хотілося б погомоніти про роль України в історії Росії. Я б назвав сотні, тисячі українців, які творили колись і творять сьогодні цю історію. У Росії наших земляків не злічити. Це прекрасні керівники промислових підприємств, агроформувань, агрофірм, академій, інститутів, міністерств… Трудяться наші земляки і в Білорусі, Молдові, Казахстані, Грузії, Азербайджані, Вірменії…
А давай-но вийдемо за межі Хмельниччини. І за межі часу. Тобто пригадаємо історію наших взаємин із Росією. Україна завжди була, так би мовити, кузнею кадрів для Москви, Петербурга, інших міст.
Хто здебільшого представляв приватні кріпацькі театри в Росії? Українці, звичайно. Недаремно ж майже щороку споряджалися з Петербурга в Малоросію цілі експедиції — не пам’ятаю їхньої офіційної назви, може, ти нагадаєш, що покликані були скуповувати українських голосистих дівчат, парубків, отроків і навіть дітей…
Хто уособлював інтелектуальну верхівку (як ми нині кажемо — еліту) нашого північного сусіда? Хто був рушієм науки, мистецтва? “Знамо дело, хохлы”, — відповіли б наші старші брати.
Та, скоріш за все, не так відповіли б сусіди, а ось так: “Конечно же, все это дело двигали вперед русские. Достаточно полистать советские энциклопедии…” І якщо ти справді візьмешся їх гортати, то неодмінно натрапиш на такі “факти”: Березовський, Бортнянський, Ведель, Гоголь, Кондратюк і т.д. — виявляється, видатні російські вчені, композитори, письменники, конструктори. Росія одразу ж присвоювала собі їх, варто було цим людям “виламатися” з ряду. Як “виламався”, приміром, Гулак-Артемовський, Міклухо-Маклай…
До речі, тобі знайоме його справжнє ім’я, прізвище? О, то ціла історія… Хоч як росіяни привласнювали всі досягнення народів імперії, а тим часом рукописи, інші матеріали архівних фондів Росії виявляють цікаві подробиці біографії цього старовинного роду. Рідний дядько Миколи Миколайовича — Григорій Ілліч товаришував із Миколою Гоголем. І письменник зацікавився родинними переказами Маклух.
Щось і я пам’ятаю трохи. Їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом у війську Запорозькому. Разом з Охрімом воювали троє його синів: Омелько, Назар і Хома. Та Назар закохався у шляхетну панночку і перейшов на бік поляків… Чи цей сюжет нічого тобі не нагадує? Скажімо, Андрія з гоголівського “Тараса Бульби”. Так, так, саме з Назара і народився Андрій!
Але… До чого тут Миклуха? Не квапся. Негоже квапитися, коли йдеться про історію народу, до якого випало тобі належати. Даруй мені дещицю українського пафосу. Отож непересічною особистістю був і правнук Охріма козак Степан Макуха, прадід Миколи Миколайовича, на прізвисько Махлай, що в українській мові означало “недотепа”, “капловухий”. У час російсько-турецької війни 1722 року під Очаковом Степан Махлай неабияк відзначився у бою. За військову кмітливість йому було присвоєно чин хорунжого і жалувано дворянство. Степана викликали в Петербург, і Катерина ІІ особисто піднесла козакові дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з бойовим орденом Володимира І ступеня…
Оце пригода! Кому ж, скажіть, по всьому тому схочеться залишатися якимсь “недотепою”? Тож козак сфабрикував із простецького Макуха чудернацьке “Миклухо-Маклай”.
Ось так і з’явився Микола Миколайович Миклухо-Маклай, видатний учений, філософ, антрополог, етнограф, біолог, географ, письменник і художник, “известный русский”… А тим часом він пишався своїм походженням, любив Україну. Він писав: “Почуватися сином людства не означає забути рідний дім”.
Він хотів, аби українські поліщуки поселилися серед новогвінейської природи, що так нагадувала йому українську, але цю його ідею царські чиновники не підтримали. От вам і Макуха…
Приписування росіянам наших видатних людей дратує багатьох сьогоднішніх учених. Приміром, видатного історика Сергія Грабовського.
Того Грабовського, котрий веде на першому каналі радіо майже щоденну програму про наш український календар? Саме його. Щоранку, ненав’язливо — п’ять хвилин літопису нашої Батьківщини. Його, до речі, обурило невігластво деяких наших народних депутатів, що не знають своєї історії, не відають, хто є хто в цій історії. У звичайному газетному відгуку на це неподобство він дуже легко подає “чудову десятку” знаменитих українців, тих, кого він пригадав, пишучи матеріал до газети.
От хоч би Дмитро Іваненко. Уродженець Полтавщини, автор протонно-нейтронної моделі ядра атома, науковець, який виправив помилки Резерфорда і Гейзенберга. У числі його учнів, зокрема, Курчатов… Далі — Корольов. Чи треба його представляти? Уже коли головний конструктор став знаменитим, підполковник Олександр Войтенко перед призначенням на Байконур мав з ним розмову. Її Корольов почав словами: “Здорово, козаче. Українську мову знаєш?” І потім, на Байконурі, коли Войтенко став генералом, заступником начальника космодрому, вони з Корольовим розмовляли рідною мовою, співали українських пісень…
Далі йде у мене Валентин Глушко, людина №2 після Корольова у космонавтиці радянської доби, одесит, завжди підкреслював в анкетах — “українець”, учений-фізик, конструктор. Двигуни, створені КБ Валентина Глушка, підняли в космос перший штучний супутник Землі, першу автоматичну наукову станцію, що сягнула Місяця…
Юрій Кондратюк. Полтавчанин. Вивів основні рівняння руху ракети, обгрунтував оптимальний спосіб польоту на Місяць та повернення на Землю (цей спосіб урахували американці при польоті на Місяць), розробив теорію створення і функціонування багатоступінчатої ракети і міжпланетних проміжних баз. Завжди підкреслював, що він — українець, а рідна мова його — українська.
…Оце слухаю тебе і переді мною час від часу з’являється фізіономія… чи то якогось скептика, чи циніка. Він нібито підморгує мені, зловтішається: невже, мовляв, такі білі й пухнасті твої земляки, взагалі — українці? Невже нема серед них зрадників, мерзотників, хамів? І я (чи, може, ми удвох?) ніби відповідаємо йому: ох, є серед нас і мерзотники, і хами, і зрадники. Як і серед представників будь-якої іншої національності…
Може, розгадка живучості хамства в тому, зокрема, що часто чинимо так, аби хамові було приємно? Що звикли йому козиряти, запобігливо шаркати перед ним ніжкою, змахувати при самій землі капелюхом, як те робили мушкетери перед королем?
Є така стародавня пісня-притча, колись давно, ще в Союзі, я її переписав з однієї книжки. Й оце аж тепер згодилася та пісня (переклад, здається, з вірменської):
“Летів орел у небі, й поранили його стрілою. Він здивувався, хто ж це зробив. Подивився, побачив стрілу, на ній своє перо та й каже: “Горе мені, бо ось — від мене ж причина моєї смерті!”
Хіба ця притча ні про що вам не нагадує, шановний читачу?
Ох, зрадництво, хамство наше! Де його корені? Чи не там, у Київській Русі? Чи не в козацькій добі?
Кільканадцять років тому вийшла у світ книжка чернігівського письменника і журналіста Сергія Павленка “Іван Мазепа”. У тій чотириста-сторінковій книжці кілька розділів присвячено обороні Батурина від московської навали 1709 року. Наведу тут лише окремі уривочки про ту оборону та її трагічне закінчення.
“Хроніст “Картини жизни и деяний князя Александра Даниловича Меншикова” (так в оригіналі) пише, що “осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу й оборонялися в чеканні їхнього приходу відчайно”. Після невдалого приступу Меншикову нічого не залишалося, як покинути гетьманську столицю… Полки, отримавши наказ, на радість захисників міста почали відходити.
Але зарано тішилися. Вони не здогадувалися, що в їхньому середовищі є зрадник, наказний полковник Іван Ніс. Це його стараннями російському війську був показаний таємний підземний вхід у фортецю, яким вони і скористалися на світанку, коли натомлені боєм оборонці відпочивали. Адже вони на власні очі бачили: царське військо відступало! Оборонці й не підозрювали, що полковник Ніс відправив довіреного вістуна, старшину на прізвище Соломаха і звелів йому, наздогнавши Меншикова, сказати, щоби він приступив до міста перед світанком.
Усі перекази про потайне проникнення у фортецю московських стрільців підтверджують трагічну реальність: небезпека застигла захисників Батурина зненацька. Розгром добре озброєного гарнізону стався завдяки зрадницькому ударові зсередини…
Понищивши козаків, стрільці й драгуни з ненавистю накинулись на беззбройних дідів, жінок і дітей. Жодні благання про пощаду не допомагали. Городянам рубали голови, простромлювали груди…
Небагатьом батуринцям удалося врятуватись. Серед них був і Чечель, наказний гетьман. Із фортеці він, певно, вийшов через потайний хід і був змушений, криючись, перепливти Сейм. Знесилений, він ледве добрався до свого родича. “Однак кум его, — повідомляє Лизогубський літопис, — в селі Обмечевкі, когда он утікал і забігл верхом обігрітись, понеже весь обмок да заснул на печі, то кум пошел ознайомил войту и прочих и так взяли его и отдали великоросиянам”.
Отак зраджували православні православних…
Броніслав ГРИЩУК, письменник