Нині, коли найбільша в світі імперія напала на нашу землю без будь-якого оголошення війни, крок за кроком точнісінько повторивши підлу поведінку Гітлера в Другій світовій війні, мені пригадалося недавнє хвальковите висловлювання Владіміра Путіна про те, що Росія й самотужки перемогла б фашистську Німеччину. Самотужки, без України.
Це висловлювання, мов ножем, полоснуло не тільки по моєму серці. Як це — перемогла б і без України? Після цієї безпардонної заяви я аж заціпенів (ще не підозрюючи, що то тільки квіточки, а ягідки ось-ось мають достигнути!): усе думав, зважував, підраховував те, що й цілим науково-дослідним інституціям не осягнути, не те що мені. Оце так заява!
Нині, коли найбільша в світі імперія напала на нашу землю без будь-якого оголошення війни, крок за кроком точнісінько повторивши підлу поведінку Гітлера в Другій світовій війні, мені пригадалося недавнє хвальковите висловлювання Владіміра Путіна про те, що Росія й самотужки перемогла б фашистську Німеччину. Самотужки, без України.
Це висловлювання, мов ножем, полоснуло не тільки по моєму серці. Як це — перемогла б і без України? Після цієї безпардонної заяви я аж заціпенів (ще не підозрюючи, що то тільки квіточки, а ягідки ось-ось мають достигнути!): усе думав, зважував, підраховував те, що й цілим науково-дослідним інституціям не осягнути, не те що мені. Оце так заява!
Смак яблучного повидла
Коли почалася війна з гітлерівцями, мені “стукнуло” дванадцять місяців, тож початку війни не пригадую зовсім (то вже згодом дитяча пам’ять залишила окремі картини, окремі плями-обличчя: німці Ганс і Отто, котрі квартирували в нашій сергіївській хаті, а ще їхні вузенькі ложки з кістяними ручками-тронками, запах горохв’яного концентрату, залишеного на стінках посуду, смак решток німецького яблучного повидла, вишкрябаного дітлахами з покинутих після солдатської вечері консервних бляшанок, довга гусениця танкових траків на дорозі при плоті (як німці відступили, ті траки став скручувати у велике колесо наш сільський глухонімий силач Гадолько, згодом він став одним із персонажів моєї ранньої повістини), обгорілий кістяк якоїсь германської машини на попелищі колишньої колгоспівської стайні, велетенський кінь-ваговоз, кинутий німцями при втечі у сорок четвертому…
Одне слово, пам’ятаю дуже мало. Що ж поробиш — хлопченя! Й все одно прикро було мені, уже тепер, слухати отаке, необдумане, фрондерське, позбавлене здорового глузду базікання. А що тоді говорити про українців — ветеранів війни? Чим виміряти образу цих нині вже стареньких дідусів, які ще замолоду мокли під дощем або пражилися на сонці в окопах, захищаючи рідну землю (і чужу також!)?
Почну з найближчого, зі своєї родини. Наш батько, Антон Іванович, пішов на війну ще з трьома Грищуками — Володимиром, Петром, Станіславом. Проходили службу на різних фронтах. Зранені, виснажені боями, повернулися брати додому живими. У батька, колишнього мінометника, рваний рубець над самим серцем. Володимир (дядько Ладик) прибув у село без руки (досі пам’ятаю, як мене, малого, тоді лякала оголена кукса, куценька культя, що ворушилася одразу біля плеча, немов жила самостійним, незалежним од дядька життям). Петро Іванович також мав скалічену праву руку, вихудлі пальці мовби приросли до долоні (що не заважало дядькові залюбки брати участь у бійках, коли він, хильнувши зайвого, гамселив тою скаліченою рукою по головах таких же, як і він сам, забіяк-парубків. А от Станіслав (дядько Стах) утратив на фронті око і по тій втраті постійно носив на очній заглибині пов’язку — чи то гумову, чи ремінну, а ще любив співати, надто ж перехиливши у компанії кілька килішків самогонки-бурячанки. (Гріх буде тут не згадати головного лікаря Наркевицької лікарні, який за щось возлюбив ту бурячанку, навіть міняв її на чистий медичний спирт!). І ще один дядько був у нас — Яків, маминої рідної сестри чоловік. Одного разу, в Білорусії, німецький снаряд влучив у його танк, машина зайнялася і дядько Яків, командир танка, прийняв тоді для порятунку єдине правильне рішення — скерував машину до височенної засніженої сосни на узліссі. Дерево здригнулося від раптового зіткнення й зронило на машину цілу снігову лавину, збивши полум’я, тим самим врятувавши екіпаж від загибелі…
Лише одна сім’я із двохсот сергіївських родин. А скільки односельців із цих родин не повернулося, людей молодих і немолодих! Тих самих, що ото російський народ і без них переміг би супостатів?
Та що там одна родина! Що там маленька Сергіївка! Візьмемо трохи більше, також бригадне село Маначин Гарнишівської сільської ради того ж Волочиського району. На фронтах Другої світової в невеличкому Маначині загинув 181 мешканець села, їхні імена золотими літерами викарбувано на обеліску, встановленому в центрі села.
Запам’ятайте, господін Путін: на превеликий жаль, трагічні обставини нинішнього часу ведуть уже до того, що оті золотолітерні списки загиблих у війні з фашизмом видовжить і сучасний перелік убитих вами сьогоднішніх героїв-українців, тих, хто поліг від російських гармат, мінометів, карабінів, керованих російськими найманцями ракет. Списки тих, хто віддав своє життя за свободу України в окопах, на ратному полі, у літаках, вертольотах чи бронемашинах. Полеглі в бою — то онуки й правнуки тих, без кого ви, господін Путін, усе одно перемогли б у війні з фашизмом. Перемогли б, звісно ж, на словах. Бо на ділі… Не знаєте ви історії, товаріщ полковнік, не хочете знати того, наприклад, як свого часу драпали з-під Конотопа незліченні зграї російських солдатушек, бравих ребятушек від значно менших числом українських козаків і татар. Та навіщо Путіну історія? Він, очевидно, думає, що так, як ото нині, буде завжди, він не читав ніколи Лермонтова (“есть Божий судия, Он ждет, Он не доступен звону злата…”
Перекличка героїв
Дозвольте ж, читачу, навести ще кілька цифр з одного лише району — Волочиського. Усього кілька цифр, узятих з “Історії міст і сіл УРСР”.
Село Авратин. За мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими окупантами О.Т.Пшеничному присвоєно звання Героя Радянського Союзу, орденами і медалями СРСР нагороджено 120 осіб.
Бокиївка. У червні 1942 року тут створена підпільна організація, що діяла до кінця березня 1944 року. Підпільники розповсюджували листівки, не давали змоги гітлерівським окупантам забирати у селян продукти, пускали під укіс залізничні ешелони, інформували партизанські загони зі з’єднання Ковпака про рух ворожих поїздів з воєнною технікою, підпільники врятували майже всю молодь від насильного вивезення в рабство до Німеччини. Велика частина молоді пішла до партизанського загону ім. Щорса. За героїзм, виявлений на фронтах Великої Вітчизняної війни, нагороджено орденами і медалями СРСР 84 жителів.
Бронівка. Уродженцю села А.І.Атаману за успішне форсування річки Тиси (Угорщина) присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Гарнишівка. Орденами і медалями нагороджено 87 осіб…
Клинини. У роки війни в селі діяла патріотична група. Жителі села на честь загиблих у боротьбі з фашистами односельців встановили обеліск…
Кривачинці. В селі народився М.І.Лавренюк, генерал Радянської армії…
Ожигівці. За мужність у боях… 152 людини…
Купіль. За мужність і відвагу… Ц.К.Малиновському присвоєно звання Героя Радянського Союзу…
Личівка. За мужність і відвагу… орденами і медалями… 567 жителів села…
Писарівка. За бойові подвиги… 235 осіб… орденами і медалями…
Чухелі. За бойові подвиги… 127 жителів… орденами і медалями…
І так — на сотнях сторінок. Імена загиблих, нагороджених. І ось, бачте, тепер така подяка їм од головного менеджера Росії. Я особисто спостеріг: що більше ведуть перемовини з Путіним українські державні діячі, то більші жертви несуть наші воїни. Сьогодні, приміром, ідуть переговори про припинення вогню, а через якусь годину неодмінно мають путінці підбити наш танк або літак, або гелікоптер, або пошкодити газопровід. І — людські жертви, жертви, жертви…
Досі ми розповідали лише про одне село Волочиського району, називали ще кілька населених пунктів. Повторюю: йдеться лише про одне село, про один район. А є ще ж ціла Хмельниччина, є видана в “Каменярі” 1985 року книжка “Гордость и слава Подолии” — нариси про Героїв — уродженців Хмельницької області, тих самих 74 Героїв, без участі яких у війні господін Путін нафантазував у своїх зарозумілих мізках можливу перемогу над гітлерівцями в сорок п’ятому ЛИШЕ російського народу. Так, наче хтось заперечує значення подвигу росіян у Великій Вітчизняній війні. Так, наче хтось береться сперечатися про кількість пролитої крові на фронтах (“російської”, “української”). І взагалі, чи дозволено державному діячеві говорити на таку відповідальну тему, як внесок певного народу у перемогу над ворогом, говорити без будь-якого аналізу тодішнього політичного, економічного, духовного життя?
Владімір Путін, на превеликий жаль, у своїй полум’яній промові не зачепив ще однієї грані, що стосується Великої Вітчизняної. Ролі СМЕРШа, кадебешних “заградотрядов”, тотальної перевірки офіцерського складу радянської армії на лояльність (як вони тоді говорили — на “вшивость”). Чомусь Путін не сказав, наскільки б раніше закінчилася війна, якби не ті “заградотряди”, якби не отой СМЕРШ, якби не постійні провокації кадебешників у прагненні й тут, на фронті, вишукати ворогів народу.
Та повернуся до книги “Гордость и слава Подолии”. Її автори — Михайло Макухін, полковник, кореспондент всеармійської газети “Красная Звезда”, рецензент, старший науковий співробітник Інституту військової історії Міністерства оборони СРСР Н.В.Борисов та інші наукові світила, кандидати й доктори історичних наук. Автор передмови — кандидат історичних наук Володимир Купратий. Автори відзначають, що в боях за Батьківщину 18 тисяч уродженців області відзначені державними нагородами. 74 наші земляки стали Героями Радянського Союзу. Подоляни гідно несли бойову службу в усіх родах військ. Високого звання удостоєні 36 піхотинців, 10 артилеристів, 12 танкістів, семеро льотчиків, п’ятеро моряків, четверо партизанів. Це число Героїв тільки однієї Хмельниччини, без внеску яких у Перемогу Росія, на думку Путіна, могла б обійтися. А ще ж є тисячі Героїв по всій Україні, мільйони нагороджених орденами і медалями, тих українців, які звершували подвиги на Халхін-Голі, під Москвою і Ленінградом, Сталінградом і Курськом, на Дніпрі і Правобережній Україні, в Білорусії і Прибалтиці, визволяли Польщу, Угорщину, Чехословаччину, штурмували Берлін і навіть встановлювали прапор на рейхстазі (то вже згодом, по війні, передвісники появи Путіна душили найменші прояви свободи у країнах так званого соціалістичного табору).
З особливим збентеженням знову перечитував нарис “Грудьми на дзот” про Олександра Коробчука, уродженця села Ружа Чемеровецького району. Хлопець як хлопець. Закінчив семирічку, школу механізаторів, працював трактористом у колгоспі, згодом за комсомольською путівкою поїхав на спорудження шахти у Ворошиловградську область. А відтак служба у війську, Західний, Сталінградський, VI Український фронти. Дві медалі “За відвагу”. Загинув смертю хоробрих, поховали його в братській могилі на березі річки Чатарлик у Криму. Командиру відділення кулеметної роти 262-ого полку 67-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старшому сержантові Коробчуку Олександру Кіндратовичу, який закрив своїм тілом ворожий дзот, 16 травня 1944 року посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Це той рідкісний випадок, за якого загиблим фронтовикам “легше”, аніж тим, хто зостався живим. Як мовиться, мертві сраму нє імуть.
Чи бодай один раз над цим замислювався російський полковник КДБ? Чи було йому якщо не соромно, то хоча б ніяково за содіяне святотатство щодо українських героїв?
“Гвардійці продовжували наступати. У кількох метрах від другої траншеї противника кулемет Коробчука був виведений із ладу осколком міни. Олександр узяв автомат, дістав із сумки гранати і піднявся на увесь зріст:
— Уперед, гвардійці!
Він першим увірвався в траншею, гранатами вибиваючи з неї гітлерівців, і не помітив, як опинився поряд із ворожим дзотом… Зовсім близько у відкритому полі падали товариші і лише він міг урятувати живих…”
Я не випадково, не задля красного слівця вжив у попередньому абзаці речення “з особливим збентеженням…”. Річ у тім, що мені свого часу також, як у воєнний час Олександрові Коробчуку, довелося проходити військову службу в одному з авіаційних полків кримського Джанкоя…
Брешеш, гаде, я живий!
А ось скупа розповідь про ще одного подолянина, який власним тілом закривав шлях смертоносному вогню ворожого дзоту. Мова про Майборського Володимира Петровича (на фото), уродженця села Зіньки Білогірського району. Закінчив школу, працював у колгоспі, трохи згодом — вантажником Херсонського річкового порту. Коли почалася війна, його призвали на Чорноморський флот, згодом — на І Український. “За безприкладний подвиг на підступах до Івано-Франківська… кулеметникові 7-го полку 24-ї стрілецької дивізії рядовому Володимиру Майборському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна, медаллю “За відвагу”.
Його певний час вважали загиблим, про його подвиг поети і композитори складали пісні, його прізвище постійно зачитували на вечірній перекличці у військовій частині, де він служив, як прізвище загиблого. І можете собі уявити, шановний читачу, одного вечора Майборський особисто прибув на оту перекличку…
Володимира призвали до армії на дванадцятий день війни. Спершу служив у зенітній батареї, згодом у 8-й бригаді морської піхоти, захищав Севастополь, брав участь у боях на Сапун-горі. Двічі у час рукопашних поєдинків виривався з ворожого кільця. Але в останні дні оборони Севастополя поранений морський піхотинець утрапив до лап ворога. Дві втечі з концтабору ледве не вартували йому життя. Третя спроба була успішною… На які тільки ризиковані завдання не ходив Майборський. Здійснював уночі проходи в мінних полях, вирушав за “язиками” в тил противника. Діяв дуже просто: хапав двох гітлерівців, зіштовхував лобами, а відтак по-пластунському волочив їх, добряче причмелених, у розташування нашого війська; для цього потрібні були неабияка фізична сила, солдатська хитрість та винахідливість — якості, що ними воїн володів сповна, недаремно ж був портовим вантажником, морським піхотинцем, а до війни — нездоланним борцем у навколишніх селах.
Наведу уривок із уже згадуваної книжки військового журналіста, мого колеги по ремеслу, з яким об’їздили всю Хмельниччину, надто ж вельми хлібосольну Дунаєвеччину:
“Володимир завважив ледь помітний горбик, порослий кволою травою. Доповз до нього. Якийсь десяток метрів до дзота. Вибравши мить, коли фашистський кулемет урвав чергу, Володимир щосили жбурнув гранату. Й зараз же впав: обидві ноги виявилися перебитими. Кулеметна черга на долю секунди випередила вибух. Цієї миті Майборський ще не усвідомив, що сталося, ще не відчув болю. Його погляд був прикутий до амбразури. Вона жила… Солдат бачив, як ствол кулемета розвернувся управо й знову взявся косити роту, що піднялася в атаку.
— Брешеш, гаде, я ще живий.
Він повз, стікаючи кров’ю, волочив по траві перебиті ноги. Не в тил, а вперед — до дзоту… Зараз від нього, Майборського, залежав успіх роти, а може, і всього полку…”
Далі автор повідомляє, що понад 200 воїнів у роки Великої Вітчизняної звершили такий же подвиг, як Олександр Матросов. Тільки троє з них зосталися живі, у їхньому числі Володимир Майборський, почесний громадянин села Зіньки та міста Коломиї.
То невже й без Майборського, без тисяч інших українських Героїв та мільйонів їхніх земляків — солдатів, партизанів, підпільників Росія самотужки зборола б коричневу гітлерівську чуму?
Авжеж, твердять Путін і Кисельов, які називають нас бендерівцями, фашистами. А радник президента Сергій Глазьєв запевняє Владіміра Владіміровича, що Росія, доки не пізно, має завдати удару по ослабленій Українській армії.
А з далекого минулого долинає хрипкий голос пораненого Майборського:
— Брешете, гади. Я ще живий!
Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький