Ти боїшся, Нарцисе, тобі моторошно, ти нічого не помітив? Так, глибокошановний, світ виповнений смертю, вона сидить на кожній огорожі, стоїть за кожним деревом, і вам не допоможуть ваші стіни та спальні, й каплиці, й церкви, вона заглядає у вікна, сміється, вона чудово знає кожного з вас, посеред ночі чуєте ви, як вона сміється під вашими вікнами, називаючи вас на ім’я…
Ти боїшся, Нарцисе, тобі моторошно, ти нічого не помітив? Так, глибокошановний, світ виповнений смертю, вона сидить на кожній огорожі, стоїть за кожним деревом, і вам не допоможуть ваші стіни та спальні, й каплиці, й церкви, вона заглядає у вікна, сміється, вона чудово знає кожного з вас, посеред ночі чуєте ви, як вона сміється під вашими вікнами, називаючи вас на ім’я…
Герман Гессе, “Нарцис і Гольдмунд”
Знову й знову вдивляюся в таке знайоме (і водночас незнайоме!) обличчя державного діяча, керманича величезної держави… чи то вождя, чи фюрера, чи хана? Чи імператора, чи деміурга, чи бозна-якого там іще всемогутнього правителя? Мабуть, зараз, у цю історичну мить, той деміург-імператор сам собі видається вельми красивим, надто ж, повторюємо, саме тепер, коли володар світу, задерши голову, проводжає поглядом летючі ескадрильї в кримських, ісконно руських небесах.
Під морським бризом на його вилицювату щоку збігає скупа чоловіча сльоза (власне, морський вітерець тут ні до чого: з імператором таке трапляється на парадах!). Він же не винуватий у тім, що, як і всі попередні диктатори, просто обожнює військові дійства — чи то суходольні, чи морські та повітряні, як-ото нині, коли сльоза звично збігає на монголоїдну щоку, і володар обертається саме тією зволоженою ланітою до телекамери, аби трудящі всіх держав і державок виділи, як він красиво плаче правим оком, саме тим, яке у будь-який момент готове подати передній кінцівці сигнал до пострілу (бо ж око ліве завжди звично примружене, “на страже”, готове до “плі!” — чи то з Калашникова, чи з самохідної “катюші”, а чи з ядерного чамайданчика).
Він відчуває на своїх тренованих плечах тягар землі, що зоветься Росією. Усі ті ліси й переліски, долини й пагорби, неприбрані від торішніх та позаторішніх урожаїв ниви, заглушені бур’яном плантації картофеля та сахарной свьокли, отруєні ріки, озера, ручейки, славноє морє священний Байкал — ох, не доходять руки до всього цього, думає він (по суті справи, потомственний кочівник або чабан, або підпасич, а чи пастух). А тута, відітє лі, крім матушки Росії, ще й Крим звалився на плечі. Й Україна материкова чекає не дочекається російського визволителя. І Польща жде, й Угорщина, й Франція, й Бельгія, й уся Прибалтика вилаштувалися в чергу, ніби ото за черпаком баланди…, а ви речете про якісь там неприбрані, занедбані плантації; хіба ж імператор має думати про власні латифундії, коли весь світ волає о помочі? Що, візьме й покине оце все, оті напівголодні Прибалтики та Скандинавії, де, до речі, страждають од постійного недоїдання та недопивання імператорові єдинокровні земляки, яких свого часу угораздило женитися або ж вийти заміж…
Він проводжає поглядом табунці винищувачів, прислухається до любих серцю звуків радянсько-російсько-михалковського гімну й далекосяжно марить Європою (з Україною вже нібито все зрозуміло, Україна вже буцімто пройдений етап), ось вона, та Європа, зовсім поруч, варто лише порухом голови прикликати ординарця з чамайданчиком…
Але ні, не кликатиме імператор ніякого ординарця. Треба спершу підготуватися, як слід, усім відповідним службам, а на це піде не один рік; пожалуй, довше, як-ото на Україну пішло, і ось коли ті служби тщатєльно пророблятимуть усі ці європейські сценарії, він, пожалуй, якщо випаде вільна від государственних справ хвилина, займеться історією. Європейською та світовою. Щоби не влипнути в якусь анекдотичну ситуацію подібно до того, як-ото не раз уляпувався в неї його друг, проффесор, знавець поезії (гм… отруїти його для разнообразія чи що?). Бо Італія чи Франція — це тобі не Україна. Хохли й самі не дуже-то шанують власну історію. Як сказав щодо анексії Криму один наш державний діяч: мовляв, ну, що ж, пошумлять у Європі та в ООН, найбільше рік чи два пошумлять, а земелька-то нашою, російською, залишиться. Уже назавжди!
Хохли, отже, простять йому, імператорові, і Новоросію, і Донецкую, і Луганскую республіки. А ось Європа… Ні, доки не вивче, бодай поверхово, житіє усіх їхніх диктаторів, полководців, учених, доти й не слід заїкатися про визволення Європи. А втім…
А втім, усі ті диктатори були вельми безпечні, вельми безвідповідальні суб’єкти! Й азіат Полпот, і європейці Салазар, Муссоліні, Чаушеску, і десятки інших діячів. Тому й так безславно, так ганебно закінчували своє життя. Візьмімо для прикладу того ж Ніколае Чаушеску. Більш безтурбот-ного правителя важко уявити. Дружина його дозволяла собі щотижня літати в Париж до якогось там знакомитого перукаря. На особистому повітряному лайнері. А які вбрання мала! А в яких воістину царських палатах перебувала ця ненаситна женщина! А які…
Ну, досить нагнітати страсті-мордасті. Досить перераховувати факти. Варто згадати лише один, заключний: його, безтурботного, легковажного правителя, вже підстаркуватого фавна, як і його прекрасну половину, розстріляли… навіть не в туалеті, де й положено мочить усяких там бендеровцев з їхніми приспєшниками, а просто під солдатським нужником. Та ще в такий празник — Різдво! Здається, одна тисяча вісімдесят дев’ятого року. Щоправда, тим розстрільникам хватило розуму, на відміну од безтурботного Ніколае, бодай так-сяк прикрити брезентом плоть убитих, аби ніхто не знав, що воно там, під тим підозрілим саваном, стовбурчиться, бо ж недотепам-телерепортерам дай тільки привід побазікати!
Не знав Чаушеску, яким робом треба було повернути діло. Якби знав, то й ніякого “діла” не було б. Він, імператор, володар світу (саме ім’я до цього володіння зобов’язує!), звичайно ж, здогадувався, що Ніколае марив якоюсь там великою Румунією, її давньою історією. Але… що то за “давня історія”? У складі давньоримської імперії? Коли на території сьогоднішньої Румунії ще мешкали чудернацькі люди — даки, коли в ті землі могутній Рим депортовував усяких волелюбців-поетів, приміром, якогось Назона чи закохану в нього імператорову доцю Юлію — втім, щось я тут, очевидячки, наплутав, треба буде (поки мої запопадливі опричники ненароком і справді не поквапилися та не отруїли чолов’ягу) розпитати про це свого давнього приятеля, неабиякого знавця поезії, уславленого проффесора, але скажіть на милість, що то за таке заслання: двоє чи троє, чи й навіть десятеро бунтарів-заколотників?
Гм… Як на імператора (і на його попередників), то чому б не згадати принагідно усенький чеченський народ? Або кримськотатарський. Сумніваєшся в його відданості? Одразу ж той народець — гуртом, як худобу, в товарняки та прямісінько куди-небудь у неозорі степи Казахстану. Або в Сибір несходиму. Або на Соловки. Імперія ж наша, Всевишньому дякуючи, онде яка, много в нєй лєсов, полєй і рєк. Не те, що в якійсь там Румунії. Чи деінде. Не має значення. Головне, аби там, на тій підозрілій території, мешкали бодай двоє-троє великоросів. Чи хоч низькоросів. Ми в будь-якому випадку введемо туди танки. Щоби нашим двом-трьом одноплеменцям спалося спокійно. Навіть коли нас про це не попросять, коли тим великоросам і низькоросам і без московських танків незлецько ведеться. (Ах, ви не потребуєте жодної підтримки? Тоді ми організуємо ваше ж звернення-волання о помочі. Або, для більшої переконливості, укокошкаємо якогось великороса, щоби була законна підстава для вторгнення, адже наших б’ють, полундра!).
Нехай знають татарове, як протягом століть грабувати московські, тверські, суздальські й інші землі. Чуєте? Протягом століть були ми васалами, рабами спершу Золотої Орди, а згодом, трохи не до початків царювання Петра Першого, ми, москвини, були на побігеньках у кримських ханів, уклінно вимолюючи в них так званий ярлик — дозвіл на власне проживання-існування на загарбаних нами територіях-улусах (загарбаних не без кривавого сприяння тої ж таки Орди). Ось бачте, коли вас наздогнав неминучий бумеранг нашої помсти. Аж у ХХ столітті! Та й то, сподіваюся, не остання депортація, надто ж тепер, після анексії українського Криму. І нехай хохли обурюються тим, що ми, володарі світу, украли в них усе: історію, релігію, культуру і навіть їхню історичну назву — Русь. Значить, погано лежала ваша історія-релігія-культура — от ми й умикнули!
Ні, хоч би що там хто казав, а ми таки запозичили в своїх ординських родоначальників немало славного, досі користаємося! І в угро-фінів дещо запозичили. З миру по нитці, як мовиться, а голому… слов’янська вишита сорочка. Дехто скаже “смирительная рубашка”. Бо ніяка вона не гамівна, а швидше рятівна. Невипадково ж про суб’єктів особливо везучих, тих, хто якимсь дивом уник загибелі, мовлять у народі: у сорочці народився! І, власне, ніяка то не сорочка. А цілий зонт. Звісно ж, захисний.
Онде він, той невидимий купол, у нього над головою. Лазуровий, майже прозорий. Під цим куполом цілковито безкарно ширяють чорні круки бомбовозів чи гострокрилі силуети-фюзеляжі винищувачів. І він чомусь думає, що відтоді, коли свята назва Русь, яку вони свого часу буцімто стирили, іменно звідтоді доля держави складалася щасливо для нації. Через стільки війн вони протягом вітчизняної історії перейшли — проти німців, поляків, шведів, турків, французів… Ця назва — для них, великоросів, також ніби захисна парасолька, своєрідний Покров Матері Божої. Він, звичайно, прагматик, він розуміє, ще одного лиш умоглядного покрову недостатньо, але ж має він, імператор, право хоч на якийсь поетичний образ, бодай на якусь кволу метафору, не один лиш пан проффесор це право заслужив. Не один лиш Нерон здатен бренькати на лірі чи кіфарі, яко Кучма на шестиструнній гітарі, не тільки безбожний Калігула чи божественний Август, не тільки всі оті Цезарі, Клавдії і Тиберії зі всіма своїми ойкуменами… Ха-ха, хоч би не хвалилися тими ойкуменами, бо які вони за розміром? Заячий хвостик на мапі — та й годі! От якби знали вони, що є на світі така держава, як Советский… Він має на увазі, поки що, тільки Росію (Русь)… А то, бач, вигадали якусь там велику Румунію, очолювану Ніколае Чаушеску… Теж мені небожитель знайшовся. Замість того, щоби поставити на належний рівень службу безпеки, замість того, аби до кожного працівника приставити ще й таємного агента, замість вірних засобів масової інформації, замість відданих тобі артистів, співаків, письменників, скульпторів, академіків, ленінських, нобелівських лауреатів, замість розгалуженої по всій державі, в усьому світі шпигунської мережі, без якої взагалі неможлива безпека держави, безпека особистості, вони, бач, у велику Румунію граються! Ось і догралися, йолки-моталки.
Про Малоросію та її недавнього вождя, про вантажівки вивезених ним грошей, золотих злитків, діамантів і сапфірів на кілька річних (чи десятирічних) державних бюджетів, про царські хороми для коханок, одалісок і наложниць імператор, володар світу вже й не згадує, бо той приятель (що? й досі не отруїли?!) навіть не знав, як облаштувати подальше безбідне життя власних наложниць!
Йому, володареві планети, звісно ж, відомо і без таємних агентів-донощиків, що всі ми, як мовиться, під Богом ходимо. Одна, спільна доля чекає і пастуха, і хана. Усім буде хана. Проте все одно: коли часом цікавляться допитливі люди, що для них, простих смертних, має означати його прізвище, він, скромно опустивши очі, відповідає: “Це ж так просто, прізвище моє походить од слова ПУТЬ. Пригадуєте, як Христос говорив? “Я есмь путь и истина, и жизнь…”
Ек, куда я хватіл! — схаменувся раптом імператор, бо на мить усвідомив, що отой омріяний ним глобальний планетний (планетарний!) тягар будь-якої миті здатен репнути на мільярдні осколочки. Завдяки порухові пальчика на його десниці…
І володар світу, імператор, нассавшися, подібно упирю чи клопу, людської крові, миттєво лопне під уламками континенту, навіть мокрого місця не зостанеться.
Бо те місце одразу ж поглине радіоактивна пилюка, так піднесено оспівана й уславлена новітнім імператоровим преісподнєжителем Геббельсом, себто Д.Кисельовим, російським масмедійним міфо- та гімнотворцем.
І того гімнотворця (як утім і того клопа), вже ніхто й не згадає.
Ніхто. Ніколи.
Бо настане кінець земної історії.
Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький