Не про космополіта як такого йдеться, не про людину, позбавлену почуття патріотизму (та інших подібного роду ознак). Космополіт — поняття, либонь, моральне? Чи політичне? Чи трохи ширше — філософське? Одверто кажучи, не знаю. У Мирослава Дочинця (на фото) ж мова про космополіта, сказати б, “анатомічного”, “фізіологічного”. Чи як би ще сформулювати цю думку, аби читачі збагнули, об чім я намагаюся сказати на самім початку розмови, наперед вибачившись за доморощені припущення? Я про роман цьогорічного лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця “Діти папороті” (журнал “Київ” №5 за 2013 р). Власне, не про роман, а лише про один із його розділів — “Мураха в бурштині”.
Не про космополіта як такого йдеться, не про людину, позбавлену почуття патріотизму (та інших подібного роду ознак). Космополіт — поняття, либонь, моральне? Чи політичне? Чи трохи ширше — філософське? Одверто кажучи, не знаю. У Мирослава Дочинця (на фото) ж мова про космополіта, сказати б, “анатомічного”, “фізіологічного”. Чи як би ще сформулювати цю думку, аби читачі збагнули, об чім я намагаюся сказати на самім початку розмови, наперед вибачившись за доморощені припущення? Я про роман цьогорічного лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця “Діти папороті” (журнал “Київ” №5 за 2013 р). Власне, не про роман, а лише про один із його розділів — “Мураха в бурштині”.
Там, у тому макабричному розділі, постає перед читачем дивовижна доля хлопчика-калічки, який вродився із заячою губою. Казали люди, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла при потребі під кущ. А там заєць спав. Чи не від того сполоханого зайця і почались усі хлопчикові митарства? Ріс кволим, “бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало”. Батько його пропив у шинках і худобу, і царину, й таку-сяку одежину. Тож коли хлопчина підріс, то старий родитель оддав сина в прислугу до корчмаря Мошка, того самого Мошка, який і довів свого часу батька до ручки.
І що? А те, що Йонко (так звали хлопчину) тут, у корчмі, як уродився. Оскільки до сокири й косовища не мав сили, то обходився дрібнішою працею — нацюкати гіллячок, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. “І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим писочком. Чи був у гуморі, чи ні — а твар його весь час сміялася. Так біля жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик”. Дійшло до того, що малий верховинець нахапався гендлярства, та так, “що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску”.
Не відомо, чи став би Йонко в майбутньому корчмарем, але вдарила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачевого. Йонко також тюпав із процесією… Одним словом, Йонко ще не раз ставав у пригоді Мошкові та його доцям, надто ж пишногрудій та пишногубій Шпрінці. Хлопчина, ніби вірний пес, не мислив свого життя без господарів. Отак у єврейському гурті дістався Йонко самого Аушвіца. “Хвіст поїзда з їхнім вагоном відчепили, а передні загриміли далі. Забираючи з собою Шпрінцу…”
Перед брамою їх вишикували лавою по п’ятеро… Коли настала черга для Йонка, його запитали: “Хто ти — жид, комуніст, партизан, утікач, злодій?” Хлопець заперечно хитав головою і сміявся. “Тоді що ти тут робиш, сучий виплодку?” “Спочатку його копнули в пах, а коли скулився від болю, чобіт з розмаху лупнув у зад. І полетів Йонко на добрих п’ять ступнів, риючи оголеним ротом землю нового домівства”. Чи є потреба розказувати, що ж то за “домівство”? Ось лише деякі навмання вихоплені з контексту фрази: “Трупи були легкі, як соняшникові стебла…”, “Бувало, вистежував свіжого мерця і дещо знаходив у його кишенях…” “Хтось умирав, труп приховували, щоб до плацового перегуку брати його порцію…” “Доглядачі стали ногами зіштовхувати трупи…” І так далі, не хочу, аби мене запідозрили в некрофільстві, але в романі ця скорботна тема бринить на багатьох сторінках. Трагічний текст, що й казати! І що прикметно: всі ці обставини так чи інакше відбивалися на долі хлопчини, на його нескінченних табірних митарствах, що глибоко пороли беззахисне, незвикле серце нещасного підлітка.
Так тривало доти, доки голод і холод не привели Йонка у табірний шпиталь, у якому, подейкували, можна поживитися таким-сяким харчем. Там, у шпиталі, на малого звернув увагу доктор Кляубер, про якого ходила чорна слава. “Коротке руде волосся охоплювало його череп іржавим обручем. Мав відкопилену губу під кривими міцними зубами”. Чимось припав йому до душі Йонко. Либонь, тим, що всякчас усміхався. А велика Німеччина, звісно ж, любить веселих людей!
Отак Йонко і став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. “Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед м’ясницями. Їв і спав… А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломинку, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом…” Згодом він запитає якогось санітара, що отой Кляубер з ним, Йонком, зробив. І почує у відповідь: “З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що”. А на запитання Йонка, де він, той бідака зараз, санітар життєрадісно мовив: “Здимів через комин. За те, що “морда жидівська”.
Йонка вперше тоді замлоїло, пише М.Дочинець, уперше за табірне буття. І навіть оцю трагічну ситуацію автор намагається… якось по-своєму опоетизувати. “Губи йому довго не піддавалися. Вчився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. Бо спирту було в шпиталі вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Кляуберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне — його ж губами. Чужою мовою шепотів… Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів… Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. “Красунчик”, — називала його медсестра фрау Труді… Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше, що відтепер і він мав дещицю іудейської крові”.
Отакий, як бачимо, “космополіт”. Гм… Зшитий із, так би мовити, різноетнічних клаптів, зібраних в одному-єдиному людському матеріалі. Еклектичний “громадянин світу”, який і не відав, що він — носій такого чудернацького грецького слова (у другому своєму значенні воно означає ще й рослину і тварину, поширених в усіх частинах земної кулі).
х х х
Це, шановний читачу, лише уривочок із моїх спостережень над прозовою творчістю дивовижного письменника (мешкає він у закарпатському місті Мукачевому, кілька тижнів тому Мирослав Дочинець гостював на нашому Поділлі, виступав перед читачами в обласному літературному музеї). Неповторний талант! Якщо дозволить здоров’я і житейські обставини, постараюся розказати про його творчість значно більше.
Броніслав Грищук