Пригадуєте цю доволі знакову пісню, без якої, мабуть, не обходився свого часу жоден концерт воєнної тематики? З цією ілюзією мирної сутності “старшого брата”, сподіваюся, нині розпрощалися вже найбільші оптимісти серед нас з числа тих, хто вірив донедавна в адекватність нинішнього політичного керівництва Росії, про зазомбованих російською пропагандою та сепаратистів з числа таки наших громадян, зрозуміло, мова не йде…
Пригадуєте цю доволі знакову пісню, без якої, мабуть, не обходився свого часу жоден концерт воєнної тематики? З цією ілюзією мирної сутності “старшого брата”, сподіваюся, нині розпрощалися вже найбільші оптимісти серед нас з числа тих, хто вірив донедавна в адекватність нинішнього політичного керівництва Росії, про зазомбованих російською пропагандою та сепаратистів з числа таки наших громадян, зрозуміло, мова не йде. Хоча ще більше насторожує той мілітаристський психоз, який охопив нині цю вчора ще нібито дружню до нас країну, коли, скажімо, доволі поважні соціологічні служби стверджують, що три чверті її населення схвалює політику офіційної Москви щодо України і навіть готові дати добро на воєнну агресію на материковій частині нашої держави.
Зрозуміло, багатьом з нас, хто жив подібними братерськими ілюзіями, непросто визнавати той факт, що з росіянами щось “пороблено” і вони всерйоз готові проливати нашу кров, адже у випадку нового етапу російської агресії “кримського бліцкрігу” вже не вийде. Дехто каже, що коли б у Росію прийшли перші цинкові труни із загиблими на цій загарбницькій війні, яку вже розв’язало проти України їх керівництво, там швидше розпочався б процес суспільного оздоровлення. Можливо, проте і нам нарешті треба давати вже собі звіт у тому, що природа російської імперії, хоч і видозмінюється у певних деталях з огляду на історичні обставини, проте й далі залишається її незмінне прагнення до знищення будь-яких проявів національної самоідентифікації тих народів, на які поширювався її вплив. Ну, а щодо України, то, як відомо, у Москви завжди було особливе ставлення до нас і вона ніколи не змириться з виходом нашої країни з-під свого впливу, що, зрештою, переконливо демонструють її агресивні дії в Криму та відверті загарбницькі плани щодо материкової України.
Звичайно, якщо говорити з приводу останніх подій у Криму, то багато хто з нас вважає, що ми пережили тут національне приниження, з чим важко сперечатися. Проте, погодьтеся, ще більшим було б наше приниження, якби режим Януковича втягнув нас у Митний союз, а, по суті, у новітню російську імперію, витворену колишніми радянськими спецслужбами, з якої вийти було б дуже складно, якщо врахувати те, якими швидкими темпами ця влада нищила підвалини нашої незміцнілої державності. Втрата ж Криму, нехай і тимчасова, це величезна ціна у нинішньому протистоянні з Кремлем, проте зараз на порядку денному ще складніший виклик, який диктує агресор: за будь-яку ціну не допустити втрати жодного квадратного метра рідної землі та зміцнювати власну державність усіма можливими засобами та діями в середині країни та на міжнародній арені.
Зрештою, маємо нині відверто собі сказати, що ніколи, підкреслюю, ніколи у радянські часи Москва не відмовлялася від імперської політики нищення нашої національної ідентичності. Про це варто пам’ятати, зокрема, і новій владі в нашій області під час відзначення роковин визволення нашого краю від нацистських загарбників, відмовившись від сценаріїв цих святкувань, які складалися ще у комуністичні часи. І тут, як на мене, йдеться не стільки про переоцінку цієї дати в нашій історії, як про зміщення наголосів на тому, якою насправді страшною та незмірною була ціна цієї перемоги над загарбниками, найперше, українського народу, в чому нам відмовляє нинішній зверхник Кремля. Пора вже нарешті згадати про тисячі “чорнорубашечників” з числа тих ненавчених подолян, яких у ці весняні дні 1944-го без зброї кидали під кулі німців, про величезний вклад у визволення української землі від нацистських окупантів та нашої Хмельниччини, зокрема національно-визвольного спротиву під проводом ОУН-УПА, та про інші білі й темні сторінки Другої світової війни, в якій Гітлер і Сталін впритул не бачили українців, прирікаючи їх на фізичне знищення та рабство. Мабуть, тільки за умови переоцінки усіх цих подій в історичній ретроспективі і можна буде зрозуміти, чому нині більшість росіян та їх зверхники хочуть війни з нами!..