60 років тому на Тоцькому полігоні Міністерства оборони колишнього СРСР було проведено тактичне навчання підрозділів радянської армії з використанням атомної зброї. У повідомленні ТАРС не було сказано, чим ці навчання відрізнялися від інших, хто подав ідею їх проведення та хто ними керував. Згодом радянська і світова громадськість дізналися: маршал Жуков.
60 років тому на Тоцькому полігоні Міністерства оборони колишнього СРСР було проведено тактичне навчання підрозділів радянської армії з використанням атомної зброї. У повідомленні ТАРС не було сказано, чим ці навчання відрізнялися від інших, хто подав ідею їх проведення та хто ними керував. Згодом радянська і світова громадськість дізналися: маршал Жуков.
Це було далекого 1954 року. У Бійську на Алтаї, де я тоді навчався в ремісничому училищі, дядько, в якого я квартирував, подаючи мені газету “Правда”, промовив: “Почитай, хлопче, як у нас вміють. На живих людях випробували атомну бомбу”.
Тривога мого господаря передалася й мені. У “Правдє” за 17 вересня прочитав повідомлення ТАРС: “Відповідно до плану науково-дослідницьких та експериментальних робіт у Радянському Союзі було проведено випробування одного з видів атомної зброї”. Лише через багато років, коли розпався Союз, громадськості стали відомі подробиці, що відбувалося на Уралі. То що ж конкретно сталося у Радянському Союзі 14 вересня 1954 року? На увічнення тієї події на Тоцькому полігоні Південно-Уральського військового округу встановлено меморіальну дошку з написом: “У вересні 1954 року на території полігону проводилися тактичні навчання під керівництвом маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова.
Зрозуміло, до проведення атомного експерименту готувалися. Як годиться, звели оборону умовного противника і оборону “наших”. Бомбардувальник з висоти 13 км скинув атомну бомбу з тротиловим еквівалентом — 40 кілотонн, тобто сумарна потужність вибухів у Хіросімі й Нагасакі. На Тоцькому полігоні розмістили велику кількість коней, корів, овець. Крім тварин, там були ще й війська — 45 тисяч молодих, здорових чоловіків. Тим солдатам і офіцерам в окопах та бліндажах належало пережити атомний вибух у безпосередній близькості. І не лише пережити, а бути готовими до атаки в умовах ядерного вибуху. Наступаючим поставили завдання: через епіцентр вибуху пройти крізь оборону умовного противника. Так, ніби якимось столичним проспектом. Цей жах, точніше сказати його наслідки, описали тодішні радянські газети “Красная звєзда”, “Літєратурная газєта”: “Високо в небі тривожно гудів літак — носій атомної бомби. У кожного були свої думки, кожен думав про своє. Раптом захиталася земля. Усі зрозуміли: ядерний вибух стався. За мить над землею пронеслась ударна хвиля, почувся громоподібний звук. Величезна хмара клубочилася, змінювала своє забарвлення, піднімалася в небо, здіймаючи стовпи пилу й усього, що було на землі. Коли пролунав сигнал атаки, люди побачили спотворену землю, всипану камінням, яка місцями курилася. Ніякої рослинності не залишилося. Башти танків розплавилися, просіли в землю, інші були відкинуті на десятки метрів убік, лежали догори гусеницями. Від тварин залишилися чорні вуглини…”. Невтямки було радянським генералам, що після атомного вибуху техніка не придатна для ведення бою. Оптика на гарматах зірвана, зіпсована. Стволи танків також зіпсовані, а ті, що залишилися, забиті піском.
Науковий експеримент на Тоцькому полігоні, як його називала радянська преса, закінчився. Високі армійські чини одразу ж роз’їхалися. Ніякого підбиття підсумків не було, ніяких промов та обідів за мир у всьому світі. Залишився мертвий полігон і все, що навколо нього. За якісь хвилини згорів лісовий масив, де росли 200-літні дуби. Одна з російських газет повідала: дубову рощу посадили за вказівкою ще Петра І. Знищити за лічені хвилини таку масу дубів — хто таке міг? До снаги тільки Жукову!
Постає зовсім не риторичне запитання: в якій ще країні проводилися подібні експерименти? Більше ніде! І навіщо? Хіба в інших країнах не знають, що атомна зброя — найжахливіша з усіх видів зброї, що руйнує й спалює все нав- коло? Хіба у тому були якісь секрети? Отож Радянський Союз і тут став першопрохідцем, здивувавши світ страхітливим безглуздям.
Навчання завершились. А що відбувалося далі? Далі — чергове підвищення Жукову, хоча він уже був увінчаний усіма нагородами, які тільки були в СРСР. Радіація його не дістала, він був дуже далеко, у глибокому бетонному бункері. А як же ті 45 тисяч молодих чоловіків, які наступали й оборонялися на місцевості, де рівень радіації був настільки високим, що прилади зашкалювало? За лічені хвилини 45 тисяч здорових чоловіків стали інвалідами, імпотентами. Це був великий злочин перед власним народом! Трагедія тих заручників у тому, що їх засекретили, взяли підписку про нерозголошення на 25 років. Після навчань вони почали масово хворіти, отож згодом усіх комісували. У їхніх документах робили фальшиві записи: цивільні лікарі не знали, як їх лікувати. Самі ж вони для збереження таємниці не мали права сказати про справжню хворобу. Отож Міністерство оборони СРСР відгородилося від свого злочину ніби подвійною стіною: фальшивими документами і зобов’язаннями учасників експерименту мовчати 25 років. Навіщо було брати з людей ці зобов’язання? Насамперед для того, щоб приховати від світової громадськості страхітливий злочин проти власного народу.
Що ж радянські генерали і маршали добре розрахували: за чверть століття нікого з них живими не залишиться, скаржитися буде нікому. Усі закінчили свій земний шлях у страшних муках, не маючи порятунку від держави, яка загубила їхню молодість, здоров’я, зруйнувала
родини. Ім’я її — Радянський Союз. Інакше і не могло бути в країні, де комуністичні вожді мали необмежену владу над народом. Сповна користувався тією владою і маршал Жуков, для якого життя солдата не мало ніякої цінності.
У Кишиневі я знав майора, учасника того експерименту. Змучений тривалою хворобою, він важко помирав, несамовито ридав, благав рідних дати отрути. Хай мені пробачать читачі, у нього випав статевий орган, утворилась порожнина…
Попри заборони та інформаційні обмеження, хвилі розголосу про тактичні навчання на Тоцькому полігоні котилися країною. Ніби для врівноваження у “Правдє” та “Ізвєстіях” тоді з’явилися заяви ТАРС: “Метою випробування було вивчення дії атомного вибуху. При випробуванні отримано цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішувати завдання щодо
захисту від атомного нападу”. Як завжди, скупо, лаконічно, без будь-яких подробиць, без оприлюднення жахливих наслідків експерименту.
Але жертви, які ще мали сили, засвідчили свою позицію: життя показало, що отриманий “досвід”, на який посилалося ТАРС, утратив будь-який сенс. Техніка і люди в зоні атомного вибуху одразу втрачають здатність вести будь-які бойові дії. Учасникам “учєній” не довелося поділитися “досвідом”, набутим у ході навчань: вони всі захворіли і їх списали з армії.
Щодо захисту від можливого атомного нападу, то тут у численні заяви ТАРС треба внести суттєві корективи. Саме авантюристична політика верховодів КПРС, її шалена експансія на міжнародній арені не раз ставили світ на межу ядерної катастрофи. Найнебезпечніша з них — карибська криза.
Зрештою, мало що змінилося у політиці Кремля і сьогодні, про що переконливо свідчать його нинішня відверта агресія щодо України, відмова від гарантій нашій країні Будапештського меморандуму, які Москва підписала в 1994 році.
Сергій АЛБУЛ
На фото: академік Ю.Харитон біля макета радянської атомної бомби РДС-1