“Не дай, Боже, жити нам у часи перемін” — ця часто повторювана за останні два десятиліття приказка, яка, здавалося, на наших теренах уже нібито втрачала свою актуальність, як бачимо, зазвучала нині по-новому під час Майдану, і ще зловісніше сприймається з огляду на ті загрози, які насуваються на Україну з боку неоімперської Росії.
“Не дай, Боже, жити нам у часи перемін” — ця часто повторювана за останні два десятиліття приказка, яка, здавалося, на наших теренах уже нібито втрачала свою актуальність, як бачимо, зазвучала нині по-новому під час Майдану, і ще зловісніше сприймається з огляду на ті загрози, які насуваються на Україну з боку неоімперської Росії. Зрозуміло й те, що для вдумливих істориків, політологів усе, що нині з нами відбувається, не було секретом, адже ці імперські привиди, не даючи нам спокійно розбудовувати власну державність, тривожили нас упродовж усіх років нашої незалежності. Та, видно, саме такий шлях було нароковано нашому народові Вищою силою, що він пробудився у той історичний момент, коли над ним нависла найбільша загроза вже для власного існування як у вигляді національної, так і державної ідентифікації, адже режим Януковича не без впливу Кремля вів нас до чергової національної катастрофи. Не дивно, що нині, коли, здавалося, Євромайдан, наша Революція гідності перемогли й продовжують перемагати по всій країні, різко активізувались усі проімперські сили, ідеологи яких добре усвідомлюють, що з Україною вони втрачають будь-яку надію на відродження цього аморального для нинішнього часу наддержавного формування. І навіть той факт, що лідери, по суті, диктаторських пострадянських режимів Казахстану та Білорусі засудили російську агресію в Криму, не кажучи вже про цивілізований світ, засвідчує, що їм усім нібито зрозумілі імперські потуги Кремля. Щоправда, констатуючи цей факт, нині не варто надто ідеалізувати консолідовані зусилля міжнародного співтовариства, лідерів США, ЄС чи членів НАТО щодо захисту українських національних інтересів, адже в кінцевому рахунку від нас самих залежить, чи вистоїмо ми у протистоянні зі своїми внутрішніми та зовнішніми загрозами, а вже потім можна буде сподіватися на чиюсь допомогу зовні. Досить згадати, у що перетворився Будапештський пакт трьох гарантів нашої територіальної цілісності в обмін на ядерне роззброєння, коли один з них — Росія вже розпочала неоголошену війну Україні.
Здається, саме ці прості істини не надто усвідомлює наше нове керівництво, хоча, правду кажучи, йому також не позаздриш, виходячи з тих проблем, які необхідно терміново й ефективно розв’язувати, найперше, в середині країни. Проте тут якраз найбільше насторожує той факт, що, насамперед, на місцях новою владою не відпрацьовано прозорих взаємин з громадянським суспільством, яке народилось і зміцнилося в ході Все-українського Майдану й далі структурується.
Власне, саме такі процеси системних суспільних змін на основі демократичних засад в Україні найбільше лякають імперську Москву, яка побачила у нашому Майдані реальну і небезпідставну загрозу для свого подальшого існування. Саме тому Кремль іде на цинічні провокації в Криму, розпочавши фактичну анексію території автономії, активізує повсюди свою п’яту колону у нашій країні, провокуючи громадянську війну, в кривавому хаосі якої вочевидь захоче окупувати наші Схід та Південь. Здається, якраз цих очевидних фактів не хочуть бачити західні політики, які поки що зайняли тактику умиротворення агресора, який уже відверто прагне нашої крові. Те, що у даному випадку лідери західних держав можуть повторити долю своїх попередників часів сумновідомої Мюнхенської угоди, нас повинно найменше переймати нині, адже нам найважливіше не повторити давніх історичних помилок і не стати розмінною монетою у чиїхось геополітичних торгах. А тому нині, як на мене, завданням номер один нашого порядку денного є лише загальнонаціональна мобілізація в усіх її можливих формах перед реальною загрозою Україні!..