Коли 33-й телевізійний канал показував, як у парку ім. М.Чекмана додолу гнули пам’ятник геть усього світового пролетаріату, то юна телекоресподентка радісно вигукнула: “Тепер на території Хмельницької області не залишилося жодного пам’ятника Леніна”. Можливо, в обласному центрі, але не в області, бо лише в одних Антонінах на Красилівщині їх два. Та ще й яких. Адже, як про одного, так і про другого писали хмельницькі газети “Проскурів” та “Подільський кур’єр”, республіканські газети “Час” та “Народне слово”, а коли ще і “Слово Просвіти” вмістило матеріал, то дізналися про них у доброму десятку країн, де проживає українська діаспора.
Коли 33-й телевізійний канал показував, як у парку ім. М.Чекмана додолу гнули пам’ятник геть усього світового пролетаріату, то юна телекоресподентка радісно вигукнула: “Тепер на території Хмельницької області не залишилося жодного пам’ятника Леніна”. Можливо, в обласному центрі, але не в області, бо лише в одних Антонінах на Красилівщині їх два. Та ще й яких. Адже, як про одного, так і про другого писали хмельницькі газети “Проскурів” та “Подільський кур’єр”, республіканські газети “Час” та “Народне слово”, а коли ще і “Слово Просвіти” вмістило матеріал, то дізналися про них у доброму десятку країн, де проживає українська діаспора.
Якою могла бути реакція на оті мої писання від тих, хто пересів із кабінета з червоними шторами у кабінет із помаранчевими, або од такого собі міністра освіти Кременя? Звичайно, що ніякої. Тоді запропонував на них гроші заробляти. Річ у тім, що один височенний та здоровенний Ілліч показує на щось з-поміж каштанів, а кусок, тобто погруддя, іншого стоїть на постаменті при вході у загальноосвітню школу і підозріло вдивляється в очі місцевих школярів. Відстань між ними не більше сотні метрів. Спробуйте знайти у світі село, де б на ста метрах стояло два комуністичних однойменних ідоли! То й порадив я райначальству це унікальне видовисько подати до Книги рекордів Гіннеса. Зареєстрували б неодмінно. А тоді — навала туристів, а згодом — поповнення місцевого бюджету… Та до моєї поради не дослухалися.
Знаю, що, читаючи ці рядки, мої друзі, рухівці 1989-1990 років минулого століття, подумають: “І це Микола не може навідатись з молотярою дощової ночі на подвір’я бідної школи?”. Не можу, хлопці, бо знаю, з якою любов’ю сільські вчительки зі своїми вихованцями ціле літо сапають червоні революційні гвоздики біля вождевого погруддя. І ще, аби він був вічно молодим, скільки щовесни фарби на нього тратять. Такий педколектив, аби не дати здійснити “акта вандалізму”, може і тітушок найняти. І ще… Хотілося б, аби односельці мої самі прозріли.
Та найбільше мене хвилює ось що. Впевнений, що ні голови рай- та обл-рад, ні керівники рай- та облосвіти нізащо не віддали би своїх дітей здобувати освіту у тій школі, при вході до якої стоїть погруддя всесвітньо відомого злочинця. А чим гірші батьки антонінських школярів?..
Микола Коломієць, письменник