У музеї історії міста Хмельницького 5 березня зібралися митці краю — члени Національної спілки художників України, представивши свою творчість — присвяту Шевченку на виставці “Встане Україна — і розвіє тьму неволі”.
У музеї історії міста Хмельницького 5 березня зібралися митці краю — члени Національної спілки художників України, представивши свою творчість — присвяту Шевченку на виставці “Встане Україна — і розвіє тьму неволі”.
Ці роботи — не просто ілюстрації до Шевченкової творчості, а глибока, змістовна історична розповідь про його життя. Підставою для написання картин було скрупульозне дослідження й осмислення заповітів Кобзаря та його послідовників.
Найбільш значимим для краян став творчий доробок заслуженого художника України Михайла Андрійчука — сім картин, за якими можна дізнатися про перебування Шевченка на Поділлі. Одна з кращих — “Аудієнція архієпископа Арсенія”.
На Кам’янеччині поет побував у1846 році. Тут знайшов не тільки творче натхнення, цікаве заняття, а й чимало друзів, зокрема Петра Шулькевича, зустріч із яким теж увіковічнив Михайло Андрійчук.
Чи бував Тарас Шевченко у Проскурові? Це питання досліджували чимало істориків-земляків, ним перейнявся і художник Михайло Андрійчук. Співпрацюючи з відомими краєзнавцями, як-от Сергій Єсюнін, Микола Магера, Анатолій Сваричевський, він дійшов висновку, що це цілком можливо. Відомий факт, що Тарас Григорович бував у Почаєві. Там є пам’ятний будиночок, де мешкав поет. А потрапити туди, не проїхавши Проскурів, на той час було неможливо. Тому, вважають історики, ймовірно, що Шевченко міг навіть заночувати у заїжджому дворі, котрий у ті роки був розташований у нинішньому центрі нашого міста на місці фонтану навпроти кінотеатру “Планета”. Надовго залишатися в Проскурові Шевченку не було сенсу, адже значимих пам’яток старовини після великої пожежі у місті майже не залишилося, нічого було досліджувати. Завершує серію графіки Михайла Андрійчука портрет Шевченка на фоні плану тодішнього “Проскурова”, чим художник висловлює свої сподівання, що поет таки бував у нинішньому обласному центрі.
Ці роботи Михайло Андрійчук передав музею, отож познайомитися з ними може кожен охочий.
Вже менш історичними, але більш символічними є твори, які присвятив Шевченку член Національної спілки художників України Володимир Корнєв. Кольоровий живопис — загадка, яку під силу розгадати лише обізнаним з творчістю, життям поета. Роботи насичені символами, один із найяскравіших — жінка з немовлям, яка є і Тарасовою Катериною, і Богородицею з маленьким Ісусом. Художник неспроста обрав Катерину, як один з найпотужніших образів з “Кобзаря” — вважає, що Шевченко бачив у ній навіть свою матір, котру теж звали Катериною.
До двох десятків разів у “Кобзарі” зустрічається жіноче ім’я Оксана, її портрет, а швидше образ, бо невідомому лику митець присвоїв риси власної дочки Оксани, Корнєв теж представив на виставці. Ім’я Оксана значиме для Тараса Шевченка, вважають історики, бо так звали його першу любов, з якою познайомився ще босоногим Тарасиком у білій вишиванці, з якою, можливо, разом бігали у “садку вишневому коло хати”.
Нерозривні, як роки життя, два Шевченкові портрети Володимира Корнєва — Шевченко у молодому і в літньому віці. Перший — мальований на фоні весняної природи, на задньому плані два пагони молодих дерев — творчість і життя Тараса, а ще образ Катерини з немовлям. На іншому портреті — зрілий Шевченко на тій же місцині, тільки замість зелені трав усе покрили сивини снігу.
Шевченко — не тільки “Кобзар”, його лик, це — вся Україна, тому йому присвятили художники і картини з національними героями, символами. У Володимира Корнєва — це міфічний козак Мамай — герой свого часу, котрого художник зобразив поряд з пухнастою кульбабою, нагадуючи про те, що не потрібно роздмухувати міфів, котрі говорять про націю.
Символ України — калину зобразив член Національної спілки художників України Микола Мельничук, котрий її червоним кольором — пролитою за Україну кров’ю, порушив спокій сірих тонів композиції. Дрібні грона дійсно нагадують і краплі крові, і сльози, і яскравість України на полотні світу.
Крім картин, експозиція вразила ще одним прадавнім українським видом мистецтва — ляльками-мотанками. До десятка таких “безликих” оберегів представила наступниця батька у мистецтві Оксана Корнєва. “Цей вид мистецтва — народний, а тому присвячую його Шевченку, — каже майстриня, доповнюючи виступ історією виникнення мотанок. — Таку ляльку виготовляли українські жінки не лише для дітей, а й як обереги. Символічним є солярний хрест на обличчі іграшки. Очі у неї заплющені, бо вважалося, що через них у душу може потрапити нечистий”. У доробку Оксани Корнєвої є ляльки у національних костюмах різних регіонів, сезонні, але кожна — справжній мистецький витвір.
Цілісна експозиція, де нескорені патріотизм Шевченка, воля козацтва, краса української природи, глибина народних ремесел — справді відбивається у назві “Встане Україна — і розвіє тьму неволі”.
Ірина САЛІЙ