Директор міського Будинку культури Іванна Мазурук самокритично стверджує, що вона — людина безапеляційна, вольова, самостійна і відповідальна. Разом з тим, керуючись у роботі такими якостями і вимагаючи їх від своїх підлеглих, вона прагне дотримуватися дружніх відносин у колективі. Чи не тому атмосфера взаємодопомоги, взаємовиручки і цілковитого розуміння — норма для працівників МБК, а свою директорку багато хто в закладі позаочі називає “наша мама”.
Директор міського Будинку культури Іванна Мазурук самокритично стверджує, що вона — людина безапеляційна, вольова, самостійна і відповідальна. Разом з тим, керуючись у роботі такими якостями і вимагаючи їх від своїх підлеглих, вона прагне дотримуватися дружніх відносин у колективі. Чи не тому атмосфера взаємодопомоги, взаємовиручки і цілковитого розуміння — норма для працівників МБК, а свою директорку багато хто в закладі позаочі називає “наша мама”.
Власне самостійність була для пані Іванни відмінною рисою вдачі з самого дитинства. Народившись у Хмельницькому в мами-киянки і тата-волинянина, для яких волею долі подільське місто стало рідним, дівчинка з ранніх літ зростала, маючи цілковиту свободу вибору своїх занять і захоплень. Батьки м’яко скеровували доньку у правильне русло, однією з течій котрого стало навчання в музичній школі, в подальшому з участю в цілій низці творчих фестивалів та конкурсів. Примітно, що не мама з татом, а Іванна відповідально контролювала власний графік шкільного, позашкільного життя, різноманітних виступів на сцені і виконання домашніх завдань. На щастя, усі знання для дівчинки давалися легко, тож вистачало часу і на звичайні дитячі ігри та пустощі, й на мрії про доросле життя, в якому вона бачила себе виключно в професії вчительки, а батьки — лікарки. Проте, коли прийшла пора вступних іспитів, на спір з подружкою Іванна вступила до Хмельницького музичного училища (нині — музичне училище ім. В.Заремби) на спеціальність “фортепіано”. Того року видався великий конкурс серед охочих навчатись, але здібна дівчина легко подолала його. А вже ставши студенткою, зрозуміла, що це — саме її покликання, якому можна присвятити думки, плани, старання, час — по 8-12 годин на добу занять за фортепіано, і згодом десять років життя-роботи в музичній школі №1, у якій свого часу була ученицею. Працювала викладачем, концертмейстером, зокрема і з хором “Подільські солов’ї”, часто бувала на гастролях, конкурсах, фестивалях. Проте згодом для непосидючої Іванни цього виявилося замало, захотілося руху, пізнання нових граней професії, поступального розвитку, тож вона продовжила навчання в Київській державній академії керівних кадрів культури і мистецтв за спеціальністю “режисер театралізованих вистав і свят”.
— Саме тоді я познайомилася з видатною не лише в місті, а й в області людиною Анатолієм Бєлєванцевим, котрий став для мене першим вчителем у новій професії. — розповідає Іванна Мазурук. — Разом ми провели багато заходів, отож практичний бік масової режисури я освоїла саме під його керівництвом і щиро вдячна за все Анатолію Васильовичу!
— Пропрацювавши 13 років в обласному науково-методичному центрі культури і мистецтва, чи не важко було наважитися зробити наступний крок, очоливши міський Будинок культури, піти, так би мовити, в самостійне плавання?
— Директором я працюю лише два з половиною роки. І з них майже рік “перелаштовувала” себе, читала відповідну літературу з менеджменту, адже тепер потрібен геть інший підхід до роботи — акцент зміщується від творчої площини до адміністративної, керівної діяльності.
Зараз Будинок культури далеко не в найкращому стані. На щастя, влада з розумінням ставиться до ситуації, тож наразі ми готуємо проектно-кошторисну документацію на повну реконструкцію та капітальний ремонт цієї історичної будівлі, пам’ятки архітектури, і я маю щире сподівання, що за декілька років наш Будинок культури стане одним із кращих закладів клубного типу та головним концертним залом у місті. Що ж до режисерської діяльності, я не полишаю її, хоча займаюся вже на рівні творчого хобі. Щоправда, мені досі довіряють організовувати і проводити масштабні заходи, за що вдячна обласному та міському управлінням культури, а ще — нашим чудовим мистецьким колективам, з якими можна втілити будь-який задум!
— І від розмови про роботу до суто жіночих тем. Що вам допомагає гарно виглядати? Маєте секрет?
— Секретів ніяких! Просто одного березневого ранку шість років тому я для себе вирішила, що хочу гарно виглядати, скинути зайву вагу, змінити зачіску і колір волосся. Нікому про це не говорила (погодьтеся, часто жінки багато розповідають про свої наміри, але нічого з того не роблять…). Я ж просто перестала споживати смажені продукти, жирну і гостру їжу, переполовинила кількість цукру, хоча й не відмовилася від шоколадних цукерок. Та найважчим виявилося не їсти після сьомої вечора! Десь вичитала, що головна запорука гарного зовнішнього вигляду — не їсти за чотири години до сну. Отут я намучилася! (сміється). Проте я — вольова людина! Сказала — зробила! Але найгірше — майже рік з моєю зовнішністю не відбувалося майже ніяких змін. Подруга подарувала електронні ваги, я щодень ставала на них, а вони, ніби завмерли… Потім влітку я пішла у відпустку, а, коли за місяць повернулася на роботу, всі навколо тільки й говорили: “Як ти схудла! Яка ти струнка! Як ти погарнішала!” Отак, не сідаючи на дієту, а змінивши культуру харчування й спосіб життя, я планомірно скинула 23 зайві кілограми і без зусиль втримую вагу. Результатом, природно, задоволена!
— Одним із ваших хобі можна назвати подорожі…
— Так! Переконана, що бодай раз на рік кожен з нас може дозволити собі побувати в якійсь країні. Це не обов’язково мають бути багатоденні подорожі, можна скористатися так званими “турами на вікенд”. Таким чином я вже побувала у Чехії, Німеччині, Франції, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії… Наразі можу стверджувати, що, за моїм особистим рейтингом, найкрасивіше місто Європи, у якому я побувала вже тричі, це Прага! Зачаровує тамтешня особлива атмосфера, котру важко переказати словами. І відчувається вона не лише в старій частині міста, а й у новобудовах.
— А якщо говорити про щастя, про жіноче щастя… Як ви можете охарактеризувати це поняття-відчуття?
— Вислів належить не мені, а одній гарній людині: “Щастя — це дорога до щастя”. Поки ти до чогось прагнеш, про щось мрієш, робиш певні вчинки — щось відбувається у твоєму житті на шляху до отого щастя. А дійшовши, знову ставиш перед собою нові цілі, відкриваєш нові горизонти і… йдеш. Що ж до жіночого щастя, то його головні складові відомі: кохана людина поряд, гарне самопочуття, прагнення красиво виглядати, якісь суто жіночі мрії… Для мене щастя — живі, здорові батьки. Багато з того, що роблю в житті, — заради них, заради мами.
А ще щастя, коли професія і життєві принципи, поклики співпадають. Коли улюбленою справою займаєшся на професійному рівні, коли розумієш, що саме і як ти робиш, коли це приносить користь та задоволення людям, можна вважати, що в житті ти знайшов себе.
— У переддень жіночого свята що побажаєте читачкам “Проскурова”?
— Найперше я хочу побажати залишатися жінками! Звісно, в теперішній час на наших “слабких” (саме в лапках!) плечах лежить дуже багато турбот і обов’язків, але ніколи не можна забувати про жіночність. Адже все, що роблять чоловіки — гарне чи не дуже, — це віддзеркалення нашого ставлення, наших вчинків, нашого місця у соціумі, в родині. Будьмо спокійними, романтичними, загадковими, іноді грайливими-мрійливими, але обов’язково жінками!
Оксана Радушинська
Фото з архіву Іванни Мазурук