Є поети одного села, міста,
а є поети нації й Всесвіту.
Назим Хікмет, турецький письменник
Є поети одного села, міста,
а є поети нації й Всесвіту.
Назим Хікмет, турецький письменник
Тарас Шевченко надто могутній і величний у своїй самодостатності, щоб кожна пересічна людина могла глибоко й проникливо осягнути весь обшир його творчості. Бо разом з літературною та образотворчою спадщиною він залишив нам етнографічні, археографічні та історичні праці в альбомах “Живописна Україна”, в “Археологічних нотатках-замальовках” як член “Тимчасової Археографічної комісії для розгляду давніх актів, збирання і видання історичних документальних матеріалів та дослідження археологічних пам’яток”, створеної у 1843 році при Київському генерал-губернаторстві. За висловом Григорія Клочека, Шевченко був “елітарним митцем-мислителем”. Тож не кожному був зрозумілим і доступним. Бо не кожен здатний піднестися до рівня осягнення дум та ідейних прагнень Апостола духу. А його “Кобзар” потребує новітнього “розкодування” при прочитанні. Та й спотворений радянщиною образ Шевченка потребує сучасної реконструкції відповідно до викликів часу та соціокультурних змін в Україні. Творча парадигма Шевченка наділена феноменальною здатністю з плином часу “оновлюватись”. На це не раз звертали увагу видатні шевченкознавці: в кожну епоху деякі Шевченкові рядки здавалися застарілими, а потім враз по-новому звучали в людських душах. Особливо тепер, коли для України настали чорні часи. Отже, в кожній новій епосі його поезія стає гостро актуальною, повнозвучною. Бо це є своєрідний тест для визначення національної свідомості (і не тільки українців). Це нам ще раз нагадали події Євромайдану, спричинені антиукраїнськими, антинародними діями вже колишньої влади. Тож Шевченкове слово гримить і сьогодні: Доборолась Україна До самого краю… Гірше ляха свої діти Її розпинають… А чи свої?!. Радше “…раби, підножки, грязь Москви… ясновельможнії гетьмани”. З гіркотою на серці можна констатувати: за 200 років від дня народження Шевченка нічого не змінилося! Хіба не про сьогодення Шевченкові слова: Не так тії вороги, Як добрії люди І окрадуть, жалкуючи, Плачучи, осудять?.. Шевченкова ідея державотворення (“…в своїй хаті й своя правда, і сила, і воля”), ідея соборності земель України, яка звучить майже у кожному його творі, дихає вулканічною енергією боротьби. І разом з тим поет з нищівною відвертістю картає темні плями нашої недолугої ментальності: “…славних прадідів великих правнуки погані… і на престолі, і в неволі…” Весь світ визнав, що Шевченко був геніальним поетом, мудрим Пророком. І ясна річ, така яскрава особистість не могла розминутися з Академією мистецтв (згодом здобув звання академіка!). Не міг він розминутися з мистецькою елітою тодішньої Росії. Ще навчаючись в Академії мистецтв (1838-1845) у всесвітньо відомого художника Карла Брюллова, молодий Шевченко був своїм у середовищі петербурзьких митців. І саме петербурзьке мистецьке товариство стало стартовим майданчиком молодого генія у високий світ російської культури. Саме серед тогочасного мистецького бомонду недавній кріпак відчув дух свободи. Відчув себе рівним серед вільних митців. А вже на час з’яви першого видання “Кобзаря” (1840) 26-річний Шевченко цілком сформувався як національно зрілий поет. Зауважте, це відбулося протягом якихось двох років життя на волі! Талант Шевченка визнала не тільки петербурзька мистецька еліта, а й чисельна українська громада Північної Пальміри, називаючи його українським Бояном. І слава його розпростерлась по всій покріпаченій Україні. Але Шевченкова слава множила не тільки чисельність його прихильників, а й ворогів. Навіть у роки незалежності України отруйними поганками з’являлися всілякі “бузиністи”, які паплюжили ім’я Генія. Хоча в народі кажуть: “Скільки не плюй на Сонце, воно світитиме й грітиме наші душі!” Про це і пише у своїй поемі-симфонії Іван Драч: “…І сонце Генія над ним стоїть в зеніті!”. Бо його “Кобзар” — “…це море, де бунтують хвилі — думи і слова”. Ще декілька слів про “бузинізм” в іншій личині: погляньте на перший варіант 100-гривневої купюри з зображенням Шевченка-селюка у високій баранячій шапці, у сірому кожусі з чорним коміром та ще й з затуманеним поглядом… Це випадковість, бездумність чи далекоглядний задум?.. Ще в царські й радянські часи декому з шовіністів дуже кортіло протиставити аристократа Пушкіна “крепостному Шевченко в тулупе”, щоб принизити нашу національну гідність через спотворений образ носія слова Божого, хоча вже на ті часи “Кобзар” став Біблією для українців. А сам автор був євангельським світильником. Побачивши ту 100-гривневу купюру, Іван Драч якось з гнівом вигукнув: “Зніміть з Шевченка шапку та ще й того кожуха!”. Але “бузиністи” виправдовуються: “В останні роки свого життя Тарас Григорович дійсно багаторазово фотографувався у кожусі та в баранячій шапці, дивіться фото за 30 березня 1858 року”. Зробимо маленький екскурс у той 1858 рік: повернувшись після 10-річної каторги до чужого й холодного Петербурга виснаженим і хворим дідусем (і це в 44 роки!), Шевченко не мав “ні хатини, ні свитини…”. А той кожух і шапку подарувала йому, зглянувшись над нещасним, дружина віце-президента Академії мистецтв Анастасія Іванівна, яка разом з чоловіком Федором Петровичем Толстим першими розпочали клопотання про звільнення поета з неволі. Вона раніше зібрала і надіслала Шевченку на заслання 500 карбованців, весь час підтримувала його дух своїми листами. Недарма ж Шевченко у листах-відповідях та в своєму “Щоденнику” називав її “сестрою”, “святою заступницею”. А згодом на знак вдячності подарував їй декілька своїх художніх творів. Можливо, ходіння Шевченка в кожусі й баранячій шапці було своєрідною демонстрацією своєї незалежності від високих чинів самодержавства, перед якими гнули спини усі в елегантних костюмах і краватках?.. Може, він хотів підкреслити таким своїм виглядом, що він — істинно народний український поет! Бо ж влітку того ж 1858-го Тарас Григорович декілька разів фотографувався у світлому костюмі з тростинкою та капелюхом у руці і без бороди. Є світлина Шевченка без головного убору, в білій сорочці і темному піджаку. Дехто стверджує, що Шевченко при створенні офортного автопортрета використав літографічний свій портрет, виконаний відомим тоді французьким літографом А.Муйєроном. Себто, сам собі сподобався в кожусі. А чому б не мотивувати це першим і другим реноме — протест і утвердження себе народним поетом? До речі, комусь з хмельницьких владних “совків” теж заманулося встановити в парку імені Т.Шевченка пам’ятник українського Пророка в кожусі й баранячій шапці. Тому у 1992 році замовив його у київських скульпторів Валентина та Івана Зноби, навіть не задумуючись, що на Поділлі Шевченко побував 32-річним, яким ми його бачимо нині на новій 100-гривневій купюрі (автопортрет 1842 року) з дуже виразними рисами його мужнього характеру. Хоча за ними вгадуються надзвичайна доброта, м’якість, навіть романтичність натури. Вгадується подиву гідна правдолюбність і прямота вдачі, що граничили в ньому з почуттям самозречення заради ідеї служіння своєму народові. Доречно зауважити, що в ті 1840-і роки він одягався досить вишукано, бо мав великі прибутки за намальовані портрети петербурзьких вельмож. Саме за ці риси жертовності заради волі свого народу й полюбив нашого Генія весь світ. Для інших народів він теж став символом нескореності людського духу. Тому й стоять у багатьох столицях країн світу пам’ятники Шевченку. А його “Кобзар” читається ледь не на всіх мовах. Безперечно, різні народи мають своїх класиків, основоположників національних літератур: росіяни — Пушкіна, поляки — Міцкевича, англійці — Байрона, німці — Гете. А от такої книги, як Шевченків “Кобзар”, не створив жоден у світі!
Микола Кульбовський