6 січня — не тільки Святвечір для всіх християн східного обряду. Цього дня 1834 року в бідній багатодітній сім’ї священика у селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії народився відомий український поет Степан Руданський.
6 січня — не тільки Святвечір для всіх християн східного обряду. Цього дня 1834 року в бідній багатодітній сім’ї священика у селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії народився відомий український поет Степан Руданський.
Закінчивши Шаргородську бурсу, 1849 року Руданський вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Помешкання Степанові надала вдова Єлизавета Княгницька. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший Іван Квартирович — теж син священика, але із села Курівка Проскурівського повіту.
У Кам’янці-Подільському Степан закохався в старшу доньку своєї квартирної господарки — в карооку красуню Марію Княгницьку. Але гарна вродою, добра серцем Марія запала в душу не одному Степанові. Іван Квартирович теж не може без неї жити. Проте Марія надає перевагу Степанові. Можливо, саме кохання до кам’янецької красуні дало поштовх поетичній творчості Руданського. У Кам’янці-Подільському написані чотири ліричні поезії, яким сам автор дає жанрове визначення “пісня”: “Сиротина я безродний…”, “Ти не моя”, “Мене забудь!” та “Не дивуйтесь, добрі люди…”. Крім того, він написав у цей період шість балад, яким сам дає оригінальну назву “байки хатні” або “небилиці” — “Два трупи (Розбійник)”, “Вечорниці”, “Упир”, “Хрест на горі”, “Розмай”, “Люба”. Оригінальною рисою його балад є те, що поет не переспівував уже відомі сюжети, а створював власні.
З часів навчання у духовній семінарії Руданський починає записувати народні пісні. У 1852 році складає дві рукописні збірки під назвою “Народные малороссийские песни, собранные в Подольськой губернии С.В.Р.” Перший том містить, як вказує сам укладач, “пісні любовні”, другий — “козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі”. Крім народних пісень, у збірку ввійшли записані Руданським легенди і прислів’я. Цей потяг до народного залишився з ним протягом усього його недовгого життя…
Після закінчення духовної семінарії Степан їде до Петербурга продовжувати навчання, але не у духовній академії, про яку мріяв батько, а в медико-хірургічній. Серед різночинної молоді того часу вважалося за честь навчатись у цьому закладі. Тут працювали відомий хірург і прогресивний діяч Микола Пирогов, славетні вчені Іван Сєченов, Сергій Боткін і Микола Зінін. Але духовна академія не бажала віддавати здібного випускника духовної семінарії іншому навчальному закладові. Степана Руданського було зараховано “вільним слухачем”. Щоб стати повноправним студентом-медиком, Руданському треба було вийти з духовного стану. Півроку консисторські канцеляристи відтягували з відповіддю і тільки 26 вересня 1856 року Степан одержав свідоцтво про вихід з духовного стану.
Від’їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручається згодою Марії на одруження. А Іван Квартирович пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс. Проте ченцем Іван не став. Захворів батько і він повертається додому. Дорогою не витримує — заїжджає до Княгницьких. І дізнається, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Небачений виклик усталеному порядку речей! Обурення старої Княгницької не має меж: вона забороняє Марії навіть думати про Степана. Через рік дівчина стає дружиною Івана Квартировича.
Степан тужить у Петербурзі за коханою Марією, виливаючи сум у рядки пісні “Повій, вітре, на Вкраїну…”. У селі Дора Новгородської губернії (де, очевидно, приватними уроками підзаробляє гроші на прожиття) Степан починає віршувати “Лірникові думи”. І в преслів’ї (вступі) до них розлого змальовує Кам’янець. Змальовує точно, але вже надто чорними фарбами: “Бідне місто… ні краси, ні виду не має”, “Много в Кам’янці народу, та життя немає”. І, можливо, ще й тому фарби такі чорні, що вже навіки для Степана Кам’янець — це місто, де кохана “мене позабула та нелюба пригорнула”.
Роки навчання в Петербурзі були дуже важкими для хлопця: за самостійний вибір життєвого шляху Руданському довелося розплачуватися страшними злиднями. Розрив з батьком позбавив поета навіть тієї мізерної підтримки, на яку той був спроможний.
Зрозуміло, що голодні роки в Кам’янець-Подільському, а потім у холодному Петербурзі не могли не позначитися на здоров’ї Руданського. Живучи весь час впроголодь, переобтяжений виснажливою працею, 26-літній поет захворів на сухоти і в суворих кліматичних умовах столиці міг справді від них померти.
Характерно, що батько поета дуже не хотів, щоб його син писав українською. “Если хочеш написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!” — так передав поет зміст батькового напучування в листі до брата Григорія від 5 липня 1859 року і додавав зовсім недвозначно: “Заказують мені мою рідну мову — заказує батько; але в мене були дід, був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько мої мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у Бога, і у натури”.
Влітку 1861 року Руданський закінчив навчання. За клопотанням правління академії, зокрема знаменитого професора Сергія Боткіна, який лікував поета, його було призначено на посаду міського лікаря в Ялту. Цим російський медик урятував українського поета, котрий прожив у Ялті ще 12 років.
Ялтинська міська лікарня справила на Степана Руданського гнітюче враження: приміщення старе, тісне й вологе. Штат лікарні складався з лікаря, фельдшера, кухарки-прачки і служника-двірника. Мала лікарня всього дві кімнати для хворих чоловіків, жінок лікували в домашніх умовах. Бракувало ліків, обладнання, медичної літератури.
Руданський вперше порушує питання про лікування жінок в умовах стаціонару, розробляє проект перебудови лікарні. Розуміючи, що запорука здоров’я у дотриманні санітарно-гігієнічних норм, лікар одразу ж по приїзді пропонує створити в місті санітарний орган, який би проводив нагляд за благоустроєм і санітарним станом у місті. Фактично засновує в Ялті санітарну службу, сприяє побудові у місті водогону, каналізації, організовує пожежну службу.
У перші два роки перебування Руданського в Криму здоров’я його покращало і він з великою енергією працював лікарем та займався громадською й літературною діяльністю. Степан Васильович доклав зусиль до заснування міської лікарні, медичної бібліотеки та започаткування санаторно-курортної справи, ініціював будівництво міського ринку та фонтана, під які подарував місту власну земельну ділянку. Серед населення він був дуже популярний. Його любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Незважаючи на скрутне матеріальне становище, Руданський не брав плати за лікування з бідного населення, допомагав не тільки ліками, а й харчами.
Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською царською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя. Ці сутички набули особливої гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Руданського призначили (без платні) карантинним лікарем і постійним членом міської санітарної комісії. За його підписом було складено кілька актів про антисанітарійний стан деяких будинків у місті, серед них і будинків князя Воронцова та графа Мордвінова, які вони здавали в оренду місцевим торговцям. У підвалах цих будинків, забруднених нечистотами, зберігалися запаси риби для продажу населенню. Руданський як лікар наказав знищити цю рибу. Останнє викликало гостре невдоволення і серед торговців, і серед згаданих вельмож. Проти Руданського була організована шалена кампанія. Його навіть вирішили звільнити з посади, але Ялтинська міська управа не погодилася, бо Степан Васильович дуже багато зробив для міста. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення його давньої недуги — туберкульозу. 3 травня 1873 року на 39 році життя Степана Руданського не стало. Ялтинці поховали свого лікаря за міський кошт на Полікурівському меморіалі біля головного входу. Над могилою поета, як згадка про Україну, гінка вербичка, поруч — місцевий кипарис. Коштом прихильників таланту Руданського 1892 року на його могилі споруджено перший пам’ятник, який згодом замінили на новий.
Кам’янець теж намагався офіційно вшанувати пам’ять Степана Руданського. У місті в часи УНР існувала українська гімназія ім. Руданського. 5 вересня 1919 року її об’єднали з російською хлоп’ячою гімназією і створили державну українську гімназію ім. Руданського. А в радянські часи в Старому місті на будинку колишньої семінарії (нині — картинна галерея) була меморіальна дошка про те, що тут навчалися Руданський і Свидницький. Під час реставрації будинку дошку зняли, а почепити знову забули. І лише невеличка вулиця на околоці нагадує, що в Кам’янці-Подільському вчився і творив великий поет, лікар і гуманіст.
Хмельницька крайова організація Всеукраїнського лікарського Товариства та ГО “Лікарський клуб імені Степана Руданського” до 180-річного ювілею великого лікаря і поета ініціюють встановлення на приміщенні колишньої духовної семінарії меморіальної дошки.
Борис Ткач, голова Хмельницької крайової
організації Всеукраїнського лікарського Товариства, голова ГО “Лікарський клуб імені
Степана Руданського”