Звичайно ж, у ці святошні дні ті з нас, кому не байдужа доля власної держави, пробують визначити її перспективи, пов’язані з новими суспільно-політичними реаліями, які виникли в країні разом з Всеукраїнським майданом наприкінці минулого року і які й далі спроможні змінювати політичний ландшафт України, як би дехто не прагнув песимістично дивитися на все, що з нами сталося за останній місяць з лишком. Кажу тут, найперше, про певний песимізм в оцінках, які йдуть насамперед з експертного середовища, щодо конкретних результатів з реагуванням чинною владою на вимоги цього масового протестного руху, який, хоч і повільно, але таки поширює свій вплив навіть на ті території нашої країни, які влада вважала цілком підконтрольними.
Звичайно ж, у ці святошні дні ті з нас, кому не байдужа доля власної держави, пробують визначити її перспективи, пов’язані з новими суспільно-політичними реаліями, які виникли в країні разом з Всеукраїнським майданом наприкінці минулого року і які й далі спроможні змінювати політичний ландшафт України, як би дехто не прагнув песимістично дивитися на все, що з нами сталося за останній місяць з лишком. Кажу тут, найперше, про певний песимізм в оцінках, які йдуть насамперед з експертного середовища, щодо конкретних результатів з реагуванням чинною владою на вимоги цього масового протестного руху, який, хоч і повільно, але таки поширює свій вплив навіть на ті території нашої країни, які влада вважала цілком підконтрольними.
Десь далеко в глибині душі у мене жевріла надія, що якраз новорічно-різдвяні свята влада використає для початку нового за змістом та форматом діалогу з власним народом. Уявіть собі, якби наш “гарант”, скажімо, під ці свята звернувся до українців не з примітивними “леопольдівськими” спічами, адже нині, вочевидь, не до них, а побудував свої звернення у дусі конкретних пропозицій. От хоча б, наприклад, таких: мовляв, усвідомлюючи власну відповідальність за долю держави та задля суспільного спокою відправляю у відставку Кабмін на чолі з Азаровим, бо хоч і Микола Янович мені друг, але істина таки дорожча, адже саме цей уряд провалив євроінтеграційний курс держави, а навзамін пропоную опозиції разом створити коаліційний євроінтеграційний реформаторський уряд. А далі президент міг би чіткіше зартикулювати те, як будуть притягатися до відповідальності усі винні у злочинних діях у столиці 30 листопада, та звернувся б до Брюсселя з конкретною пропозицією про поновлення переговорів, підкріпивши серйозність свого наміру, скажімо, особистим указом про помилування Юлії Тимошенко, про що ще недавно йшлося. І на додачу, подякувавши очільникам Кремля за багатомільярдний кредит, відновив реальні переговори з Міжнародним валютним фондом та зробив би ще декілька давно очікуваних суспільством кроків, як-от завершення декомунізації в країні та повернення до конституційних норм кінця 2004 року тощо. Скажете, що це нереальні для нього та його команди кроки, але ж пригадайте, як самого Віктора Федоровича, витягши з політичного небуття, посадив майже на два роки у прем’єрське крісло Віктор Ющенко, хоч, як мовиться у таких випадках, подробиці і мотивації цього політичного кульбіту історія замовчує, як, зрештою, не надто розкриває вона досі секрети багатьох інших подібних сумнівних переговорів, які проходили вже між Януковичем та тією ж опозицією за останні роки, не кажучи вже про суцільний таємничий морок того, як він веде свій діалог з офіційною Москвою. Проте, як на мене, подібні події та приклади можуть добре ілюструвати той факт, що досвід таких переговорів та рішень у нашої політичної еліти існує, щоправда, з невеличким “але”, яке пов’язане вже з тим, чи погодиться на такий сценарій Майдан, тобто більшість тих українських громадян, які категорично не приймають нинішню владу та доволі скептично оцінюють дії нашої опозиції, хоча й розуміють, що вихід із нинішньої суспільно-політичної ситуації треба знаходити якнайшвидше. Як на мене, тут нині справа не стільки у згортанні самого Майдану у тому ж Києві, бо нині наш Майдан уже стає світоглядною категорією, адже ми всі починаємо усвідомлювати, що повторити його так би мовити технічно в організаційних формах ми в силі у будь-який момент при новій потребі. Інша річ, як ми нині розпорядимося цим загальнонаціональним набутком нашої сили та гідності, якщо, звичайно, влада не спровокує нас усіх на нові форми протесту.
Після подій з відвертим “кидалово” нинішньою нашою владою підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом та її принизливим плазуванням перед Кремлем, особисто я готовий також схилитися до думки про те, що будь-яка альтернатива Віктору Януковичу з боку опозиції на президентських виборах буде для нас усіх виходом, водночас даючи собі звіт у тому, що українське суспільство потребує нині не лише радикальних економічних реформ, а й повного переформатування державної влади. Хоча також розумію, що подібні зміни можливі, так би мовити, в ідеалі, а нам усім треба набратися великого терпіння й мужності, аби вирішити нині бодай перше своє надзавдання щодо усунення від влади по можливості мирним та демократичним шляхом команди Віктора Януковича. Проте попри моральну підтримку нашого Євромайдану в світі, ми бачимо, що потенціал міжнародної солідарності з ним ще досі не задіяний у повну силу з боку провідних держав, що змушує нас самих шукати виходу з цієї складної суспільно-політичної ситуації в країні. Як на мене, нині політичний “м’яч” на полі владної команди, бо Майдан своє слово сказав більш ніж рішуче, тож саме тому і вдаюся до віртуальних пропозицій на адресу Віктора Януковича, добре розуміючи, що його команда на подібні політичні сентименти не здатна. Блаженний, хто вірує, чи не так?