Що рухає людиною у повсякденні, коли вона торує власний шлях у житті? Що рухає народами, державами, континентами у їх історичному розвитку? Що є вирішальним для людства у його еволюційному поступі? Такими запитаннями переймається Олександр Антонюк у новому виставковому проекті “Потяг”, що діє з 13 грудня в обласному художньому музеї.
Що рухає людиною у повсякденні, коли вона торує власний шлях у житті? Що рухає народами, державами, континентами у їх історичному розвитку? Що є вирішальним для людства у його еволюційному поступі? Такими запитаннями переймається Олександр Антонюк у новому виставковому проекті “Потяг”, що діє з 13 грудня в обласному художньому музеї.
Уже в самій назві виставки криється певна інтрига. Втім будь-який смисловий контекст слова “потяг” (чи це вид транспорту, чи відчуття, що народжується в душі людини) зберігає просторово-часову ідею руху. Вода та вогонь забезпечують роботу паротяга, але водночас ці ж елементи є витоком, основною причиною життя. Внаслідок такої гри зі смислами, що є одним із прийомів мистецтва постмодернізму, потяг перетворюється на своєрідний символ “житія” людства (“Вода і вогонь”). Саме під таким кутом зору пропонує митець поглянути на історію нашої цивілізації.
А отже, розміщені в експозиції полотна правлять за окремі фрагменти життєпису цього великого руху. Кожне з них має притчевий характер, метафоричну образність. Митець виокремлює моменти творення світу (“День другий”, “Дерево пізнання”, “Сівба”), візуалізує особливості давнього віровчення (“Анатомія душі”), акцентує увагу на яскравих подіях давньої історії (“Похід в Індію”, “Світило велике”), середньовіччя (“Погоня”), наповнює особливим підтекстом явища нової доби (“Хід королевою”, “Потяг”). В авторській оригінальній трактовці загальновідомий міф (“Викрадення Європи”), перегукуючись із християнськими мотивами, сягає сучасних реалій.
Використаний художником прийом повторюваності мотиву утворює ілюзію невпинного руху, в якому “традиційно” стилізовані фігурки старозавітних пророків і святих (“Ілля”, “Мойсей”, “Цар царів”, “Архангел Михаїл”), серед яких канонізований народом козак Мамай (“Підводний Мамай”), видаються знаковими зупинками. Ці виразні, інколи з автопортретними рисами, надреалістичні обличчя немовби вказують на нетлінність, непроминущість духовних цінностей. Здається, у такий спосіб художник радить зупинитись і ще раз обдумати напрям руху, аби згодом не шкодувати за втраченим шансом (“Останній трамвай”).
Лариса Чернова
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО