Довга дорога додому…
То буде справді дуже важка для мене дорога додому. І не лише відтоді, як переступив хитаючий трап нашого пасажирського суденця там, на Соловках. Того ранку зачинало вже штормити на Білому морі, яке показало-таки нам свій норов під час плавби до Кемі, хоча, на щастя, у полегшеному варіанті. На пристані, яку заполонили пасажири нашого судна, почав накрапати легкий дощ, який омив наші лиця ще вчора на Секірці під час молитви біля поклінного Хреста, де ми, власне, відспівали разом з отцем Іваном свій останній молебень на цій святій та страшній острівній землі.
Довга дорога додому…
То буде справді дуже важка для мене дорога додому. І не лише відтоді, як переступив хитаючий трап нашого пасажирського суденця там, на Соловках. Того ранку зачинало вже штормити на Білому морі, яке показало-таки нам свій норов під час плавби до Кемі, хоча, на щастя, у полегшеному варіанті. На пристані, яку заполонили пасажири нашого судна, почав накрапати легкий дощ, який омив наші лиця ще вчора на Секірці під час молитви біля поклінного Хреста, де ми, власне, відспівали разом з отцем Іваном свій останній молебень на цій святій та страшній острівній землі. Вчора той дощ раптово разом з нашим молебнем скінчився, не чіпаючи нас зранку в день нашого від’їзду, та коли ми о дев’ятій спустилися на пристань разом зі своїми друзями росіянами та поляками, нагадав про себе знову, ніби змовившись з морем, яке раптом посуворішало й почало на очах зі штилю перебирати амплітуду передштормового хитання. А тут ще виявилося, що наш славний “Шабанін” потребує дозаправки дизпаливом, тож рейс відклався ще на добрих дві години, які кожен з нас мав можливість використати на свій розсуд. Звичайно ж, більшість знову пішла на територію монастиря, хто за чим: хтось докупити якісь сувеніри в монастирській лавці, хтось ще щось дофотографувати, а хто просто пройтися повз монастирський кремль та по його території, аби закріпити у своїй пам’яті ці незабутні картини й образи. Спасибі настоятелю монастиря, архімандриту Порфирію, який поклопотався про нас в адміністрації нашого готелю-гуртожитку, що дозволила нам побути в його приміщеннях ті кілька годин нової доби, за які у нас не було проплачено, з огляду на те, що відпливали ми зранку, а то б кукували на пристані вже з першої години ночі…
Хоча й ці майже дві години мандрівки в неспокійному морі минули доволі швидко, адже у пасажирській каюті ми заразом поснідали тими недоторканими запасами продуктів, які ще в нас залишалися. І звичайно ж, завдяки нашому незмінному заводієві-бандуристу Віталію Морозу не обійшлося без пісень, зрозуміло, українських народних, патріотичних, які з задоволенням та цікавістю слухали наші попутники. Більшу частину цієї морської мандрівки провів на кормі під дощем, вдивляючись у сіру далечінь Біломор’я, приглядаючись до норовливих хвиль, що пінилися повз наше суденце, яке прорізало їх доволі вправно. Вже в Кемському порту на причалі розговорився з помічником капітана катера, який, як з’ясувалося, мав зятя-українця, котрий потонув під час рибаловлі у морі, залишивши його дочку вдовою з дитиною на руках. Цей чоловік згадував, як позаторік разом з донькою та внучкою їздив на Сумщину, звідки родом був його зять, і як гарно їх там зустріла родина покійного. Дуже шкодую, що на той час у мене не знайшлося жодного сувеніра для цього чоловіка на згадку, адже він був з нами і тоді, коли ми пливли сюди, і коли відвідували Анзер, спершу навіть строго давав нам зауваження при пересуванні на кормі, та лиш при прощанні зізнався, що має також стосунок до України.
З від’їздом з порту ми не забарилися, хоч мали в салоні автобуса декілька нових пасажирів — польського консула з Петербурга пані Люцину з двома представниками тамтешнього Польського інституту, яких підвезли до залізничного вокзалу, де на стоянці їх чекало авто, та кількох активістів польського товариства з Петрозаводська.
Враження від знайомства з пані Люциною вартують окремих завваг, адже ця польська дипломатка мала можливість приглядатися до української делегації ще зі Сандармоха і, здається, день за днем нашого знайомства долала в собі певні упередження щодо нас. Нагадаймо, що кінець літа був доволі важким для багатьох офіційних польських представників щодо толерантного сприйняття українських патріотів (читай — націоналістів), на фоні зашкалювання у Польщі теми Волинської трагедії. Наша ж делегація досить відверто себе позиціонувала представниками націоналістичних поглядів, зрозуміло, у сприйнятті чужих людей з отим нашим підкресленим національним дрес-кодом в одязі з обов’язковими вишиванками та національними стягами на всіх офіційних заходах, з виконанням національного гімну, патріотичних пісень, нашими молитвами на фоні неартикульованого подібними національними ознаками представництва поруч з нами росіян-меморіалівців та поляків. А тут ще Юрко Деркач у футболках із символікою “Свободи”, якою лякають польську суспільність, не обходив увагою польську делегацію, яка, видно, з особливим упередженням через це сприймала цього доброзичливого й щирого чоловіка. Саме Юрко змусить під час морської хитавиці пані Люцину взяти кругленький бублик-сушку, яку вихопить буквально з її пальців своїм довжелезним дзьобом біломорська чайка, а він таки встигне задокументувати цей захоплюючий момент її фотоапаратом.
Так і скресала крига упередження до нас з боку цієї інтелігентної жінки-дипломатки, яка тут, на Соловках, більше слухала та споглядала, напевно, навіть тоді, коли дуже хотіла взяти участь у нашій гарячій дискусії на “круглому столі” з приводу наслідків Великого терору, що було доволі помітно. А ще вона досить емоційно сприйняла наш імпровізований концерт під час плавання, адже по-особливому загорілися її очі, коли наш бандурист заспівав з нами для польської делегації відому польсько-українську пісню “Гей, соколи”, яка, як відомо, здавна у Польщі має велику популярність. Вже пізніше, під’їжджаючи до залізничного вокзалу Кемі, ми знову для пані Люцини та її друзів виконаємо всією нашою делегацією цю захоплюючу пісню, яка наверне у неї сльози, зрештою, як і в багатьох з нас того підвечірка на карельській землі. Адже її змістова тональність, ой, як щемно зачіпала найсокровенніші наші почуття, перша строфа пісенного тексту якої, як на мене, по-польськи звучить для українців чи не патріотичніше, ніж рідною. Вслухаймось: “Хей, там гдзєсь з-над чарней води/ Всєда на конь козак млоди/ Чулє жегна сє з дзєвчином/ Єще чулєй з Украіном”… Українською ми співаємо: “ Гей, десь там, де чорні води/ Сів на коня козак молодий/ Плаче молода дівчина/ Їде козак з України”… У нашій пісні козак просто їде з України, а у польській сумує за Україною ще більше, аніж за своєю коханою дівчиною…
Пісня ця справді є унікальною для обох наших народів. Авторство її більшість дослідників приписують відомому польсько-українському поетові та композитору Томашеві-Тимкові Падурі, який належав до так званої польсько-української літературної школи ХІХ століття, хоча багато хто схиляється до того, що Падура лише приклав руку до її фольклорного варіанту, що, мабуть, є ближчим до істини. Українські джерела взагалі відносять її до давніших козацьких пісень, тож, вочевидь, мав рацію творець польського фільму “Вогнем і мечем” Єжи Гофман за відомою трилогією Генріха Сенкевича, що якраз цю пісню зробив одним із саундтреків своєї екранізації. Хоча також добре відомо, що пісня ця особливо популярною була в часи спільного протистояння об’єднаних військ поляків та українців супроти більшовиків у часи наших національно-визвольних змагань 1917-1920-х років. Як на мене, на прикладі впливу цієї пісні на генетико-психологічний код обох наших народів ми маємо неабиякий ґрунт для досліджень наших спільностей, які живляться подіб-ними емоціями, ніби викорінюючи вже з нас самих усі упередження, які й досі існують поміж поляками та українцями. Тож варто тут хоч раз побачити як сприймає, до прикладу, майже цілком академічна польська аудиторія виконання цієї пісні тією ж Марилею Родович, щоб зрозуміти, наскільки серйозними є висновки про подібність нашого з поляками національного психотипу та ментальності. Що ж, і Соловки, і весь радянський ГУЛАГ тому є найпереконливішим підтвердженням, адже українців та поляків українського чи іншого походження тут було завжди доволі, що особливо виразно засвідчує і карельський архів Юрія Дмитрієва, архіви та документи про перебіг Великого терору 1937-1938 років в Україні та нашому краї зокрема. Не кажучи вже про ті трагедії, жертвами яких стануть поляки, які потраплять у радянський полон у результаті спільного більшовицько-фашистського нападу на Польщу восени 1939 року. До речі, серед активістів польського товариства з Петрозаводська була жінка, родина якої походить з села Правдівка Ярмолинецького району, яку було вислано з рідного краю в Карелію ще на початку тридцятих, тож сподіваюся, що знайомство з нами наблизить її вже до тамтешніх українців з товариства “Калина”…
Вже надвечір ми були у столиці Карелії, зупинившись для поповнення своїх харчових запасів біля місцевого гіпермаркету, що на околиці Петрозаводська. Ніколи не вважав себе знавцем антропологічних національних особливостей, та серед цього руськоговорящого люду кидалася, принаймні мені, у вічі домінуюча присутність карело-фінських типажів, яких ви не сплутаєте з представниками слов’ян, адже ці досить високі й коренасті юнаки, які стояли зі мною поруч на касі, ну, ніби зійшли зі сторінок “Калевали” своєю скандинавською неквапною статурою, виразними обличчями марійців чи карелів-автохтонів. Звичайно ж, історія співжиття з пришельцями-росіянами наклала на них усіх свій відбиток і не лише через те, що ці молоді люди були вже цілком зросійщеними, проте хтозна, як спрацьовує в екстремальні миті їх генетична пам’ять. От хоча б у часи масових заворушень у Кондапозі, яку ми добру годину тому проїхали, коли там на початку вересня 2006 року місцевий люд почав справжні погроми проти кримінальних авторитетів з числа кавказців, загалом чеченців та дагестанців, які тут поводилися відверто нахабно, підім’явши під себе навіть місцеву поліцію. Це загальноросійське “чепе”, що вилилося в міжнаціональне протистояння, в результаті якого понад сотню кондапожців було затримано поліцією, досі не вичерпане, що засвідчує заразом й усю складність міжнаціональних та етнічних відносин у сучасній Росії, навіть у таких депресивних її краях, як Карелія.
По приїзду додому по-новому для себе почав відкривати нібито цілком безхитрісні, на перший погляд, сюжети карело-фінського епосу “Калевали”, руни якого першим у цих краях записував фінський мовознавець Еліас Льоннрот. Здавалося б, оті п’ятдесят пісень-рун, які склали композиційну основу цього епосу, нічим особливим вас не зачіпають. Адже щось подібне про подвиги вже своїх героїв ми знаходимо в давньоруських билинах та переказах, а таємничий підтекст “Калевали” у її містичних сюжетах дуже подібний до наших дохристиянських фольклорних та культових пам’яток. Та, здається, якраз там слід шукати відповіді на загадки самобутньої культури, артефакти якої залишили пращури карело-фінів у цих краях, зокрема у вигляді тих загадкових карельських лабіринтів. Бо, видно, відголоски тієї величної самобутньої культури не були секретом і для новгородських “сепаратистів” часів царя Івана ІІІ, коли у своїй полеміці з опонентами Марфа Посадська посилалася на славні справи Рюриковичів, яких вона аж ніяк не ідентифікувала з московськими князями, а лише з Новгородом та Києвом — матір’ю городів руських. І навіть той факт, що патріарх Никон, батько якого за твердженням одного з ідеологічних апологетів старообрядництва, протопопа Аввакума був марійцем, добре розумів особливості пракоріння давньоруської історії, підхопивши у псковського ченця Філотея ідею “Москви — третього Риму”, не забував про місію князів Рюриковичів, яка розпочиналася-таки тут, у цих північних землях нинішньої Росії та Скандинавії, від якої і в часи царів Петра І та Катерини ІІ разом з усіма Романовими аж до новітнього самодержця сучасної Росії Володимира Путіна відхрещуються московські володарі…
Під час цієї автомандрівки додому в мене буде нагода порозмірковувати над усіма цими історичними рефлексіями, найперше, у Пскові, а через декілька годин після відвідин цього славного міста і в Михайлівському на малій батьківщині найзнаковішого “апологічного” російського класика Олександра Пушкіна.
Звичайно ж, усі ці враження варті окремої оповіді, бо Псков і, найперше, його історичний центр у мене викликав певні аналогії з Соловками. І справа тут не в подібності історичної архітектурної забудови самого псковського кремля чи його інших історичних пам’яток з соловецькими, хоча у деяких місцях ця схожість насправді є разючою. Більше думалося про подібність історичних доль древнього Пскова та Новгорода, які не змогли встояти супроти московської експансії якраз у часи того ж Івана ІІІ, який не зумів викоренити у них ці ідеї, навіть забравши з цих міст вічеві дзвони. Думалося про те, як тут знову майже через століття залишки їх “сепаратизму” добиватиме Іван Грозний, як згодом, уже часи царя Олексія Тишайшого поплатиться за свою суверенність у відстоюванні постулатів старої віри Соловецька обитель. Адже ходити цими історичними місцями таки неможливо, цілком відсторонившись від думок про їх минувшину, від тих історичних уроків, які вони дають нам нині, ніби промовляючи до нас устами подвижників духу, які жили в ті нібито далекі епохи. Тож попри весь скепсис сучасної людини, мабуть, ми маємо давати собі звіт у тому, що ті зразки служіння ідеї, які демонстрували перед лицем страшних тортур та смерті ті люди, вартують для нас, мабуть, більше, аніж просто знань про певні історичні факти, події та їх дійових осіб.
Вдумаймося бодай у зміст світоглядної інвективи священномученика Аввакума, а саме таким його вважають старовіри, коли він каже: “лучше єдін, творяй волю Божію, нєжеєлі тьми беззаконних”. Зрештою, той подвижник довів своєю смертю у Пустоозерському острозі, що на далекій Печорі, куди його заслали на муки і де він чотирнадцять літ у в’язниці жив на воді та хлібі, не відмовившись ні за яких обставин від своїх переконань, за що був живцем спалений, прийнявши свою смерть як благодать Божу. І як тут не задуматися водночас над долею його послідовниці боярині Феодосії Морозової, яка заради відстоювання своїх поглядів пішла на вірну загибель, прирікши себе на смерть від голоду, відмовившись від спокуси розкошів та влади у той час, коли переважна більшість її сучасників-аристократів вибрала спокійне життя, йдучи на компроміси з власною совістю заради елементарного, по-сучасному кажучи, біологічного виживання…
Справді ж бо нема нічого нового під цим Місяцем і тими зорями небесної бані, яка покривала під час цієї прощі і нас щоночі своїм омофором, який чи не єдиний, мабуть, нагадував і тим нашим землякам-єдинокровцям на Соловках у різні часи про небо їх Вітчизни, яке майже для всіх, хто потрапляв у ці місця недолі й сліз, зокрема, в часи комуністичного беззаконня, навіки закривалося…