Нині вже можна сказати з усією відвертістю про власні сумніви щодо процесів навколо підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом нинішнім керівництвом України. Погодьтеся, все, що відбувалося навколо підготовки до Вільнюського саміту з його боку, зокрема нинішнього року, в останні місяці і тижні було аж надто ідеальним, аби сприйматися за правду, і дуже шкода, що особисто я не помилився у цих своїх сумнівах, які висловлював доволі часто з цього приводу. Тож…
Нині вже можна сказати з усією відвертістю про власні сумніви щодо процесів навколо підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом нинішнім керівництвом України. Погодьтеся, все, що відбувалося навколо підготовки до Вільнюського саміту з його боку, зокрема нинішнього року, в останні місяці і тижні було аж надто ідеальним, аби сприйматися за правду, і дуже шкода, що особисто я не помилився у цих своїх сумнівах, які висловлював доволі часто з цього приводу. Тож маємо собі давати звіт, що нині нас просто “розвели” з цією Угодою, так би мовити, у прямому і переносному значенні цього слова, і не варто сподіватися, що завтра Президент Віктор Янукович у Вільнюсі зробить все неможливе для нього й підпише цей історичний для нашого народу документ. Нині усі його псевдоєвроінтеграційні публічні словесні мантри на тему економічних ризиків України після підписання цієї Угоди можуть сприйматися хіба що дуже наївними людьми і підтримуватися, даруйте, людьми недалекими або ж відвертими недругами нашої держави, найближчі перспективи якої також виглядають нині доволі невтішно. Офіційний Кремль, скажемо відверто, просто нагнув у принизливу політичну позу нинішнє керівництво України, яке в свою чергу знову продемонструвало не тільки свою неповагу до власного народу, нехтування його інтересами, засвідчивши, до речі, як і його помаранчеві попередники, що не вірить і не знає народу, яким нині керує.
Хоча хіба нам вперше розчаровуватися у своїх проводирях, шановні? І все ж у нинішній суспільно-політичній ситуації, у тому, що українці з власної ініціативи, не надто покладаючись на опозиційні партії та їх лідерів, які знову, як і восени 2004-го, запізнилися з вчасною та адекватною реакцією на появу Євромайдану по всій Україні, проглядаються заразом немало позитивних та обнадійливих сигналів, що засвідчують про формування у нашому суспільстві якісно нових тенденцій. Дуже шкода, що ні влада, ні заразом опозиція цього не хочуть бачити. І коли з нинішньою владою загалом усе зрозуміло, адже не може вона врешті-решт рубати сук, на якому сидить, бо ж євроінтеграція для неї є, насамперед, прямою загрозою тій владно-корупційній сваволі, яка нині панує в нашій країні, тоді як до опозиції виникають питання далебі іншого змісту. Принаймні, перший наймасовіший недільний день Євромайдану у Києві показав, що деякі лідери опозиційних партій більше стурбовані довиборами у парламент, аніж тим, для чого насправді вийшли українські громадяни на майдани. Зрозуміло, що опозиція нині вже ніби оговталася від “сплячки” і взялася очолити ці масові, спершу загалом стихійні вияви євроінтеграційних симпатій українців, проте кидаються у вічі неприкрита конкуренція в її середо-вищі й спроби потягнути політичні дивіденди від цього руху на свій бік.
Звичайно ж, можна поспівчувати декому з активістів провладної Партії регіонів, які ще вчора публічно запевняли, що Угода про асоціацію з ЄС буде обов’язково підписана, але врешті-решт вони ніколи не були та і не будуть самостійними у своїх діях. Ну, а те, що затіяв нині Віктор Янукович, ставши, по суті, на коліна перед Володимиром Путіним, вдарить політичним бумерангом по ньому самому. Дуже шкода, адже мав-таки цей чоловік попри все даровану йому долею нагоду увійти в новітню історію України з позитивним іміджем. Щоправда, він і досі ще має такий шанс, якщо усвідомить, що Москва ніколи не вірила сльозам українців. Ну, а щодо заяв Віктора Федоровича про те, що ми, мовляв, і самі з вусами й збудуємо Європу в Україні, то тут доводиться лише розвести руками та й годі…