23 листопада у Хмельницькому відбулася багатолюдна хода пам’яті про найтрагічніші події в історії України — 80-річчя Голодомору 1932-1933 років.
23 листопада у Хмельницькому відбулася багатолюдна хода пам’яті про найтрагічніші події в історії України — 80-річчя Голодомору 1932-1933 років.
Колона формувалася на майдані Незалежності, де зібралися прихильники на підтримку європейського курсу держави. Із запаленими лампадками, колосками пшениці й жита, квітами хмельничани вирушили вулицями Соборною та Проскурівською до Ангела Скорботи. В голові колони йшли міський голова, депутати міської ради, керівництво області. Не обійшлося цього трагічного поминального дня без вигуків “Ганьба!”, якими натовп зустрів керівників ОДА, сутичок та ексцесів, які влаштували противники євроінтеграції України. Бурхливу реакцію групи провокаторів викликала наявність прапора Євросоюзу з чорною стрічкою. Невідомі молодики спортивної статури намагалися вирвати з рук хмельничанина прапор Євросоюзу, мовляв, це акція не політична. Але чоловік, який тримав прапор ЄС, аргументовано відповів: “Прапор Євросоюзу — це не партійний прапор!” Згодом, пропустивши вперед чиновників, вони заблокували вулицю Соборну і влаштували бійку, намагаючись вдруге вирвати прапор ЄС. Їм перешкодили “свободівці”, відтіснивши провокаторів з проїжджої частини та розблокувавши дорогу. Не обійшлося, як-то кажуть, без крові, щоправда, малої. Тілесні ушкодження отримав помічник депутата Верховної Ради України Ігоря Сабія Віктор Бурлик. Після кількахвилинної штовханини колона учасників акції “Запали свічку пам’яті” продовжила скорботну ходу центром міста. 
Нескінченний людський потік наблизився до Ангела Скорботи, біля якого всім місця не вистачило. Люди з запаленими свічками та лампадками заповнили весь навколишній простір. Вогники пам’яті горіли не лише навколо пам’ятника, а й перед входом до скверу та будівлею центрального універмагу. В загальнонаціональній хвилині пам’яті завмерли тисячі хмельничан — діти і дорослі різного віку. Ті, у кого чимало літ за плечима, не соромилися своїх сліз, бо для них 1932-1933 роки — надто близькі й надто болючі. Бо це історія їх сімей, це трагедія їх родин. Голодомор — незагоєна рана України. Її народ нищили фізично і духовно, і навіть важко уявити, скільки сили йому знадобилося, щоб вижити, вистояти, не зникнути з лиця землі…
З кожною жалобною річницею ця трагедія сприймається не лише на емоційному рівні, а переосмислюється суспільством, бо історична пам’ять потрібна не стільки тим, хто мученицькою смертю пішов з життя в ті страшні роки, скільки нам сьогодні в усвідомленні нашого майбутнього.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО