Прокляття царів російських
Про своєрідний культ царя Петра на Соловках свідчить і побудована на його честь Петропавлівська каплиця, яка віддзеркалюється своєю мереживною білизною у Благовіщенській бухті, яку ви також обов’язково одразу помітите, підпливаючи до монастиря, на березі праворуч від кремлівських Святих воріт. Пам’ятаймо й те, що його ім’я носить столиця Карелії, неторканим навіть у радянські часи ще відтоді, як Олонецьк імператриця Катерина вирішила назвати Петрозаводськом. Видно, Сталіну таки насправді імпонував цей цар-деспот, якого комуністичний тиран переплюнув тисячократно у своєму нехтуванні людськими життями та долями цілих народів.
Прокляття царів російських
Про своєрідний культ царя Петра на Соловках свідчить і побудована на його честь Петропавлівська каплиця, яка віддзеркалюється своєю мереживною білизною у Благовіщенській бухті, яку ви також обов’язково одразу помітите, підпливаючи до монастиря, на березі праворуч від кремлівських Святих воріт. Пам’ятаймо й те, що його ім’я носить столиця Карелії, неторканим навіть у радянські часи ще відтоді, як Олонецьк імператриця Катерина вирішила назвати Петрозаводськом. Видно, Сталіну таки насправді імпонував цей цар-деспот, якого комуністичний тиран переплюнув тисячократно у своєму нехтуванні людськими життями та долями цілих народів. Здається, і тут, у Карелії, він також вирішив дати віртуальний історичний урок Петрові, адже у своєму задумі прокласти водний шлях між Біломор’ям і Балтикою Сталін ніби повторив те, що зумів зробити у 1702 році молодий цар. Петро І, який тоді на чолі ескадри з тринадцяти суден спершу з’явився на Соловках, а потім через біломорську Онезьку затоку, волоком з села Нюхча до теперішнього Певенця, де є перший шлюз Біломорканалу, а затим по мощених спеціально гатях через болота пройшов шлях уже до Онезького озера, далі по річці Свир до Сармакси водою, де цей флот неждано-негадано для шведів захопив фортецю Нотебург, яка закривала вихід до Ладоги, чим насправді здивував Європу. Військова доцільність цієї операції була поза сумнівом, хоча до перемоги над Карлом ХІІ було ще, ой, як далеко, адже Північна війна ще триватиме майже два десятиліття. Щоправда, в результаті цієї операції було захоплено плацдарм, на якому й буде закладено Санкт-Петербург, де й почнеться та дивна рубка вікна Росією в Європу, якої вона й досі боїться, як чорт ладану…
Сталін, як відомо, пішов іншим шляхом, поклавши на спорудженні Біломорканалу, за останніми даними, понад сотню тисяч людей (хоча хто насправді рахував ці жертви?!) і за двадцять місяців уже сотні тисяч радянських рабів, які мали б позаздрити єгипетським рабам, котрі десятиліттями, не надто кваплячись, також вручну будували піраміди своїм фараонам, проклали канал у надскладних природних умовах, встеливши своїми кістками його береги на всі ті понад дві сотні кілометрів у карельських болотах та лісах, канал, доцільність якого і з військових, і з народно-господарських міркувань вже тоді була сумнівною.
Цар Петро свого часу хоч не соромився сам особисто впрягатися до волоку своїх суден по карельських болотах, звідки в нього, як вважають сучасні медики, і почнуться урологічні проблеми, що врешті-решт зведуть його в могилу, а от кремлівський комуністичний небожитель, миршавий Сталін лише приїде у ці краї один раз на відкриття каналу і висловить своє незадоволення його шириною, хоч будівництво цього рукотворного водного спрута також розпочнеться з Соловків, адже саме їх концтабори даватимуть основну рабсилу на цю жахливу будову.
Пригадуєте цигарки під назвою “Біломорканал”, які були доволі популярними у радянські часи і які картинно нині досі покурюють кіношні герої — чекісти й військовики з сучасних російських псевдопатріотичних блокбастерів? Не пам’ятаю вже й хто з приводу цього так влучно сказав, але висловлена ним думка про те, що цій назві цигарок цілком міг би відповідати синонім з назвою сигарет, скажімо, у сучасній Польщі та Ізраїлі — “Освєнцім” чи “Бухенвальд”, що, зрозуміло, для цивілізованого світу є недопустимим. Та то ж для цивілізованих країн, а коли ми кажемо про Петровську Росію чи Сталінський СРСР, то подібні критерії виглядають, щонайменше, дивними або цинічною насмішкою, хоча “школа комунізму” на Біломорканалі та радянському ГУЛАЗі загалом-таки не знайде аналогів за своїм цинізмом у нехтуванні людськими життями й правами у світовій історії…
Щоправда, попри романтизований рефрен з особистим прикладом царя Петра під час перетягування волоком суден, маємо давати собі звіт, що цей його ентузіазм більше нагадував хворобливу одержимість деспота, якому вже тоді у виявах царської сваволі ніхто не міг перечити. Адже у другий свій приїзд на Соловки цар Петро був уже іншим, відчувши свою безмежну владу над народом, який ліг йому до ніг, бо й сам він уже напився по вінця його крові, взявши особисту участь у стратах бунтівливих стрільців. Хоча молодий самодержець таки не забуде про свою обіцянку соловецьким ченцям і привезе на судні-яхті “Транспорт Рояль” розібрану дерев’яну церкву, яку за якихось два тижні зберуть майстровиті матроси на Великому Заяцькому острові. Її буде освячено на честь першоапостола Андрія Первозваного і вона простоїть тут до наших днів. Був він у цій мандрівці на Соловках зі своїм престолонаступником, старшим сином Олексієм, матір якого зі знатного боярського роду Євдокію Лопухіну, яку йому засватали, аби відвернути від молодечих оргій пиятики та розпусти, після п’ятнадцятимісячної мандрівки Європою, яку він перервав влітку 1698 року через стрілецькі бунти, вслід за сестрою Софією відправить у монастир, промінявши невдовзі її на просту чи то селянку, чи то міщанку Марту Скавронську, яку “переп’є” у свого вчорашнього слуги Меншикова і яка стане згодом імператрицею Катериною І, народить йому четверо дітей — двох синів, які помруть маленькими, та двох дочок, одна з яких Єлизавета стане імператрицею і буде навіть таємною дружиною українського гетьмана Олексія Розумовського.
Проте всі ці мезальянси вже з історії післяпетровської Росії з її палацовими інтригами та переворотами, яка проте до Соловків також має пряме відношення, адже і з цього середовища сюди періодично поставлялися в’язні. Та мені було цікаво інше: чи відав цар Петро, що у цьому монастирі, залитому кров’ю непокірних ченців за наказом його батька, ніби покутуючи гріхи перед цією обителлю Івана Грозного, одного з його попередників на царському престолі, сидів ще один престолонаступник — сліпий монах-старець Стефан, якого той посадив колись замість себе на одинадцять місяців на царський трон? І хоч історики називають період перебування на троні цього соловецького старця, в миру Симеона Бекбулатовича, вихрещеного татарського хана-правнука повелителя Золотої Орди Ахмет-хана і нащадка Чінгіс-хана, “політичним маскарадом”, але ці дивацтва Івана Грозного мали далебі інший, більш важливий зміст у царських інтригах того часу, аніж оргії царя Петра з його цинічним глумлінням над тодішніми державними інституціями, скажімо, зі створенням Всешутєйшего і Сумасброднєйшого соборів. Щоправда, ці два руські царі були варті одне одного. І чи не карма проклять соловецьких монахів, того ж митрополита Філіпа Количєва ляже на Івана Грозного, який за загадкових обставин у нападі люті чи то ревнощів до чергової дружини сина, бо й сам тільки офіційно вінчався разів шість, за що йому дісталось у грамотах митрополита Філіпа (звідси походить і отой вислів “фільчині грамоти”), ненароком вб’є свого улюбленого сина Івана, який мав наслідувати його трон? Як відомо, після його кончини та загадкової смерті двох синів Івана Грозного трон перейде до Бориса Годунова, який, до речі, всерйоз сприймав можливі претензії на престол не так Симеона Бекбулатовича, як тих, хто на нього міг поставити. Недарма ж усі, хто йому присягав, мали промовляти: “царя Симеона Бекбулатовича і його дітей і іного нікого на Московське царство не хочемо бачити”, тож відправив його у заслання і, як стверджує ряд істориків, навіть осліпив. А вже Лжедмитрій І постриг його в монахи, а Василь Шуйський вислав на Соловки, звідки його визволив перший Романов — цар Михайло, історія спадкоємця якого, царя Олексія, також пов’язана з Соловками…
Але, здається, подібне прокляття на царський рід ляже і на Петра І, який, по суті, також вб’є свого сина Олексія, який критикував політику та спосіб життя батька. Як відомо, шляхом інтриг Олексія вговорили повернутися в Росію з Австрії, де він перебував при цісарському дворі, бо був жонатий на родичці імператора Карла VІ. Ну, а там уже Петро І організує фарс з судом над власним сином-престолонаступником, коли 24 червня 1718 року всі 127 (!) членів Верховного суду (хіба не нагадують вам подібні судилища вже у сталінські часи?) винесуть царевичу смертний вирок і який через два дні помре нібито за нез’ясованих обставин, як сором’язливо подає цей факт російська історіографія. Звичайно ж, Петра І було кому проклинати, особливо в тодішній Україні, де він пролив море крові, та, здається, сам він найбільше боявся крові, яку тут, на Соловках, пролив його батько у боротьбі з старовірами, до яких і він був не менш жорстоким, бо ж недарма російські старообрядці прийняття ним титулу імператора назвуть з’явою Антихриста. Тож не дивно, що на них Указ Петра про віротерпимість, який він видав ніби наближаючись до тодішніх євростандартів у цій царині, не поширився і нищив він їх та переслідував з особливою жорстокістю.
Всі ці подробиці царських життій російська історіографія і нині старається замовчувати, бо ж як, так би мовити, у світлі таких історичних контраверсійних подій вибудовувати образ ідеального царя-реформатора Петра Великого чи останнього з “чистокровних Рюриковичів” Івана Грозного, тематичну картину Іллі Рєпіна про вбивство ним свого сина вже сучасні обурені монархісти вимагають забрати з Третьяковки. Ну, а з Петром І також є великі питання, адже вбивство ним свого сина чужими руками ніби інфікує династію Романових у ХVІІІ столітті, бо у подібний спосіб через вбивство офіцерськими руками чоловіка-імператора Петра ІІІ одноосібно воцариться на російському престолі німкеня-зайда Катерина ІІ, а потім й імператор Олександр І, який також “дозволить” вбивство свого батька Павла І. Словом, Шекспір тут відпочиває, хоч російська історіографія і в пізніші, і в нинішні часи вже зуміла виставити цих російських самодержців доволі білими та пухнастими, навіть романтизуючи їх. А як тут не ідеалізувати, скажімо, царицю Катерину, яка розтоптала гетьманство та Запорозьку Січ на Україні, чи жонолюбивого бонвівана Олександра І, котрий нібито подолав Наполеона Бонапарта, який з якогось дива захотів насправді європеїзувати кріпосницьку Росію? Тож чим у порівнянні з цими заслугами перед Російською імперією колись і нині є вбивство з їх волі рідних людей? Та все ж мені чомусь не дає спокою остання передсмертна фраза Петра І, коли він в агонії кончини скаже: “Віддайте все”, не назвавши адресата цього свого послання. Що бачив у ці останні миті свого земного буття цей чоловік, який вмирав у болісних муках? Що, зрештою, бачив у день свої кончини його епігон-деспот комуністичного ґатунку Сталін, який мав би втопитись у морі людських сліз, яких він прирік на смерть у часи свого правління, повторивши чи не всі злочини згаданих мною російських самодержців разом узятих? Звідки у тих наших сучасників, які далі славлять подібних тиранів, встановлюючи їх пам’ятники і на нашій землі, ця інфекція безпам’ятства і в яку безвихідь їх затягнув цей лабіринт історії, з якого вони не мають жодних шансів вийти?..
І чим взагалі для нас, сучасників, стали Соловки, з яких розпочиналося, як на мене, те нове замкнуте коло історії людства, символом якого вони досі залишаються? Якщо переглянути список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, то під №632 за критерієм ІV на початку 1990-х там було записано: “Об’єкт є видатним прикладом конструкції, архітектурного і технологічного ансамблю чи ландшафту, який ілюструє значний період людської історії”. Ось так скупо і лаконічно там окреслено те, чим є для нас це місце вселенської людської муки та Божого одкровення, те, чим було це земне людське пекло поряд з найвищими виявами святості та віри у незнищенність людського духу. Я вже згадував, що по нашому від’їзді з Соловків тут вкотре побував Московський патріарх Кирило якраз у дні вшанування православною церквою соловецьких новомучеників, тобто тих відомих релігійних діячів, які загинули, найперше, в анзерському концтаборі для священнослужителів. Щоправда, чомусь не пригадується мені, щоб на Соловках спробували публічно вшанувати своїх мучеників українські православні автокефалісти (за винятком хіба що, наприклад, отця Івана, котрий супроводжував на соловки українські делегації) чи католики, або навіть російські баптисти. Та, мабуть, на все свій час, хоч патріарх Кирило публічно акцентував більше увагу для преси таки на конструкційно-архітектурних досягненнях будівничих Соловецького кремля, порівнюючи їх з творіннями єгипетських пірамід. Справді, можна порівнювати та захоплюватися будівничими Соловків, отими насамперед сотнями, тисячами різноетнічних карельських племен, які підіймали тут могутні стіни монастирських мурів та храмів, що якщо і мало відношення до проповідуваної ним ідеї “руського міра”, то тільки у контексті визнання її апологетами його угро-фінської національної та генетичної основи. І це, до речі, аж ніяк не буде образою походження росіян, бо народ, який має у своїй історичній самосвідомості, скажімо, такий величний епос, як “Калевала”, заслуговує на неабияку повагу, не кажучи вже про доповнення його духовних складових тюркським національним пракоренем, чого якраз сучасна російська еліта чомусь не хоче визнати, зрозуміло, за незначним винятком, повторюючи міфи, розтиражовані ще з часів імператорів Петра і Катерини, претендуючи далі на спадок Київської Руси-України.
До речі, у часи СЛОНу та СТОНу тут, на Соловках, не лише карались, а навіть пробували працювати найвидатніші у ті часи українські вчені, зокрема, історик-академік з Одеси Михайло Слабченко, вчений-географ зі світовим ім’ям Степан Рудницький, академік-ботанік Олександр Янта, який до арешту керував науково-дослідним інститутом рослинництва. Чим могли завинити ці люди, як і багато інших науковців з України, тодішній владі, хіба що тільки тим, що народилися українцями?.. Академік Янта після виснажливої праці сидів у камері і ночами занотовував свої наукові спостереження про світ соловецьких комах. Ці нотатки гепеушники у нього забрали у вересні 1937-го перед його розстрілом. Власне, подібна недоля випаде й на київського професора-історика єврея Йосипа Гермайзе. Де, в яких архівах слід шукати наукові напрацювання всіх цих смертників, які до останку зберігали вірність науці? Як, зрештою, де відшукати соловковецьку сценографію визначного українського режисера Леся Курбаса, який знаходив тут у собі сили для театральних постановок у Соловецькому табірному театрі, вистави якого дивилися загалом гепеушники та вільнонайманці, на сценічному занавісі якого було зображення аж ніяк не мхатівської, а біломорської чайки? І чи зумів він своїм геніальним режисерським провидінням передбачити фінал власної долі, який вмістить короткий, як постріл у його потилицю у сандармоському лісі, запис протоколу №83 від 9 жовтня 1937 року Особливої трійки УНКВС ЛО з трилітерною абревіатурою навпроти його прізвища”ВМН”, тобто “вища міра покарання” — розстріл?..