У свідомості більшості українців давно склався хибний стереотип, що освіта — це дитсадок, школа, університет і …все. Насправді, щоб нині досягти успіху, цього вже недостатньо. Слід займатися самовдосконаленням, відвідувати додаткові семінари, тренінги… Подібним поштовхом для підкорення нових вершин у науково-культурній діяльності є доволі незвичний для України проект “Школа відкритого розуму”, про який нам розповів один із його засновників Олександр Волковинський.
У свідомості більшості українців давно склався хибний стереотип, що освіта — це дитсадок, школа, університет і …все. Насправді, щоб нині досягти успіху, цього вже недостатньо. Слід займатися самовдосконаленням, відвідувати додаткові семінари, тренінги… Подібним поштовхом для підкорення нових вершин у науково-культурній діяльності є доволі незвичний для України проект “Школа відкритого розуму”, про який нам розповів один із його засновників Олександр Волковинський.
— У Кам’янці-Подільському відбулася десята конференція “Школи відритого розуму”. Олександре Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як з’явилась ідея створення такого освітнього проекту.
— Навесні 2007 року, перебуваючи на докторантурі, я шукав можливості апробації своїх досліджень. Так натрапив на конференцію, яка проходила на базі Севастопольського міського гуманітарного університету. Першого дня я зіткнувся з незвичним форматом: під час доповіді задавалися питання, одразу виникали дискусії чи обговорення. На цій конференції познайомився з професором Олегом Лещаком і заступником декана факультету соціології та політології університету ім. Яна Кохановського в Кельце Ришардом Стефанським. Ми обмінялися контактами, але на той час було важко передбачити, що наша зустріч матиме якесь продовження. Наступного року мені запропонували відвідати семінар для викладачів у Польщі. Під його завершення декілька присутніх студентів висловили побажання самим навчитися виступати з науковими доповідями на високому рівні. Саме тоді виникла ідея започаткувати студентсько-аспірантський семінар, на якому вони будуть активними учасниками.
Так, восени 2008 року відбулося перше засідання “Школи відкритого розуму”. Ми домоглися, що семінари в рамках цього проекту проходитимуть двічі на рік: у Польщі на початку осені та навесні в Кам’янці-Подільському. За напрацюваннями річних конференцій, об’єднаних однією темою, видається збірник наукових праць. Наразі ми вже формуємо п’ятий том.
— Наскільки важко організувати такий амбітний проект в умовах недостатнього фінансування освіти?
— З організаційної та фінансової точки зору перші засідання “Школи відкритого розуму” у нас було надзвичайно важко проводити. В Польщі ж усе набагато простіше. Бо будь-який польський інститут має так би мовити власне фінансове підкріплення. В студентського самоврядування є власний бюджет, частину коштів з якого воно виділяє на проведення подібних заходів, іншу частину надає ректорат вузу. Значна частина грошей — спонсорська допомога, в першу чергу, від місцевої влади. Загальна політика розбудови сучасної Польщі полягає в надзвичайно дбайливому ставленні до провінції. Проекти, які створюються для студентів і майбутнього держави, одразу підтримуються місцевою та державною владою.
Як виходимо із ситуації ми? Тут, звичайно, велика вдячність керівництву нашого університету. Раніше Олександр Завальнюк, нині Сергій Копилов забезпечують поселення й транспортні послуги. Звичайно, левову частку виділяє профспілка, щоб забезпечити харчування, але іноді доводиться звертатися за допомогою до приватних підприємців.
— Окрім фінансування, які відмінності можете виокремити між українською та польською системами освіти?
— Завдяки досвіду проведення “Школи відкритого розуму” й спілкуванню з закордонними колегами, принципові відмінності одразу кидаються в очі. Університетські традиції в Польщі, як і в більшості європейських країн, закладалися ще в добу Середньовіччя. В нас же були крихти подібного досвіду, все доводилося розпочинати значно пізніше. Тому, на жаль, основний стрижень української освіти — це репродуктивне відтворення знань. В Європі підхід зовсім інший. У нас через репродуктивний метод більшість знань має пасивний характер. Студенти з набутим багажем у виробничому процесі можуть розгубитися. Поляки ж почуваються набагато впевненіше. Хоча за рівнем знань та ерудованості наші студенти не поступаються польським. Але нам бракує вміння подати продукт інформаційної діяльності. В нас тихо, скромно можуть зробити щось вагоме, але донести це й відстояти бракує вмінь. Саме такі проекти, як “Школа відкритого розуму”, надіюся, зможуть змінити ситуацію.
— Визначено, що робочими мовами в межах “Школи” є українська, польська та російська. Попри те, що вони є слов’янськими, чи не виникають в учасників мовні бар’єри?
— Склалася традиція, що під час конференції варто використовувати саме ці мови. Ініціаторами цього негласного правила стали поляки, оскільки вони відчули величезний тиск з боку поширення англійської мови, що завдає удару по їх національній самоідентифікації. Варто віддати їм належне, що вони чинять цьому опір. Але це не означає, що проект закритий для німців, англійців чи інших націй. Інтенсивне спілкування призводить до того, що окремі студенти навчаються іноземній мові. Наприклад, у Польщі учасників розселяли таким чином, щоб у кімнатах були поляки, українці та росіяни. В таких побутових ситуаціях вони повинні були знаходити спільну мову. Завдяки цьому багато студентів змогли подолати мовні та психологічні бар’єри й побачити спільні риси в наших культурах.
— Кам’янець-Подільський з історично-культурної точки зору є знаковим місцем для українців. Як ставляться до цього міста гості з інших країн?
— Так історично склалося, що Кам’янець для поляків особливе місто. Напевно, генетична пам’ять спрацьовує таким чином, що в їх свідомості воно постає як форпост Речі Посполитої. З точки зору архітектури чи культури, на відміну від нас, наприклад, польська забудова їх менше цікавить. Кафедральний костьол, ратуша — в них збереглись чи не у кожному містечку. А ось синтез культур, коли вони зустрічають поєднання вірменської, української, російської, єврейської, польської й турецької культур, викликає значно більше інтересу.
Росіяни, як правило, мало знають про Кам’янець-Подільський. У першу чергу, це стосується студентів. Досить часто мені доводиться зустрічатися зі схожою необізнаністю й серед дорослих: “Ти з України? — Так. — Значить з Києва”. Наче в нас немає інших міст… Тому спочатку в них є упередження до провінційного міста, але з зовсім іншими враженнями вони покидають його. І краєвиди, й історичні пам’ятки залишають незабутнє враження.
Розмовляв Андрій ЯЩИШЕН