Хресна дорога Секірної гори…
Про одне з найстрахітливіших місць Соловків епохи комуністичних концтаборів, на який тоді було перетворено Свято-Вознесенський скит на Секірній горі або просто Секірці, мав певне уявлення з розповідей колег, які вже тут бували, та зі спогадів академіка Дмитра Ліхачова. Тоді, у колись величному двоярусному Свято-Вознесенському соборі та монаших приміщеннях, чекісти розмістили чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів, потрапити у який означало вірну смерть. Скільки мучеників пройшло крізь ці пекельні застінки нині важко уявити, про це нагадують хіба що розстрільні ями, виявлені в тайзі на узвишші, де розмішений скит, а от скільки їх є біля його підніжжя чи далі у лісі, ніхто не береться сказати, навіть Ольга Бочкарьова, яка проведе на Секірній горі для нас екскурсію під час акції “Свіча пам’яті”. Щоправда, вона, як і під час екскурсії в Соловецькому музеї політрепресій, чомусь надто багато уваги приділить критиці спогадів Ліхачова щодо Секірки й розкритикує для чогось Юрія Дмитрієва, якого декілька літ тому сюди допустили для пошуків у тайзі загиблих, а він, бачите, ще й зайнявся їх перезахороненням за православним звичаєм. Бочкарьову можна зрозуміти, адже їй тут жити, тож відчувалося, що говорить вона все це ніби за чиєюсь підказкою, бо ще недавно цілком “погоджувалася” з Ліхачовим, який, посилаючись на розповіді очевидців, бо сам, на щастя, сюди не потрапив, згадував у своїх спогадах про найстрашнішу страту на Секірці, до якої вдавалися тут озвірілі від спиртного та люті чекісти. В’язнів, яких вони без розбору, заради своєї садистської втіхи обирали на муки, прив’язували до соснової колоди і спускали дерев’яним жолобом, яким у будні, власне, переміщалися колоди з лісозаготовки донизу.
Хресна дорога Секірної гори…
Про одне з найстрахітливіших місць Соловків епохи комуністичних концтаборів, на який тоді було перетворено Свято-Вознесенський скит на Секірній горі або просто Секірці, мав певне уявлення з розповідей колег, які вже тут бували, та зі спогадів академіка Дмитра Ліхачова. Тоді, у колись величному двоярусному Свято-Вознесенському соборі та монаших приміщеннях, чекісти розмістили чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів, потрапити у який означало вірну смерть. Скільки мучеників пройшло крізь ці пекельні застінки нині важко уявити, про це нагадують хіба що розстрільні ями, виявлені в тайзі на узвишші, де розмішений скит, а от скільки їх є біля його підніжжя чи далі у лісі, ніхто не береться сказати, навіть Ольга Бочкарьова, яка проведе на Секірній горі для нас екскурсію під час акції “Свіча пам’яті”. Щоправда, вона, як і під час екскурсії в Соловецькому музеї політрепресій, чомусь надто багато уваги приділить критиці спогадів Ліхачова щодо Секірки й розкритикує для чогось Юрія Дмитрієва, якого декілька літ тому сюди допустили для пошуків у тайзі загиблих, а він, бачите, ще й зайнявся їх перезахороненням за православним звичаєм. Бочкарьову можна зрозуміти, адже їй тут жити, тож відчувалося, що говорить вона все це ніби за чиєюсь підказкою, бо ще недавно цілком “погоджувалася” з Ліхачовим, який, посилаючись на розповіді очевидців, бо сам, на щастя, сюди не потрапив, згадував у своїх спогадах про найстрашнішу страту на Секірці, до якої вдавалися тут озвірілі від спиртного та люті чекісти. В’язнів, яких вони без розбору, заради своєї садистської втіхи обирали на муки, прив’язували до соснової колоди і спускали дерев’яним жолобом, яким у будні, власне, переміщалися колоди з лісозаготовки донизу.
Нині на місці цього жолоба — стрімкий дерев’яний підйом на Секірну гору до скита, по якому вже ми спускалися до Поклінного хреста біля її підніжжя, що є ще одним меморіальним місцем пам’яті репресованих. І коли на горі завдяки, власне, Юрію Дмитрієву з’явилася вже подоба меморіального цвинтаря, то тут за цим хрестом простягається ліс, в якому вгадуються рови, де могли заривати закатованих в’язнів. Тут був і наш прощальний поминальний молебень на Соловках, а на самому хресті ми перев’язали новий український рушник…
Звичайно ж, ніякої уяви не вистачить, аби відновити моторошну картину того, як по цьому стрімкому схилу скидається колода з прив’язаною до неї людиною, як регочуть під час цієї садистської забави п’яні гепеушники, в якому моральному стані перебувають ті в’язні штрафізолятора, яких цього разу пронесло, хоча ці садисти могли ще повернутися до них, аби у карцері, так, так, що був розмішений, як і загальне відхоже місце — параша в олтарі собору, підстрелити для втіхи ще котрогось із в’язнів… Потім це людське місиво інші в’язні закопували у траншеях неподалік у лісі, вони ж заздалегідь ще з літа-осені копали в тайзі для себе самих такі ж рови та розстрільні ями. Наш екскурсовод вважає нині, що масового характеру така страта тут не мала, хоч не заперечує, що гепеушне начальство частенько заїжджало сюди напідпитку, аби просто так, знічев’я, постріляти в’язнів ізолятора, які були прирівнені до смертників…
Ольга Бочкарьова нас переконувала у дискусії на цю тему, що гепеушна вохра була надто лінивою для того, щоб прив’язувати в’язнів до колод, хоча щодо п’яних розстрільних оргій гепеушників на Секірці, то про ці факти знала достеменно. А от щодо критики Юрія Дмитрієва, то вважає, що він перевищував свої повноваження, адже нібито мав лише виявляти ці захоронення, а не розкривати їх та ще й перезахоронювати, ставлячи на могилах хрести, бо, мовляв, там могли бути й останки мусульман. Ми ж, побачивши ці захоронення, ще більше прониклися повагою до Юрія Олексійовича, який, по суті, започаткував тут меморіал репресованих, про який нині тільки говориться, але далі від слів ніхто, видно, не збирається рухатися, на відміну від подвижника Дмитрієва, котрий сповна виконав і тут свій християнський та громадянський обов’язок. Бочкарьова стверджує, що для здійснення цього проекту немає нині коштів, а ще оперує даними про перебування на Соловках кримінальних злочинців, що також є фактом, проте аж ніяк не спростовує правди про те, що Соловецький архіпелаг був у часи СЛОНа/СТОНа насамперед найбільшим концтабором для політв’язнів, а от кримінальники тут, як і повсюди у системі радянського ГУЛАГу, використовувалися табірною адміністрацією загалом як інструмент для тиску та знущання над політв’язнями.
Мимоволі тут пригадалася наша дискусія за “круглим столом” з російськими меморіалівцями, який ми провели на ці теми напередодні в конференц-залі гуртожитку “Петербурзька гостиниця”. Як стверджували там наші російські колеги, нині в їх країні налічується по усіх усюдах 41 тисяча пам’ятників жертвам політичних (читай — комуністичних) репресій, з яких лише понад 20 тисяч на офіційному обліку. Попри те, що в Росії віднедавна навіть з’явилася державна програма меморіалізації таких місць, більшість з них не надто вірять у щирість намірів офіційного Кремля, про що прямо говорили нам у своїх коментарях до цієї теми. Особливо відвертим з цього приводу був правозахисник Юрій Бродський, який спершу на мітингу біля Соловецького каменя, а потім і на “круглому столі” дав доволі нищівну, а заразом цілком принципову оцінку діям російської влади, яка, на його думку, нині прагне і далі закривати архіви про репресії. “Чекісти біля влади роблять усе, щоб стерти у суспільстві цю пам’ять”, — небезпідставно стверджував він і з ним важко було не погодитися. Не дивно, що під час нашої дискусії на ці теми з’явиться ідея про створення за підсумками дискусії на цьому “круглому столі” історичного клубу під символічною назвою “Соловки-2013”, яку схвалили всі його учасники — і росіяни, і українці, за мовчазної згоди представників офіційної делегації польського консульства у Петербурзі. Прийняли ми там і спільний проект звернення про створення цього історичного клубу, яке спершу було прийняте тут, а невдовзі у режимі он-лайн офіційно підтримане всіма сторонами.
У ньому, зокрема, наголошено: “… вважаємо за необхідне донести до широкої громадськості країн пострадянського простору свою стурбованість щодо проявів посттоталітарних тенденцій у внутрішній державній політиці окремих країн, зокрема Російської Федерації, України та Білорусі, в оцінках на офіційному рівні уроків історії, пов’язаних з комуністичним терором, тими драматичними часами, які, здавалося, були безповоротно осмислені нашими народами у роки незалежності. Ми впевнені, що історичні уроки Великого комуністичного терору не повинні бути забуті ніколи не тільки в наших країнах… Ми вважаємо, що наші спільні зусилля щодо неформальної десталінізації суспільного життя в наших країнах повинні бути почуті на всіх, без винятку, рівнях державної влади і світовим співтовариством…”
Звичайно ж, сподіватися, що цей клуб активно запрацює як громадська міждержавна українсько-російська інституція, не доводиться, адже ми нині дуже різні у своїх поглядах на ці драматичні сторінки таки нашої спільної історії, що, власне, було видно і на засіданні цього “круглого столу” на Соловках. Проте сам факт навіть декларації про створення тут, у рік 75-ліття Великого терору, такого клубу вартує, як на мене, дуже багато…
Звичайно ж, ця екскурсія на Секірну гору запам’ятається не лише страшними фактами з епохи репресій, бо, споглядаючи сам храм та скитські приміщення, навколишні видноколи з оглядового майданчика на Секірній горі, ви не можете не захоплюватися цими картинами та краєвидами. Ось там, за лісовими перепадами, за якихось кілька кілометрів видніється Савватіївський скит, де утримували перших політв’язнів Соловків, чуть праворуч ви побачите біломорські заплави та бухточки, а де-не-де озерні плеса, що пробиваються крізь тайгу. Не дивно, що Свято-Вознесенський собор (на фото у заголовку) було збудовано як двоярусний, адже він, як і храм Розп’яття Христового на Анзері, використовується досі і як маякова конструкція. До речі, морська справа на Соловках здавна була поставлена на високу професійну основу, як, зрештою, і сам монастирський флот…
Поруч з нами на Секірці проходила того дня й “чиста” паломницька екскурсія, мета якої, зрозуміло, відрізнялася від нашої через свій суто релігійний зміст. Краєм вуха і я пробував почути про що оповідав тим паломникам священик-екскурсовод, з чого зрозумів в чому суть існуючого ідеологічного конфлікту державного історико-архітектурного природного музею-заповідника і, власне, церкви, яка, зрозуміло, найосновнішу увагу приділяє історичним фактам з минувшини православної церкви Росії, щоправда, також з певними купюрами на кшталт забуття про те, що саме на Соловках постане старовірська духовна фронда її життя та устрою і де, власне, окрім “соловецьких сидельців”, згодом будуть ув’язнюватися найбільш послідовні противники офіційного православ’я з числа найвідоміших старовірів. Як-от в’язень — донський козак-старовір Гришка, який “хулив царя”, а коли помер, то його останки були викинуті на мілину поблизу Малого Заяцького острова “для растєрзанія дікою птіцею, акі падаль нечєстівую”…
Такими тут були покари інакодумцям і про них, мабуть, не варто знати простим паломникам, які зобов’язані утвердитися на Соловках в істинності всього, що каже про історію церкви її офіційна доктрина, в якій місця старовірам та іншим ворохобникам немає, як і тому українському священику-розстризі Филимону, котрий сидів під Північною вежею Соловецького кремля і був “засуджений до конца живота” за те, що відмовлявся ще на початку ХVІІІ століття від московських церковних книг, виданих спеціально за Петра І, “даби нікакой нє било разніци между пісьмом малоросійськім і велікоросійськім”. Помер цей принциповий священик-українець у 1731 році, ніби покаявшись. А от стародубський міщанин Межерич сидів тут під Прядильною вежею в “келії мовчательній” за те, що писав “прєлєсниє пісьма” на захист аріанства… І взагалі за 300 літ існування монастирської в’язниці, яка діяла до 1903 року, тут утримувалося приблизно 500-550 в’язнів, не більше 20 в’язнів одночасно, а за роки комуністичної сваволі через концтабори тільки Соловецького архіпелагу, нагадую собі, пройде, за різними даними, понад 300 тисяч ув’язнених…
Мабуть, неповною була б розповідь про Секірку, якби не нагадати, що, власне, саме звідси й почалося освоєння Соловків православними ченцями. Адже спершу якраз сюди, за легендою, прибули для “безмовного життя” у 1429 році преподобні Савватій та Герман, який після смерті свого товариша по схимі привезе невдовзі сюди інока Зосиму. Перш ніж закладати Спасо-Преображенський собор, валаамський інок Савватій десь тут на Секірці побудував свою першу чернечу келію. Як свідчить переказ, тут одного разу і трапилася ця таємнича історія, яку приписують чи то Савватію, чи то ангелу, який нібито з’явився біля дружини рибалки-помора чи то мисливця під Секірною горою, де вони облаштували собі стійбище. Жінку цю ангел висік (звідси від слова “сікти” і назва гори) і наказав їй тут не з’являтися ніколи, бо місце це призначене тільки для чоловічої схими, а про все інше легенда мовчить, хоча ми можемо лише здогадуватися, яку реакцію у ченця-самітника могла викликати та молодиця-поморка. Чи справді ангел, чи сам Савватій дав у такий спосіб урок чернечого патріархату жіноцтву, але Соловецький монастир з часів свого заснування утвердиться як чоловічий й одержить згодом статус ставропігійного, тобто підпорядкованого напряму спершу партіархії, а згодом і синоду, утверджуючись у православному світі та народній свідомості як уособлення святості та благочестя, духовної твердині православної християнської культури, чим, мабуть, найперше прагне нині бачити Соловки нинішня Московська патріархія. Зрозуміло, без усіляких відступів у вивченні та різночитанні історії протистояння того ж Спасо-Преображенського монастиря офіційній церкві у часи царя Олексія Тишайшого чи протидії сваволі царя Івана Грозного та без багатьох інших доволі загадкових і контраверсійних сторінок його минувшини…