Не побачити, не догукатися до тієї прадавньої давнини, загубленої у димах тисячоліть, коли первісна жінка вперше взяла до рук саморобну голку, прилаштувавши для цієї потреби чи то риб’ячу кістку, чи дерев’яний сучок, переплела її з сяким-таким волокном та й, сама того не усвідомлюючи, почала творити… Мистецтво народжується однієї миті, але стає мистецтвом, лише добровільно взявши у свій прекрасний полон тисячі людей, котрі упродовж років або й століть складають йому на жертовник свій час, думки, прагнення, всього себе, без останку, аби піднести це мистецтво до найвищої вершини майстерності.
Не побачити, не догукатися до тієї прадавньої давнини, загубленої у димах тисячоліть, коли первісна жінка вперше взяла до рук саморобну голку, прилаштувавши для цієї потреби чи то риб’ячу кістку, чи дерев’яний сучок, переплела її з сяким-таким волокном та й, сама того не усвідомлюючи, почала творити… Мистецтво народжується однієї миті, але стає мистецтвом, лише добровільно взявши у свій прекрасний полон тисячі людей, котрі упродовж років або й століть складають йому на жертовник свій час, думки, прагнення, всього себе, без останку, аби піднести це мистецтво до найвищої вершини майстерності.
Про заслуженого майстра народної творчості України майстриню-вишивальницю Надію ГОЛОВАНЧУК із Хмельницького вже немало написано на сторінках газет. Її виставки стали яскравими життєвими подіями не для одного десятка тих щасливих, котрі мали нагоду особисто доторкнутися поглядами і серцями до полотен вишивальниці. Майже 40 років вона передає з рук у руки свої знання іншим, юним: спершу, працюючи вчителькою початкових класів у рідному селі Велика Побійна на Дунаєвеччині, а згодом — більше чверті віку викладаючи трудове навчання у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії. Проте у цій жінці стільки потаємного, глибинного, прихованого від побіжно кинутого погляду, але відкритого для того, хто вміє бачити не лише на рівні фізичного зору, скільки й кольорів та відтінків, тем і технік переплітається на полотнах мисткині.
Розпочинала Надія Голованчук, як і більшість вишивальниць, із техніки хрестиком. Але до художньої гладі прийшла свідомо, бо не боїться труднощів і не шукає легких шляхів у мистецтві. Складність цієї техніки полягає в тому, що кожен стібок — всього кілька міліметрів завдовжки і ними потрібно повністю закрити основу, а ще вишивальниця не може працювати за готовою схемою — лише власні відчуття: кольору, відтінку, пропорції, композиції…
Вишиваю квіти, бо я — жінка
Першу свою роботу в техніці художньої гладі Надія Іванівна вишила на бабусиній вовняній спідниці. А загалом, посміхаючись, розповідає, що вишивати вміла завжди, з самого дитинства. Викохана у квітах, саме їх вона переносить на полотно, створюючи диво: коли неживі рослини зненацька оживають і від тієї миті вже ніколи не в’януть. У цих квітах — її жіночність, мрії, ностальгія за тим часом, коли вона ще зовсім юною дівчиною в лоні рідного дому тільки усвідомлювала своє призначення у цьому світі…
Саме опираючись на майстерність у вишивці, котрою наразі володіє, прагне пані Надія навчати інших, передавати свої знання, бо відчуває в собі силу і потребу бути корисною. І хоча, за словами майстрині, хист до вишивання має будь-яка людина, проте, крім хисту, потрібні ще терпіння і поміркованість. “Коли ти вже “підсядеш на голку”, то не залишається часу ні для чого. Є лише потреба вишивати”.
Не випадковим збігом обставин, а Божим даром у своєму житті Надія Голованчук вважає випадкове знайомство з майстринею, обдарованою різними талантами: вишивальниці, художниці, ткалі, поетеси Лідією Поліщук. Жінки знайшли одна в одній те, чого кожній не вистачало для всебічного розкриття власного творчого потенціалу: Лідії Поліщук — технічних знань трудовика Надії Голованчук, а пані Надія зізнається, що навчилася від своєї подруги і колеги… мало не всьому. Багато років вони працювали разом, шукали і знаходили, наснажували одна одну вірою та надією, прагнули і втілювали. У березні 2010 року Лідія Поліщук відійшла у вічність, проте невидима ниточка досі зв’язує майстринь. Пані Надія часто, працюючи над черговою роботою, звертається за порадою до колежанки і… отримує її в якийсь дивний спосіб внутрішнього, душевного спілкування.
Тоді вмощуйтеся зручніше — чекати доведеться довгенько
Доля майстрині щедра на виставки. Відбуваються вони доволі часто і не лише в Хмельницькому, а й у Києві. Проте найбільш відповідальною вишивальниця називає виставку… в своїй педакадемії, бо ж звітувала тоді перед своїми студентами, колегами, які розуміються на вишивці не на рівні “подобається — не подобається”, а можуть об’єктивно оцінити технічний бік виконаної роботи. А ще інколи Надія Голованчук влаштовує своїм полотнам своєрідний іспит: підходить на виставці до людей, котрі роздивляються якусь роботу, і… починає її критикувати. Подекуди, розповідає, доходить мало не до сварок — так активно глядачі захищають полотно від нападок авторки, не знаючи, хто вона насправді! “Робота над кожним полотном триває від кількох місяців до кількох років, — зізнається майстриня. — На одній із виставок мене попросили показати, як я вишиваю. Який вам фрагмент вишити, питаю, мне просять — невеличкий листочок чи квіточку. Тоді, кажу, вмощуйтеся зручніше, бо чекати доведеться довгенько. Не повірили. Але це правда. Техніка, у якій я працюю, забирає багато часу, але віддячує прекрасним результатом. Вишиваючи хрестиком, можна створити багато шедеврів і не згаяти на це роки життя. Але, як сказав свого часу мій колега Олександр Попик, не можна геометрично зобразити квітку, не можна квадратиками зобразити метелика. Хоча, певно, можна, але не для мене…”. А на запитання про те, якого майбутнього майстриня прагне для своїх полотен, Надія Голованчук відповідає: “Мрію представити Україну на міжнародному рівні”. Тож хочеться, аби посадовці, від яких це залежить і які так щиро й щедро захоплюються вишиваними картинами подільської мисткині голки та нитки, посприяли реалізації мрії вишивальниці, аби тим самим показати світу велич майстерності наших талантів і оту негордовиту вроду української землі, котра буяє у нитяній акварелі Надії Голованчук.
Оксана РАДУШИНСЬКА