Мені здається, що з висоти свого життєвого й педагогічного досвіду маю моральне право на подібне слово на сторінках газети “Проскурів”, членом редакційної ради якої я була впродовж кількох років у часи свого депутатства у міській раді, не кажучи вже про те, що я є її постійним читачем.
Мені здається, що з висоти свого життєвого й педагогічного досвіду маю моральне право на подібне слово на сторінках газети “Проскурів”, членом редакційної ради якої я була впродовж кількох років у часи свого депутатства у міській раді, не кажучи вже про те, що я є її постійним читачем.
Скажу відверто, свою життєву долю я виборювала крок за кроком, починаючи з юності, розраховуючи лише на власні сили. Відомо, що до вершини, зокрема професійного визнання, коли вона достатньо висока, як донедавна було у мене на посаді директора гімназії №2, йти нелегко. А коли вважаєш свою професію життєвим покликанням, чим для мене була праця педагога, то й поготів. Бо впродовж багатьох років школа, гімназія були змістом мого життя, а не просто навчальним закладом, де доводилося працювати. Для мене тут навіть повітря було особливим. Взагалі моє життя поділене на дві частини — до гімназії і після…
Не я сказала, що наше життя — великий урок, але так воно є насправді. Останній — з моїм прощанням з гімназією — особливо жорстокий. Адже і я свого часу була другою серед тих, хто виборював право директорства тоді ще Хмельницької ЗОШ №11. Хочу нагадати, що мала нагоду працювати ще три роки з професіоналом, своїм попередником М.В.Хохличом, черпала його досвід, поважала професіоналізм, шанувала глибоку мудрість. Та вже я, пропрацювавши у школі №11, а потім, ініціюючи реформування її в гімназію №2, не отримала тут ніякої роботи, ані на посаді, скажімо, заступника директора, ані вчителя, що б там не казали з цього приводу. Доволі сумна ця аналогія з тим, як свого часу приступала до обов’язків директора школи сама.
Тепер невеличкий неліричний відступ у моїй оповіді, адже кожен з нас має право проаналізувати у подібних життєвих ситуаціях свій шлях у професії.
Сьогодні така потреба в мене з висоти відпрацьованих літ подивитися, чим жила й полум’яніла гімназія №2, що надихало її та непокоїло.
Пригадую, як 1 вересня 2000 року, на першому педагогічному сході, ми почали створювати свою школу радості, бачачи її своєрідним острівцем плекання людини, особистості, громадянина посеред урбаністичної, технократичної, суто прагматичної цивілізації, вплив якої не обминув і наше місто. Саме на реалізацію цієї мети була спрямована науково-дослідна експериментальна робота всеукраїнського рівня гімназії №2, були об’єднані зусилля науковців, педагогів-дослідників гімназії. В результаті освітяни України отримали два посібники: “Громадянин України — громадянин світу” та “Школа толерантності — шлях до формування толерантного суспільства” з грифом Міністерства освіти і науки. Видання створені нами на основі власного педагогічного досвіду.
Чи все так безхмарно складалося в організації праці й творчості нашої гімназії? Звичайно, ні. Були безсонні ночі, багато клопоту й переживань, пов’язаних із забезпеченням функціонування нашого закладу на належному рівні. Намагалися, щоб вчитель і кожен із батьків повірив і переконався, що тільки разом маємо прямувати до високих ідеалів та моральних цінностей.
Новації, що запроваджувались, були доволі незвичними, повороти — надто круті, життєві перспективи — дивовижні.
…Назвати ж життєвий поворот, що трапився зі мною цього літа, крутим недостатньо, швидше — не до кінця зрозумілим. Маю на увазі те, як “попрощались” зі мною, “подякували”, “вшанували” за багаторічну, самовіддану, відчайдушну педагогічну працю.
Добре розумію, що чиновництво — особливий світ зі своїми правилами гри, як і в моєму випадку зокрема. От впровадили в місті, зокрема в освітянській галузі, контрактну систему, де, видно, діє правило: хочу продовжу, хочу не продовжу контракт, про що, до речі, дуже слушно наголосив у “Проскурові” депутат міськради Олександр Симчишин. Адже справді, в наших контрактах не прописані причини непродовження чи навпаки — подальшої роботи. Немає чітких норм, тож і я до останнього жила і вірила обіцянкам владних мужів. У цю хмельницьку кадрову “м’ясорубку”, як відомо, потрапили ряд директорів шкіл та дитсадків, серед них і справжні професіонали.
Звичайно нині я завдячую людям, які запросили мене в обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, доручивши надзвичайно актуальну, необхідну нині ділянку роботи. В інституті розпочинає функціонувати сектор роботи з громадськими організаціями, в якому я працюю. Знаю, що нині досить актуально зорієнтовувати громадські об’єднання на практику суспільної злагоди й узгоджених інтересів навколо освітянського життя, аби зникла, зокрема, і залежність професіоналів-освітян від чиновників, а заразом і від тих, хто шукає і йде в освіту тільки заради кар’єри чи з інших, не завжди моральних помислів.
І ще одна деталь. Пам’ятаю засідання депутатської комісії з гуманітарних питань міської ради, де йшлося про цю кадрову проблему, де присутніми були солідні посадові особи. З їх вуст прозвучало: “Ми обов’язково подякуємо за вашу багаторічну працю на серпневій конференції”. Минув серпень, відсвяткували урочисто День вчителя, але ніхто не згадав не тільки про мене, а й про тих окремих моїх колег, хто більшу частину свого життя віддав дітям, школі, освіті. Це якраз і є причиною того, що я взялася до виголошення свого віртуального виступу на своєму “останньому дзвонику” в гімназії, та аж ніяк не в професійній царині, де є що сказати і мені, і багатьом моїм колегам, які в силу різних обставин опиняються поза школою, адже їх педагогічний досвід є безцінним, чого, на жаль, не розуміють чиновники від освіти.
Надія ОРЛОВСЬКА, депутат міської ради чотирьох скликань, педагог