Їх тут нині не надто багато, але вони насправді є, як і ті давні послушники й трудники приїжджають сюди здалеку, аби працювати безоплатно, хіба що за харчі та заради молитви за їх душі на відновленні цих храмів, каплиць, до яких держава Росія та її одержавлена православна церква чомусь ніяк не докладуть рук і коштів.
Мені ж запам’ятається розмова з двома такими трудниками, які прокладали рублену з соснових кругляків, з дощаним настилом, добротними перилами дерев’яну дорогу на гору, де нині відновлено вже Елеазарівську капличку-пустинь, з якої розпочиналося чернече служіння цього знаменитого ченця на Анзері. Ці доволі ще молоді чоловіки, років по сорок, не хотіли навіть уточнювати, звідки приїхали сюди, але по-простому пояснили мені, що їх праця нині є і їх покутою за відомі, зрозуміло, тільки їм та, мабуть, їх духівникам гріхи…
Їх тут нині не надто багато, але вони насправді є, як і ті давні послушники й трудники приїжджають сюди здалеку, аби працювати безоплатно, хіба що за харчі та заради молитви за їх душі на відновленні цих храмів, каплиць, до яких держава Росія та її одержавлена православна церква чомусь ніяк не докладуть рук і коштів.
Мені ж запам’ятається розмова з двома такими трудниками, які прокладали рублену з соснових кругляків, з дощаним настилом, добротними перилами дерев’яну дорогу на гору, де нині відновлено вже Елеазарівську капличку-пустинь, з якої розпочиналося чернече служіння цього знаменитого ченця на Анзері. Ці доволі ще молоді чоловіки, років по сорок, не хотіли навіть уточнювати, звідки приїхали сюди, але по-простому пояснили мені, що їх праця нині є і їх покутою за відомі, зрозуміло, тільки їм та, мабуть, їх духівникам гріхи…
А потім, піднявшись звивистою доріжкою на гору Голгофу, до підніжжя храму Розп’яття Господнього, ви обов’язково побачите тут березу-розп’яття, яка виросла мало не на самісінькій її вершині, розчахнувши свій хрест-стовбур, ніби нагадуючи нам про мученицьку святість цього місця, якому судилося перетворитися на останні кроки Хресної дороги для безлічі безневинних страдників комуністичного режиму. Саме на цій вершині, з якої перед вами відкриваються захоплюючі простори мальовничого анзерського краєвиду на Голгофське озеро та Біле море, що сіріє вдалині, колись було земне пекло…
Так, мабуть, дивилися на ці далекі простори і ті відчайдухи, які взимку 1933-1934 років кинуть виклик своїй недолі, організувавши безпрецедентну на ті часи у СЛОНі втечу на материк з Анзера по замерзаючій раз на півста літ 30-кілометровій протоці, хоч і загинуть як герої. Оті 31 українець з 48 втікачів, котрі полягли як вільні люди у бою, зі зброєю в руках. Тож нині все частіше думаю про отамана-в’язня Івана Греся, який організував цю втечу і збройний спротив гепеушникам. Ким був цей безстрашний отаман і його соратники, найперше, з числа його співвітчизників, — оті колишні українські повстанці, і навіть червоні командири-котовці, партизани, які тільки на Соловках прозріли від більшовицької облуди? Шукаю нині хоч якісь документальні дані про них, пробую знайти хоч щось про отамана Греся, але поки що безрезультатно. Розумію, що це безпрецедентне фіаско гепеушної системи Кремль засекретив на віки вічні, тож користуюся нині, найперше, спогадами Семена Підгайного в надії, що ця драматична і водночас героїчна сторінка Соловецького потойбіччя таки буде відкрита…
Подібні історичні контраверсії переслідували мою увагу тут повсюди. І тоді, коли після мандрівки тайгою раптом у долині, яку обрамляли покриті лісом горбки, з’явився Свято-Троїцький скит. Точніше те, що від нього залишила гулагівська доба, бо одразу перед очима постане стара дореволюційна літографія з виглядом цього скиту, в якій впізнати те, що відкрилося перед моїми очима того дня, доволі важко. Тішило хіба що дерев’яне риштування навколо келійних приміщень та головного храму Святої Животворної Трійці, в якому важко було впізнати її первозданні обриси. Не було тут нині і дзвіниці, яка, як виявилося, завалилася сама лише декілька років тому.
Підійшовши до скита, біля якого розмістилося невеличке наметове містечко чи-то з паломниками, чи-то з археологами, звернув увагу, що на риштуваннях таки працюють будівельники, і навіть не здивувався, що то була бригада наших майстрів з Карпат, які у цих краях особливо цінуються не лише на подібних реставраційних роботах. У ці далекі краї їх, зрозуміло, привели непогані заробітки та безробіття вдома. Та те, з якою старанністю вони організували свій фронт робіт, засвідчувало про їх досвід та майстерність, не кажучи вже про, так би мовити, релігійний фактор у їх праці, адже були то глибоковіруючі люди. Про заробітки свої з нами не розводилися, хоч зізналися, що найняла їх сюди на роботу якась архангельська фірма.
Вразили і самі відвідини храму, який і всередині у риштуванні, хоч є доступ до ікон, тимчасового іконостасу та раки з віднайденими мощами преподобного Елеазара. У храмі ж звертають увагу залишки давніх розписів на фоні облуплених стін та куполу з червоної цегли. А ще над іконами при вході ліворуч помітив у стіні кілька здоровенних заіржавілих цвяхів, мабуть, ще з тих “СЛОНівських” часів, коли тут утримували в’язнів на багатоярусних дерев’яних нарах, просто набиваючи їх каторжанським людом. У храмі є можливість нині для молитви, тут також вдалося покуштувати вперше анзерської криничної води та купити пляшечку “святої водички”, яку монахи продають за подаяння на храм, беручи зі святого джерела. Ту воду бережу досі.
Щоправда, старі напівзруйновані споруди скиту явно контрастували з господарсько-житловими будівлями поруч, де, видно, оселилися нині монахи, будівельники і трудники. Про дореволюційну добротну господарську інфраструктуру скита нагадували хіба що зарослі травою і кущами руїни, як пояснить екскурсовод, колишньої ферми та складів, рукотворний канальчик між двома озерами з двох боків обителі та всюдисущий гурт кіз з колоритним цапом-вожаком, які ходили попасом, а побачивши нас, одразу ж прибилися до нашого товариства, яке на березі Анзерського Святого озера якраз взялося трапезувати тим, хто що мав, на пристосованих столах. Наш гід одразу ж попередила, щоб ми не бралися годувати цих “сестер і брата менших”, бо стадо за ці подаяння може й з нами помандрувати. Налюбувавшись тамтешніми краєвидами, які справді захоплюють, ми пішли далі, адже на нас чекали дорога до Голгофо-Розп’ятського скиту, а ще Елеазарова пустинь та інші знакові місця Анзера, першим із яких буде, десь за кілометр від скита, Богородицеявленський луг.
Цей легендарний луг простягся на декілька гектарів на пристойному узвишші і коли ви проникнитесь святістю цього місця, то обов’язково відчуєте ауру цієї загадкової місцини, де навіть квіти ростуть інші, як-от волошки, які нібито тут більші та гарніші, ніж деінде на острові, що з усією серйозністю оповідала і наша молода екскурсовод. За легендами, Елеазару й тамтешнім ченцям якраз тут часто являлася Богоматір, яка, мабуть, приходила, повинна була приходити заразом і на поміч страдникам-в’язням анзерських таборів, бодай в останні їх земні миті, бо, видно, недарма хтось із тих перших анзерських монахів назвав тут одну з двох гір Голгофою…
У місці “життя безмовного”…
Мабуть, після мандрівки у такі місця, як Соловки, ми частіше задумуємось про те, що змушує людей шукати тут усамітнення в чернецтві, прирікати себе на “життя безмовне”, від чого, від яких спокус земних рятується людина, яка вирішує йти подібним шляхом, не сподіваючись, якщо направду лише щира віра спонукає її до такого кроку у житті, на жодні, по-сучасному кажучи, суспільні преференції?..
Як відомо, історія чернецтва у християнській традиції має закорінені у глибину століть традиції. Перші самітники-пустельники в християнській церкві з’явилися ще в Єгипті у ІІ столітті, закладаючи основні принципи чернечого життя, засновником та ідеологом якого вважається Антоній Великий, який у 270-і роки став відлюдником у Фівадській пустелі, а потім близько 313 року, перейшовши на берег Червоного моря, зібрав навколо себе першу чернечу громаду. Засновником першого монастиря вважають Пахомія Великого, який у 318 році напише перший монастирський статут, в якому унормує для ченців правила дисципліни та режиму, засади яких тримаються на чергуванні праці та молитви. Звичайно ж, не менш цікавою є історія чернецтва в Європі, зокрема в нас, в Україні, а згодом і в Росії, яка, власне, як і саме християнство, черпала ці традиції з нашої землі. І все ж феномен появи й утвердження монастирського життя у таких віддалених від місць мирських, від отого, як ми кажемо нині, соціуму, на околицях цивілізації, яким і є Соловецький архіпелаг, не може не дивувати і захоплювати попри увесь скепсис сучасного світу до подібного способу життя. Адже тут чин чернецтва в усіх його проявах, особливо на початках заснування першої пустині, потім скиту, а згодом Спасо-Преображенського монастиря спершу на Великому Соловецькому острові, а потім на більшості островів цього архіпелагу, потребували неймовірних зусиль перших ченців, насамперед задля їх елементарного фізичного виживання, адже покладалися вони тут лише на Божу ласку і власний важкий щоденний труд. Навколо їх перших обителей просто не було на початку XV століття, коли тут з’являться перші монахи-самітники Савватій, Герман, а згодом Зосима, звичної для материкових ченців сердобольної пастви, яка несе їм у дар за їх молитви найнеобхідніше. Чернеча схима у цих краях була заразом і щоденним ризиком для їх життя. Немало важив і то факт, що співжиття тут з автохтонним людом у перших месіонерів-християн було далеко не з медом. Щоправда, з давніх часів ці північні землі були у колі, так би мовити, геополітичних інтересів, найперше, Новгородської республіки, звідки, власне, і йшли перші імпульси християнизації поморів. Зрозуміло, що церковно-православна історіографія цього процесу, як, врешті-решт, впровадження християнства на всіх староруських землях, показує його загалом в оптимістично-переможному дусі, хоч це було далеко не так. Проте слід визнати, що вже у часи ігумена Філіпа (Количева), а це були 1548-1566 роки, Соловецький монастир потужно розбудовується, насамперед завдяки залученню до будівельних робіт поморів, а вже у часи “Соловецького сидіння” в 1668-1676 роках, коли “соловецькі старці” наважаться на фронду з самим царем Олексієм, то без продовольчої гуманітарної допомоги, яка йшла від поморів, вони недовго змогли б опиратися стрілецькій облозі. Хоча ці факти аж ніяк не заперечують того, що в своїй експансії у Карелії і Помор’ї православні місіонери і, зокрема, Соловецький монастир, аж ніяк не були безсрібниками, прибираючи до своїх рук землі та промисли поморів. Словом, в історії їх співжиття вистачало всього і має вона свої чорні і білі сторінки, які аж ніяк не спливають з часом. Та все ж Соловки і справді були своєрідним духовним форпостом християнської цивілізації у її православному вияві, звичайно ж, спершу давньоруського, а потім російського ґатунку.
Зізнаюся, мене найбільше і приємно вразить той факт, що якраз тут, на Соловках, для себе відкрив дещо інший зміст російського православ’я, той, що, мабуть, може творитися й утверджуватися тільки у подібних далеких від людської суєти, суспільно-політичних нашарувань духовних місцях. Можливо, твердячи це, перебільшую, з огляду на те, яке знакове місце відводить цій своїй святині нинішня патріархія РПЦ в проповідуваній нею доктрині “русского мира”, про що знову заявив її глава, патріарх Кирило, який прибуде сюди за декілька днів після нас якраз у дні святкування Собору Соловецьких святих. Проте, споглядаючи тут життя та побут сучасних монахів, вже я пробував відмовитися від ще одного свого упередження, пов’язаного з моїм переконанням у тому, що нинішні насельники Соловків також уражені бацилою політизації своєї церкви, яка нині прагне у Росії одержавити православну доктрину, як у “кращі” імперські часи, започатковані з легкої руки “соловецького вихованця” шостого патріарха Никона ще в середині ХVІІ століття.
Тож, здається, і для нинішніх соловецьких монахів центральні Святі ворота Спасо-Преображенського монастиря, які були завжди своєрідним безповоротним “рубіконом” у прощанні з мирським життям, важать не менше, ніж для багатьох попередників, які, перейшовши їх, вмирали для світу, хоча якраз оті звичні мирські проблеми їм дошкуляють нині чи не найбільше.
Коли ми відпливали з Соловків, звернули увагу на прибулий сюди на катері продовольчий вантаж з цибулі, капусти, картоплі, які заготовляє монастир на зиму. А скільки тут ще треба докласти зусиль та вкласти коштів для того, щоб у загальних обрисах відновити вигляд монастиря та його острівну господарську інфраструктуру, що була тут до появи у 1920 році більшовиків, які за часи СЛОНа-СТОНа, радянської влади загалом завдали величезних втрат і збитків монастирському майну та господарству. Адже тут, зокрема, ще досі не відновлено ті монастирські будівлі і величні храми, які комуністи спалили ще у травні 1923 року, аби прикрити сліди своїх грабунків. У цій страшній пожежі, яку пробували гасити перші політв’язні Соловків — анархісти, соціалісти-меншовики, есери, білогвардійці, згорів величний Спасо-Преображенський собор, підгорів Успенський собор, зникли кремлівська дзвіниця, архів та бібліотека монастиря… Досі тут не відновлено озеро-канальну систему Великого Соловецького озера, яка вбирала в себе 78 (!) озер, що були об’єднані в єдину водну артерію, вода якої направлена в рукотворне 20-гектарне Святе озеро, яке було і залишається нині основною водозабезпечуючою водоймою Соловецького селища і монастиря, хоч свого часу виконувало не менше важливу оборонну функцію.
Звичайно ж, і сьогодні ви зможете тут здійснювати захоплюючі туристичні маршрути цими озерами по їх так званих великому й малому маршрутах, відвідати Ботанічний сад за чотири кілометри від селища, де і досі росте до півсотні рослин, завезених ще монахами, який виник біля Макарієвої пустині дві сотні років тому, але і він лише в загальних обрисах нагадує те природне розмаїття, яке плекали тут свого часу соловецькі ченці і трудники. За більшовиків тут з’явився хутір Горки, а сад передали місцевій школі, яка його занедбає, тож не дивно, що тут досі не вирощуються огірки, гарбузи, дині і навіть персики у теплицях, які обігрівалися теплом, яке підприємливі монахи “забирали” з власного воскобілильного заводу…
Щоправда, спроби відродження цих сільськогосподарських та садівничих технологій ми все ж таки на Соловках знаходили, найперше, на околицях селища, де господаровиті соловчани вирощують на невеличких ділянках картоплю, всяку городину. Бачили їх і на Анзері біля Розп’ято-Голгофського скита, де трудники працювали на доволі пристойному городі, де тільки бралася до цвітіння картопля. Проте нинішній соловецький побут і в монастирі, і в селищі доволі не вибагливий. Адже основ-ним джерелом їх доходів є туристи, паломники і так звана бюджетна сфера, а все життя нині пульсує, як і колись, навколо монастиря. Для місцевих поселенців, зрозуміло, додається рибацький промисел і, звичайно, ж свої переваги дає тайга. Щоправда, маєтні туристи нині мають неабияку перевагу, користатуючись невеличким Соловецьким аеропортом, куди вони прибувають повітряним шляхом навіть серед зими. Попри невибагливий зовнішній антураж селищної забудови, тішить око велика кількість супутникових антен, яких нині вистачає і на монастирських будівлях, що засвідчує про тісний зв’язок архіпелагу з материком та всім світом…
Словом, і тут мирська суєта все більше нині проникає за монастирські стіни, а Соловецька обитель від цього аж ніяк не втрачає своєї похмурої краси, ховаючи від нас свої таємниці з різних епох, які на кожному кроці можуть тут озватися близькими й далекими історичними факти, подіями, міфами, легендами, що оживають тут з особливою виразністю у вашій уяві…