Хресна дорога Анзера…
А на Анзер висадилися як десантники, бо тут досі ще не відновили причал, що існував ще до революції. Тож ми за кілька сот метрів від берега пересідали з катера по черзі у дві гумові моторки, які були на нашому кораблику, і доволі оперативно перекочували на острівну твердь, що має вулканічне походження і щороку підростає над морською пучиною, здається, на півтора міліметра. Біля цього умовного причалу стояв традиційний поклінний хрест, обкладений камінням, якого тут вдосталь, що відігравав заразом і роль маячка. Взагалі, коли комуністи у 1920-ому з’явилися на Соловках, то згодом здуру почали воювати з такими хрестами, які тут, окрім релігійного змісту, мають цілком прагматичне призначення, вказуючи на мілини біля островів та окреслюючи безпечний морський фарватер.
Хресна дорога Анзера…
А на Анзер висадилися як десантники, бо тут досі ще не відновили причал, що існував ще до революції. Тож ми за кілька сот метрів від берега пересідали з катера по черзі у дві гумові моторки, які були на нашому кораблику, і доволі оперативно перекочували на острівну твердь, що має вулканічне походження і щороку підростає над морською пучиною, здається, на півтора міліметра. Біля цього умовного причалу стояв традиційний поклінний хрест, обкладений камінням, якого тут вдосталь, що відігравав заразом і роль маячка. Взагалі, коли комуністи у 1920-ому з’явилися на Соловках, то згодом здуру почали воювати з такими хрестами, які тут, окрім релігійного змісту, мають цілком прагматичне призначення, вказуючи на мілини біля островів та окреслюючи безпечний морський фарватер.
З нами висадилася й мила дівчина — москвичка Олександра, наш екскурсовод, якій того дня пощастило вести на Анзері екскурсію для допитливих і доволі в’їдливих у своїх питаннях до неї українців, хоча у професіоналізмі їй, як молодому історику, не відмовиш. Олександра, як і більшість тамтешніх екскурсоводів, а заразом і працівників персоналу готелю, інших туристичних установ, є сезонним працівником. Взагалі, у селищі-посаді Соловків приписано за офіційними даними до 1,2 тисячі жителів, хоч цілий рік тут мешкають понад вісімсот. Ця ж статистика свідчить, що на Соловках у туристичний сезон, тобто до настання холодів, коли припиняється навігація, що трапляється вже і в жовтні, в середньому перебуває в останні роки до 55 тисяч туристів і паломників, що, зізнатися, дуже мало з огляду на туристичні можливості цього архіпелагу.
Тож виходить, що про свій духов-ний православний оплот на півночі Росії, яким є Соловки, офіційна Москва та ієрархія її таки одержавленої православної церкви чомусь забули.Хоч, до речі, після нас сюди за збігом обставин одразу прибув патріарх Кирило, вчергове запевняючи, що до відродження цієї святині і церква, і влада докладуть усіх зусиль, про що, власне, кільканадцять літ тому говорив і Володимир Путін, для якого тут, на березі Святого озера, з видом на монастир, подейкують, уже вибудували дерев’яний маєток-резиденцію. Сам бачив цю справді чудову споруду, а кому вона належить — так і не вивідав, хоч охорона її, з огляду на заходи безпеки біля нашої Межигірської президентської резиденції, таки була непереконливою. Та це вже з серії соціальних контрастів, які і тут, на Соловках, проглядаються на кожному кроці, деякі натяки на які навіть проникли вже і на Анзер. Кажу тут, найперше, про ті кілька сучасних дерев’яних рублених будиночків ліворуч від дороги, на узвишші, з якого ми спустилися, пройшовши лісовою дорогою зо п’ять кілометрів від берега моря, аби потрапити до легендарного Свято-Троїцького скита (на фото у заголовку), закладеного молодим монахом Елеазаром, якого по-особливому шанують і нині російські старообрядці, невеличка делегація яких з кількох молодих людей також прибула з нами на острів…
Сама ж мандрівка по Анзеру, який вепською мовою, власне, перекладається як “дуже витягнутий острів”, простяглася для нас від причалу Троїцької морської губи, на березі якої збереглася будівля Троїцької рятувальної станції, поруч з якою відбудували недавно капличку, аж до іншого острівного берега Капельської губи, де можна полюбуватися вже відновленою кам’яною капличкою на честь Покрови Богородиці. Шлях цей для нас був розтягнений на дванадцять кілометрів вузькою тайговою дорогою, що у кількох місцях викладена через болота дерев’яним настилом, а де-не-де на ній зустрічалася на десятки метрів втоптана у цей порослий мохом путівець цегла. Острівний суходіл поєднав у собі чи не все природне розмаїття карельської тайги і тундри. Точніше псевдотундри, як вважають природознавці, хоч цей тундровий, ще зеленуватий у цю пору покров з моху, чорниць, журавлини та якихось інших ягід, який ви, так би мовити, у чистому вигляді разом з піщано-кам’янистими дюнами побачите загалом поблизу морських берегів, хоча й знайдете по всьому острові — біля боліт, та найбільших на острові озер — Великому Елеазаровому, Капорському, Кирильовському та Голгофському. У лісах, що хвилями покривають його доволі горбистий ландшафт, тайга особлива, адже в ній ви побачите не лише соснові бори, а й змішані дерева, серед яких, як врешті-решт, по всіх Соловках, вам обов’язково кинуться у вічі малі і великі, а ближче до морського берега суціль покручені, як їх тут називають, танцюючі карельські берези, які, видно, вже виростають у таких кокетливих позах, не чекаючи на обов’язкові обійми суворих північних вітрів та буревіїв, зваблюючи своєю хтивою гнучкістю хіба що сосни та ялиці, які простираються у тайзі доволі стрункими частоколами, серед яких вистачає і ламаного деревостою. 
Взагалі ж камінь і дерево тут завжди були основним будівельним матеріалом, досить подивитися на фундаменти храмів і приміщень обох острівних скитів. Не дивно, що Елеазар, який першим з соловецької братії усамітнився на Анзері на початку ХVІІ століття, якраз з дерева, за легендами, вирізав чудові чаші, бо мав неабиякий талант різьбяра, вимінюючи свої вироби на продукти у зайшлих рибалок-поморів.
Місцевість тут доволі горбиста, навіть є дві пристойні, як на ці краї, гори — Вербокольська, яка вивищується на 88 метрів, і, власне, гора Голгофа, висотою 64 метри, названа так за дивним збігом історичних обставин від часу заснування на ній преподобним Іовом (Ісусом) Голгофо-Розп’ятського скита, другого після Свято-Троїцького, який з’явився на Анзері на початку ХVІІІ століття і свою містичну назву виправдає аж у ХХ столітті…
Варто знати, що за православним монастирським статутом скитом називалася монаша обитель, до якої втікали від мирської суєти до двадцяти ченців, а от у пустинях їх мало бути не більше чотирьох і могли вони жити один від одного за версту. Саме так і жили тут спершу анзерські монахи за часів Елеазара, збираючись два рази на тиждень для спільної молитви. І взагалі, відомо, що на Анзер монахи втікали від спокус, які обсідали їх навіть у найголовнішому Спасо-Преображенському Соловецькому монастирі. Настільки діймали, що його настоятель, архімандрит Еленарх, який постриг Елеазара, навіть писав про це до Москви, звичайно ж, натякаючи на спокуси, які зваблювали монахів, найперше, у тамтешньому посаді, де, на їх нещастя, жило й жіноцтво. Неважко здогадатися, які спокуси переслідували нечисленну братію самовигнанців на Анзері, адже у цих краях, кажуть знаючі люди, біси найчастіше являються у звабливій жіночій подобі або у спокусах содомського гріха. Принаймні, відомо, що Елеазар покутував свої гріховні думки тим, що міг їсти лише один раз у тиждень, відмовляючи собі в улюбленій страві — свіжій рибі, яку клав перед собою і спостерігав за тим, як вона гниє на його очах…
Що ж, через три століття від Елеазарських часів, в часи комуністичного СЛОНа тут, на Анзері, сатана у комуністичній подобі буде справляти свій справжній бенкет. Бо, окрім каторжан, якими заселять усі приміщення цих двох скитів, тут, у Голгофо-Розп’ятському скиті, буде функціонувати ще й так званий медичний лазарет, куди, зокрема, відправлятимуть на пологи вагітних каторжанок-наложниць вохри та всілякого концтабірного начальства з усіх островів, діти яких і вони самі тут часто вмирали, не одержуючи елементарної допомоги. Найлегшою ж карою для пацієнтів-штрафників лазарету вважалася “милість” наглядачів, які не надавали їм жодної допомоги. А для “поносників”, яких тут було найбільше, було право вмерти у страшенному зловонні поруч зі своїми померлими сусідами, останки яких розкладалися на їх очах. Тих, хто проштрафився, вохра могла зв’язати за руки-ноги і виставити у тріскучий мороз на дзвіницю храму Розп’яття Господнього або ж заради забави прогнати по снігу голими для оздоровчої “профілактики” від корпусу до лазні і назад…
А ще тут, як і по всьому СЛОНу, постійно ґвалтували жінок, були серед вохри навіть садисти-некрофіли, які збиткувалися над їх ще не застиглими трупами. Спеціально тут утримували і розпутних дівчаток-малоліток для кримінальників-“паханів”. Тих жінок, які опиралися домаганням табірного комскладу, чекала доля красуні-фінки Амалії Гартнер, колишньої революціонерки, працівниці Комітерну, на яку поклав око начальник Янович, а після багатьох принижень цей садист її таки зґвалтував, після чого вона серед білого дня втопилася в Голгофському озері…
Запитаєте: звідки про подібні факти нині відомо і чи не є це наклепами на “славну” комуністичну виправну систему тодішнього “сересер”? Своїм критикам я рекомендував би прочитати, насамперед, спогади історика Семена Підгайного, який дивом вижив на Соловках, утримувався і тут, на Анзері, та по війні зумів написати книжку “Недостріляні” у двох частинах, яка вийшла за кордоном наприкінці 1940-х і була перевидана у 2008 році у видавництві Києво-Могилянської академії, що є безцінним першоджерелом і документальним свідченням комуністичних злочинів у концтабірній системі СЛОНа. Ну, а найбільш упереджених своїх читачів відправлю до матеріалів так званої справи комісії О.М.Шаніна, сановитого гепеушника, який у 1930 році, коли на Захід проникла інформація про безчинства більшовиків у концтабірній системі Карелії, звідки у Європу продавали добротний ліс, інспектував ці концтабори, коли деякі західні політики почали вимагати від своїх урядів припинити закупівлю цієї деревини, яка добувається СРСР каторжним трудом. Зрозуміло, Кремль усе заперечував, але в секретному режимі послав туди комісію з гепеушників, які мали навести хоч якийсь лад з цими безчинствами “своїх”, в чому у Москві, звичайно, ніхто не сумнівався. Досить для цього ознайомитися якраз з доповіддю комісара держбезпеки ІІ рангу Олександра Шаніна про результати роботи його комісії по перевірці цих таборів СЛОНа і, зокрема, відділення №4, до якого належали, власне, концтабірні установи на Соловецькому архіпелазі, що розмістилися в усіх колишніх скитах (Саватієвському, Свято-Вознесенському) та Філіповій пустині Великого Соловецького острова з центром у Свято-Преображенському монастирі, на анзерських Свято-Троїцькому та Голгофо-Розп’ятському скитах, на острові Велика Муксалма в Сергієво-Вознесенському скиті та в Свято-Андріївській пустині Великого Заяцького острова, зрозуміло, добудувавши тут інші табірні установи та бараки. Завважмо і таку типову цинічну деталь їх устрою в колишніх церковних спорудах, коли комуністи свідомо у вівтарях усіх цих храмів, тобто в найсвятішій їх частині, влаштовували карцери і “параші”…
А комісар Шанін у цій доповіді, навіть попри всю завуальованість своїх висновків, писав у розділі ІІІ: “Під’їжджаючи до Кемі, комісія передбачала знайти в режимі Соловків, найстарішого табору СРСР більш або менш встановлений правопорядок. Вдавана налагодженість виробництва, трудоємні роботи, велике житлове будівництво, наявність відносно солідних кадрів — все це нібито повинно було б забезпечити твердий, нормальний трудовий режим. На ділі виявиться інакше…”, — зазначає цей сановитий гепеушник, колишній хлопець-трактирник, окопник Першої світової, більшовик з 1918-го, якого свої ж у 1937-ому пустять “в расход”, перечисляючи кричущі факти беззаконь, знущань, принижень над в’язнями у концтаборах СЛОНа. Характерним є останнє речення — висновок цієї доповіді: “В результаті оперативних заходів комісії системі знущань (“истезаний” — в оригіналі) над ув’язненими поки що (!) покладено край…”
Щодо самих знущань, факти яких ілюструються доволі докладно у доповіді Шаніна, то, мабуть, варто проілюструвати їх, бодай, на прикладі режиму, що його комісія побачила в одному з табірних ізоляторів. Ось як у ньому утримували каторжан: “З третьої години ранку до дев’ятої вечора арештовані сидять (“на жердочці”), “непорушно і мовчки”, за найменше порушення — побої. О восьмій вечора — перевірка, з дев’ятої (вечора) до третьої (ранку) сон на підлозі. Для накривання видається по одному предмету з речей ув’язненого. Сидять у таких умовах необмежений час, багато хто до року. Звільнені згадують про “жердочку” з жахом…”, — визнано в гепеушній доповіді, авторів якої аж ніяк не запідозриш у симпатіях до цих упослідених каторжан! Звичайно ж, ця комісія давала свої поради і вказівки, як виправляти цю ситуацію, аби замовкли критики Кремля на Заході, тож дехто з керівництва управління СЛОНа та серед його комскладу на місцях навіть був розстріляний, щоправда, тов. Шанін більше переймався тут неналежною оперативно-чекістською роботою, малою кількістю інформаторів та “секретных сотрудников” у таборах, зокрема з числа в’язнів інтелігентського походження…
Напевно, тут, на Анзері, місці мук і сліз, у ті страшні часи з вуст, найперше, страдників-священиків звучатимуть чи не найпалкіші звернення до Всевишнього. Мабуть, лише у гепеушних донесеннях міститься таємна інформація про щоденний побут і випробування, які випали на долю тим трьом сотням слуг Божих, які у цьому концтабірному пеклі, перш ніж стати перед Господом, проводили свій символічний Собор — свідчення власного духовного страдницького подвигу. Які молитви й прохання лунали у передсмертних муках цих понад трьохсот священиків різних конфесій, серед яких були представники православних, римо-католиків, греко-католиків, різних євангельських церков, мусульмани, ніхто нині не відає, як і те, чи відчули вони тут одкровення Того, хто Єдиний знає про наші найсокровенніші думки, устремління, страхи?..
Мабуть, заразом за відповіддю і на це запитання треба їхати сюди, на Соловки, на цей острів, що загубився у Білому морі, який з давніх-давен бачив тут людей різних — рибалок-поморів, новгородських ушуйників, навіть розбійників, котрі якось пограбували тамтешні святині і, за легендою, зникли у морській пучині. Звичайно ж, усамітнений духовний подвиг монахів тут мав би мати найвеличніший зміст, адже недарма з давніх часів на Соловках повторюється як найвища істина твердження про те, що коли, бодай, на мить тут перестане звучати молитва до Бога, то настане кінець світу. Так, так, і ми, діти нинішнього суєтного часу, маємо, принаймні, знати, що для цього в усіх храмах Соловків так було організовано по часу розклад богослужінь, що молитви до Бога тут звучали цілодобово!
А як, скажете, бути з епохою СЛОНа-СТОНа у цих краях та пізнішими атеїстичними часами? Проте хто сказав, що з тодішніх концтаборів линула до небес менш щира молитва від приречених на смерть в’язнів-каторжан, аніж від монахів-самітників? Можливо, якраз вони всі й вимолили у Всевишнього для нас “бонус” прожити у тій колишній безбожній країні ще якийсь час без голосної молитви й подивитися на себе зсередини та так, що у час космічних швидкостей та комп’ютерних технологій на такі Соловки нині втікають від мирської суєти та спокус нові самітники…
Богдан ТЕЛЕНЬКО