Попри карантинне безчасся, лютий розпочався мистецькою подією: українським романсом під інтригуючою назвою “Коли розлучаються двоє” в органній залі філармонії. Ліричні мелодії, не лише романсові, а й народні, сучасні пісні подарували глядачам і в дуеті, і в солоспіві солістки філармонії — заслужена артистка України Фатіма Чергіндзія (ліричне сопрано) і лауреатка всеукраїнських конкурсів, володарка гран-прі Анна Попова (мецо сопрано).
Репертуарна палітра, лірична інтимність створили таку ж вишукану атмосферу пісенними прем’єрами, природною жіночністю, високим професіналізом виконавиць. Сцена у вечір романсу належала чарівним жінкам, адже й концертмейстеркою була піаністка Марія Кухар. Звучали романсові і пісенні твори М.Жербіна, О.Білаша, С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, І.Шамо, М.Ба-леми, пісні композиторів В.Самолюка, М.Долгіх на вірші зарубіжних і українських класиків і сучасних поетів. Всю програму пронизувала і об’єднувала сповідь кохання: від болю розлуки — до вогню незгасаючої пристрасті і хмеліючих, як вино, спогадів і очікувань.
Про сцену і про життя — у нашій газетній розмові з талановитими співачками Фатімою Чергіндзією та Анною Поповою.
— Чому ви обрали таку елегійну назву концерту: “Коли розлучаються двоє”?
Фатіма Чергіндзія:
— Спочатку ми мали дві назви: “Коли розлучаються двоє” і “Ми підем, де трави похилі”, але вирішили залишили першу. І, власне, ця назва зв’язала всю програму. З емоційною кульмінацією пристрасного “Танго” на вірші Олени Теліги і музику нашої сучасниці Марини Долгіх. Але завершує програму лірична пісня “Місяць на небі”, що стала народною, у ній поклик кохання долає розлуку.
— Романс на музику Миколи Лисенка “Коли розлучаються двоє ” схвилював всіх у залі, як особиста історія кожної людини. “Що більше, кохання чи туга моя? Обоє безмірні…” — так говорив про кохання Генріх Гейне, а його поетичні твори дійшли до українців із збірки перекладів “Книга пісень” Лесі Українки.
Ф.Ч. — Так, цей романс також має власну любовну історію всіх, хто продовжував його життя в музиці, в перекладах… І в Миколи Лисенка, і в Гейне, і в Лесі. З відгуків скажемо, що дуже вдалий вийшов наш з Анею дует. Я також співала цей романс раніше з народним артистом України Сергієм Магерою в Мюнхені.
Анна Попова: — Я виконувала його вперше дуже давно, ще коли навчалася в педагогічному коледжі. Мені тоді було 16 років. А вдруге, в 2013-ому, в Чернігвській філармонії, де був мій сольний концерт з баритоном Романом Антонюком зі Львова. Звісно, теперішня програма не змогла вмістити всю величезну кількість чудових українських романсів, які хотілося б внести в цей концерт. Ми хотіли створити камерну, інтимну, дружню обстановку. Щоб і ми, і глядачі були, як кажуть, в одному човні.
— “Коли розлучаються…” це не лише історія кохання, це великою мірою частина особистої історії кожної з вас. Фатімо, Ви родом з Абхазії, живете в Україні, відколи приїхали сюди навчатися до Київської музичної академії ім. П.Чайковського. А Ви, Аню, стали хмельничанкою в 2014 році, приїхали сюди з Донецька вже відомою співачкою, і цей рік зрозумілий кожному українцю: війна.
Ф.Ч. — Живучи в Україні, я відчуваю, що з’єдную дві культури, а коли приїжджаю в Абхазію, в мене українська мова йде мимовільно, я інтуїтивно переходжу з абхазької на українську. І коли раніше давала концерти в Абхазії, там обов’язково були українські пісні, романси.
— У Вас був у свій час мистецький проєкт “Свою Україну любіть”, Ви виконували “Заповіт” Тараса Шевченка рідною, абхазькою мовою.
Ф.Ч. — У мене також були інші проєкти, присвячені українським геніям: Соломія Крушельницька, Леся Українка, Василь Безкоровайний, Василь Барвінський — це все глиба, яку ми повинні постійно вивчати, це не лише національний спадок, це частина світової культури. І тут же, таки, в Хмельницькому, я віддаю належне абхазькій культурі.
— Аню, Ви працюєте в філармонії, як солістка, з 2015 року, і публіка віддразу полюбила Вас як талановиту, високопрофесійну, яскраву співачку, але мало знає про Вас…
А.П. — Я також народилась на Кавказі, в місті Грозному, тоді це ще була Чечено-Інгушетія. Я сумую за тим, що було до війни: як ходили до бабусі, збиралися родиною, співали завжди за столом. Мій тато росіянин, але мене записали в свідоцтві про народження “українка”. Моя мама українка, родом з Вінницької області. Але коли мені було трохи більше п’яти років, ми виїхали з Грозного напередодні чеченської війни, продали житло. Приїхали в Україну. Спочатку в Луганську область, де жили родичі, які також покинули Грозний. Я там пішла в школу, навчалася до п’ятого класу. А через якийсь наша сім’я переїхала до Донецької області, в селище поблизу Донецька. Придбали приватний будинок, з городом і садом. Звісно, батьки багато праці докладали, щоб дім став таким, як вони хотіли. Там я прожила більшу частину свого життя.
— Де Ви навчалися співу?
А.П. — У нас вся родина співуча, разом з бабусями і дідусями. Тато закінчив музичну школу по класу баяна, але далі не навчався музиці професійно, закінчив Львівське пожежне училище, тобто, жив у Грозному, а навчався в Львові. Моя мама, хоч і не навчалась вокалу, дуже красиво і чисто співає, має дуже хороший слух. Я з дитинства слухала її пісні, і моя улюблена — українська народна “Місяць на небі”. А я мріяла бути піаністкою. Але не склалося через переїзди. Походила школяркою місяць у гурток народного співу в Будинку культури. Але мені якось не йшло на душу заняття в гуртку, а більше подобався академічний спів, я дуже багато слухала музики, дивилась концертів. До речі, моя бабуся — терецька козачка, так називали нащадків козаків, які переселились у місцевість біля річки Терек. Це північний Кавказ. І моя бабуся по татові звідти, вона чудово співала, я любила її слухати. Але після школи я хотіла бути то хірургом, то …швачкою, як мама. А в підсумку вступила в Донецький педагогічний коледж, на музичний відділ. Там були чудові педагоги, моя улюблена — Фіш Анна Михайлівна, яка й спрямувала мене у класичний вокал, класичну манеру співу. Я тоді почала брати участь у різних конкурсах, дуже успішно. Отримувала перші місця, гран-прі. Це мене надихало навчатись далі, тому вступила до Донецької музичної академії ім. С.Прокоф’єва, яку закінчила з відзнакою. Навчалась по класу академічного вокалу в професорки, народної артистки України Колесник Раїси Самсонівни. На третьому курсі академії пройшла прослуховування в Донецький театр опери і балету ім. А.Солов’яненка. Я вважала себе ще надто молодою, без належного досвіду, тому не наважилась прослуховуватись в солістки, пішла в хор. Пропрацювала в хорі вісім років. Паралельно виконувала сольні партії, перша — партія Тетяни в опері “Євгеній Онєгін”. Це був 2011 рік. Потім були партії Флори в “Травіаті” Верді, Великої Жриці в “Аїді”, Лю в “Турандот” Пучінні, Мерседес в “Кармен” Бізе, також багато було концертних програм, зарубіжні гастролі.
— І в 2014-му війна все зламала? Вам знову довелося втікати від війни?
А.П. — У 2014 році в мене багато чого відбулося в житті. І в творчому, і в особистому. Я вийшла заміж за Валерія Здоровика, ми разом працювали в Донецькому театрі опери і балету, він в оркестрі, фаготист. А познайомились ми на гастролях. До речі, Валерій родом з Хмельницької області, з Городка. У 2014-ому в нас народився перший синочок. В оперному театрі на той момент я вчила партію Чіо-Чіо-сан з “Мадам Батерфляй” Пучінні, але довелося відкласти, бо поринула в сімейне життя: мала народжувати. Коли вже війна почалася, я боялась вирушати в далеку дорогу на восьмому місяці вагітності, хоча мама чоловікова кликала на Хмельниччину. Народила синочка в Донецьку. І саме починалися обстріли. Під пологовим будинком їздили танки, це було емоційно, психологічно дуже важко. Коли ти в палаті з малюком, і бачиш у вікно, як через дорогу потрапляє снаряд у дах багатоповерхівки, як завод “Точмаш” палає… Важко зараз це згадувати.
Спочатку жили в Городку в чоловікових батьків, і ще була надія повернутися. Там залишилося все, ми взяли з собою лише найнеобхідніше: чоловіків фагот, синочка і дитячі речі. Мама також приїхала з нами. Тато деякий час залишився дома. Коли ми зрозуміли, що повернення найближчим часом не буде, почали шукати роботу. Валерія взяли в симфонічний оркестр філармонії, ми переїхали до Хмельницького. Винайняли житло, свого поки що придбати не можемо. Але є улюблена родина, улюблена справа. Це надихає і дає сили.
— Сцена, на якій артистка — неймовірно успішна, улюблениця публіки, яка підкорює, заворожує всіх, а за кулісами, після овацій, зовсім інше життя, часто контрастне, зі своєю драматургією. Але ж любов долає все? От у Вас, Фатімо, дуже тісний зв’язок з рідним містом Ткварчал, де Вас знають, як абхазьку і українську співачку і тепло завжди зустрічають.
Ф.Ч. — Так, мої земляки були в захопленні від українських пісень. Взагалі, українська культура неймовірна глибока, багата. Найпам’ятніший — концерт класики, української і абхазької, романси, пісні з державним оркестром Абхазії. Мене оголошували як Заслужену артистку України, це дуже хвилююче, наче посол миру. А взагалі, я дуже люблю людей, для мене кожна людина важлива.
А зараз через карантин ми всі скучили за концертами. Ось так починаєш усвідомлювати вагомі для повноцінного життя речі. Тому для мене так важливо підтримувати, об’єднувати нашу мистецьку спільноту з різних регіонів: літераторів, художників, музикантів. У нас насправді дуже багато талановитих людей, цікавих програм. Так з’явилась прем’єра романсу “Танго”. Музику написала композиторка з Кропивницького Марина Долгіх, а вірш — легендарна Олена Теліга ще в 30-их роках минулого століття. Ця геніальна поетеса з трагічною долею і жагою до життя стала легендою любові до України. І ми повинні повертати весь час з небуття наших світочів, маємо їх наново відкривати, багато хто вперше.
— Як до вас потрапив цей романс?
Ф.Ч. — Марина присвятила його мені, хоча її просили місцеві виконавці дати їм цей твір. Написала для мого голосу, для мого темпераменту. Вперше я виконувала його в нашому концертному залі ім. Василя Сліпака. А драматургічний контекст ми придумали разом з нашим артистом, танцівником з ансамблю “Козаки Поділля” Максом Лезнюком.Він додав багато чудових барв у цей сценічний номер.
І я також із задоволенням виконала пісню нашого хмельницького композитора Віталія Самолюка на вірш Галини Виноградської “Сади вишневі одцвіли давно”.
— Незабаром свято закоханих — День святого Валентина. До цього дня ставимося по-різному, але якщо є можливість говорити про почуття, про кохання, особливо зараз, коли в суспільстві стільки напруги, тривожних очікувань, то ви вже своїм весняним за духом концертом нагадали: агов, люди, скоро весна, відчуйте сонце, любов у душі… А у вашому житті кохання займає стільки ж місця, як сцена, мистецтво?
Ф.Ч. — Коли є кохання, хочеться творити, літати. Я щаслива, як жінка, і через це розкриваюся в музиці. Чоловік, донька — мої найдорожчі і критики, і поціновувачі, і глядачі. Ми розкриваємося в музиці, але саме життя нам дає стільки випробувань, стільки прекрасного і в спілкуванні, і в мистецтві…
А.П. — Без кохання важко і в житті, і в творчості. Це велике багатство. І чим багатший життєвий досвід, тим більше відтінків ти знайдеш, щоб передати почуття, дорожити ними. А ми з чоловіком ще й колеги, хоча колись я була впевнена, що ніколи не буду дружиною музиканта, але доля розпорядилась по-іншому. І я щаслива. Бо ми ще й однодумці. І багатодітні батьки: у нас двоє синочків і донька. Молодші вже хмельничани, а найстарший народився у Донецьку, у 2014-ому. Оскільки живемо в найманій квартирі, доводиться багато працювати: основна робота — в філармонії, і за сумісництвом викладаю академічний спів на кафедрі сольного співу в музичному коледжі ім. Заремби.
Життя триває. Мій дім тут, де моя сім’я, тому я вдячна Богу за все, що маю, за всіх, хто в мене є.
У Хмельницькій філармонії працюю із із задоволенням. Брала участь у масштабних проєктах, виконувала партію Соломії в опері Костянтина Данькевича “Богдан Хмельницький”, партію Джеми в опері “Ярослав Мудрий” Григорія Майбороди, з якою ми брали участь у міжнародному оперному фестивалі в Тульчині. Із солістом філармонії Степаном Дробітом виконували концертний варіант камерного твору “Опера рустика” Євгена Станковича на різних сценах. Зараз готуюсь до творчого вечора Віталія Самолюка.
Коли готувалась до нашого романсового концерту, на мене якесь натхнення надійшло. Ми вже дітей вклали спати, а я написала вночі віршовані рядки:
Лети, моя пісне, крізь час, крізь світи
З любов’ю із самого серця.
Зорею яскравою людям світи,
Хай музика душ їх торкнеться.
Добром, сподіваннями, чуйністю слів
Нехай прокидаються мрії,
Хай знову і знову лунає твій спів,
Щоб жили ми в любові та мирі.
— Дякую за такі щирі зізнання, за любов і щедрість душі. Нехай щастя і мир завжди будуть у вашому житті, а розлуки лише в романсах та піснях.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк