Цьогоріч, 1 січня, українська спільнота відзначила 113-ту річницю від дня народження видатного політичного діяча, одного з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів, — голови Проводу ОУН(Р) Степана Бандери. Як урок просвіти, — наша розмова про Бандеру з подільським літературознавцем та краєзнавцем Валерієм Куфльовським.
— Пане Валерію, що вам відомо про походження Степана Бандери?
— Народився він другою дитиною 1 січня 1909 року в передгір’ї Карпат у сім’ї Андрія та Мирослави Бандер. Батько Степана був греко-католицьким священником і ніколи не розділяв української справи від релігійної. Проводив просвітницьку роботу серед греко-католицьких парафіян. Він організував зразкову читальню “Просвіти” та гурток “Рідна школа”. Відомо, що 1 грудня 1918 року Андрій Бандера вступив до Галицької Армії.
Коли українцям не вистачило сил відстояти перед поляками свою Західно-Українську Республіку, малий Степан Бандера став свідком арешту батька римо-католицькими вояками. Незабаром і сам отримував на горіхи за намальовані у зошитах та підручниках тризуби…
— Відомо, що активна громадянська діяльність Степана Бандери розпочалася, коли був ще юнаком.
— Так. По закінченні народної школи у своєму селі Степан продовжив навчання у гімназії в Стрию. З початкових класів він — член третього Пластового куреня ім. Ярослава Осмомисла. У 17-річному віці стає учасником нелегальної організації молоді “Вищі класи українських гімназій”. У 18 років вступає до “Союзу української національної молоді” та до “Української військової організації”. Після гімназії був активістом у Львівській політехніці, де вивчав агрономію. Добре знав, що сільське господарство було в основі життя західно-українського селянства. У 20 років Степан стає членом новоствореної Організації українських націоналістів.
— Чи можете узагальнити основні етапи його діяльності стосовно україно-визвольної боротьби?
— Це до мене вже зробив останній командир УПА Василь Кук. Україна, світ знають Степана Бандеру за його революційну діяльність проти польських окупантів 1926-34 років. З вересня 1939 року по вересень 1941 року він організовував революційно-повстанську боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів. А також його заслуга — проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року та організація державних органів влади. Степан Бандера займався громадсько-політичною і революційною діяльністю у 1945-1959 роках, із часу звільнення з німецького концтабору у вересні 1944 року до його загибелі 14 жовтня 1959 року.
Більше п’яти років він перебував у польських тюрмах та німецьких концтаборах. Але коли відбулася спільна радянсько-німецька окупація Польщі, Степану Бандері разом з іншими ув’язненими вдалося звільнитися й дістатися до Львова. По прибуттю протягом двох тижнів він проводив наради з провідниками ОУН. А далі з братом Василем вирушив на Краків.
— Що знаєте про видавничу діяльність Степана Бандери?
— Створення в 1929 році Організації Українських Націоналістів було заключним етапом українського націоналістичного руху. Звісно, про діяльність організації мало знати широке коло людей і потрібно було видавати своє друковане слово. Це були періодичні видання “Розбудова нації”, “Сурма”, а згодом і “Націоналіст”. Оскільки Степан Бандера вже був відомий як майстер відпорних акцій на терор поліції, йому доручили доставку з-за кордону та поширення згаданих видань, заборонених польською владою. Крайова екзикутива на заході України видавала підпільно “Бюлетень КЕ ОУН”, “Юнацтво” та “Юнак”. Степан Бандера створив мережу доставок їх на теренах України.
— Щоб розповсюджувати заборонену інформацію, напевно, потрібна була конспіративність?
— Так. Майже уся тодішня діяльність Степана Бандери була під прикриттям. У нього було псевдо Баба. У 1931 році, коли краєвим провідником на Західній Україні став старший колега Бандери по гімназії Степан Охримович, він запросив Бандеру до краєвої екзикутиви ОУН, доручаючи йому ширші, ніж досі, завдання: керівництво всією реферантурою пропаганди ОУН та ЗУЗ. Колеги Степана Охримовича переконалися, що здібності Бандери не були переоцінені. Він пришвидшив і розробив нові методики революційної пропаганди та акцій. По смерті Степана Охримовича його місце перебрав Іван Габрусевич, котрий через переслідування поліції змушений був виїхати за кордон. Він запропонував на свою посаду саме Степана Бандеру. Але на той час Бандера перебував під слідством у справі вбивства комісара Чеховського. Тому посаду очолив Богдан Кордюк (псевдо Новий). За Бандерою було закріплено місце заступника крайового провідника. Згодом через неузгоджені з керівництвом акції Кордюка відкликали з посади і у січні 1933 року Степан Бандера став фактичним керівником ОУН на ЗУЗ.
— Чому були розбіжності поглядів щодо революційної діяльності Степана Бандери та полковника армії УНР Андрія Мельника?
— Досліджуючи налагодження співпраці Організації Українських Націоналістів із допомоговим комітетом у Кракові, Степан Бандера виявив, що провід не діє. А очільником краєвої екзикутиви — виконавчого органу Крайового проводу Організації Українських націоналістів був тоді Роман Сушко, призначений Андрієм Мельником. Степан Бандера взявся за покращення цієї співпраці. Думки Степана Бандери стосовно подальшої революційної діяльності співпадали з думкою більшості, але не з думкою Андрія Мельника.
Полковник Євген Коновалець також застерігав, що діяльність проводу в еміграції не відповідає ситуації у Краї. Згодом полковник Осип Бойдуник робить висновок, що ситуація в ОУН має два “крила”. З одного боку наполягають на політико-революційному напрямі, а з другого на бойовому-революційному. Ситуація загострилася тоді, коли було вчинено напад на пошту в Трускавці та після вбивства польського посла Тадея Голуфки.
Ці події обурили ПУН (провід) Андрія Мельника. У 1940 році 10 лютого Степан Бандера провів нараду провідного активу ОУН (було всього 27 осіб). А вже 13 серпня 1940 року за наказом Андрія Мельника вчинено напад групи бойовиків на канцелярію Революційного Проводу і захоплена каса з документами. Тоді стало очевидним, що постає дві різних організації ОУН: “Бандерівці” та “Мельниківці”.
— Яким був подальший революційно-повстанський план боротьби в Україні?
— Відбулася мобілізація численної кількості прихильників ОУН на Українських землях та в губернаторстві. Створено різні регіональні групи організації, навіть у Києві. Проте Німецька розвідка заарештувала більшу частину столичної групи. Попри це підготовка до повстання продовжувалася. Організація мережі та революційної пропаганди поширювалася навіть серед частин Червоної Армії.
У квітні 1941 року відбувся Другий великий збір ОУН. Він прийняв нову програму і поставив кілька конкретних завдань. Цей другий великий збір започаткував новий етап боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу.
— Що вам відомо про смерть Степана Бандери?
— На 15 повоєнний рік випало вбивство Великого Провідника. Це сталося в під’їзді на вулиці Крайтмар, 7 у Мюнхені 15 жовтня 1959 року. У нього зі спеціального пістолета з отрутою вистрілив Богдан Сташинський (московський найманець), за наказом Шелєпіна і Хрущова. Через три роки відбувся величезний судовий процес у Німеччині, який вияв вбивць і затаврував комуністичне правління СРСР.
— Які джерела порадите тим, хто хоче дізнатися детальніше про діяльність борця за незалежну Україну?
— Першою найзмістовнішою публікацією про Степана Бандеру є доробок Петра Мірчука “Степан Бандера — символ революційної безкомпромісності”, книжка опублікована 1961 року на еміграції і перевидана Хмельницькому у1992 році. Наступною значною публікацією є книжка Петра Дужого в двох томах “Степан Бандера — символ нації” (1996-99). Раджу ще збірник матеріалів та документів Миколи Посівнича “Степан Бандера: спогади, документи, матеріали”. А також — книжку Василя Кука, останнього командира УПА “Степан Бандера-провідник”, книги-біографії Галини Гордасевич “Степан Бандера: людина і міф”. Крім названого є багато статей та публікацій-досліджень в інтернеті.
— Дякую за розмову.
Ірина САЛІЙ