Його мистецька популярність і любов публіки стабільно незмінна і заслужена в широкому колі шанувальників. Лірик, романтик, митець, який талановито поєднує новаторство в творчості з високими стандартами виконавства, самовіддачу – з такою ж вимогливістю до справи, якій присвятив життя. Сотні концертів, тривалі гастролі за кордоном у складі різних мистецьких колективів стали безцінним досвідом, який він втілює у своїх програмах, з яким експериментує і виходить на нові орбіти в творчості. Нині ми часто використовуємо термін “проєкт”, коли маємо на увазі щось нове. Самобутніми і масштабними мистецькими проєктами ставали всі концертні програми заслуженого артиста України, соліста обласної філармонії Миколи ДОВГАЛЬОВА, лауреата всеукраїнського конкурсу “Пісенний вернісаж”, обласної премії ім. В.Заремби, які перетворювались у масштабні сценічні дійства. У них він був і автором, і сценаристом, режисером і виконавцем: “Ти для мене все…” (2008), “Пісенний вернісаж” (2011), “Повій, вітре, на Вкраїну” (2013), “Візерунки” (2017), “Без музики так холодно словам” (2019 р.), інші. У цей же час виходять пісенні аудіоальбольми “Два кольори” (2009), “Повій, вітре, на Вкраїну” (2013), з’являються музично-поетичні проєкти “Pink Floyd-Shevchenko” (До 200-річчя Кобзаря), “Ліна Костенко” (до 80-річчя поетеси). Врешті, Микола Довгальов жодного дня не живе без музики, адже він меломан з величезним стажем, а в його приватній колекції тисячі аудіо- та відеодисків і унікальних вінілових платівок.
Життя в безперервному мистецькому ритмі миготить спресовано, і збіглось так, що цього року Микола Анатолійович відзначає два ювілеї: 60-річчя від дня народження, яке відзначатиме 18 грудня, напередодні дня святого Миколая, і 35-річчя професійної діяльності. Ці дві дати, справді, нероздільні в його житті, і саме тому так природно, переконливо називався один з його сольних концертів: “Ти для мене все”. Звісно, це — музика, пісенна творчість. Як усе переплелося? Про це в розмові з ювіляром.
— Миколо Анатолійовичу, насправді, Ваша професійна кар’єра розпочалась набагато раніше, ніж понад три десятиліття тому?
— Так, початок — це мій рідний Тернопіль, дитинство, мистецька сім’я: батьки мали музичну освіту, батько працював директором Будинку культури, мав чудовий голос, бабуся в свій час була провідною актрисою Житомирського обласного драмтеатру. Для мене спів був з раннього дитинства звичним, природним середовищем. Я ж вперше вийшов на сцену у вісім років, у Тернопільському драмтеатрі. Під акомпанемент оркестру народних інструментів музичного училища співав пісеньку з мультфільму про крокодила Гену. І, що цікаво, співав на “біс”.
— Соліст філармонії, як універсальний солдат: він працює в усіх жанрах, на всіх майданчиках, в різних складах і колективах, він сам себе формує, готує програми…
— І соліст, і, взагалі, професійний виконавець повинен постійно працювати над собою, над репертуаром, зупинятись не можна, це застій. Мені цікаво все й тому, що я меломан, з юності слухаю різну музику, ще з часів, коли під забороною були “ворожі” радіостанції. Миз друзями в Тернополі знаходили і Румунію, і поляків, слухали рок-музику, тогочасну зарубіжну естраду, Донну Саммер, “Boney M”, “Бітлз”, інших, одне слово все, що можна було “спіймати” і переписати на касети. Це для нас було відкриття, бомба… Пізніше кумирами стали Джордж Бенсон, Чик Коріа, Ел Ді Меола, Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, а потім Андреа Бочеллі, тобто, світового рівня співаки та музиканти, на яких рівняєшся, слухаєш. Саме на найкращих зразках формується мистецький стиль, світогляд.
— Як розпочалась Ваша кар’єра соліста філармонії? Адже доводилося не лише співати, а й оволодіти мистецтвом гри на барабанах. Барабанщик — це окрема сторінка творчості випускника з класу баяна Тернопільського музучилища?
— Барабанщик — це вимушено… Так, я закінчив музшколу, музучилище з класу баяна, і перші роки працював викладачем з цієї спеціальності, скрізь тягав той баян із собою. Після армії вже не повернувся. Тоді модні були дискотеки, я був ді-джеєм, режисером музичних програм, співав і в ресторанах Тернополя, на весіллях…
— Тобто, баян закінчився?
— Я хотів співати. Я працював методистом в Будинку культури в Тернополі і в цей час брав приватні уроки з вокалу у Валентини Болотної.Її чоловік, співак, вчився в Італії, він теж приходив, коли вона зі мною займалася, підказував, як правильно співати, як брати дихання. А потім був Київ, я вступив на підготовчі курси, мене вела народна артистка України Єлизавета Чавдар. Приїхав до Хмельницького і пройшов прослуховування в ансамбль “Подолянка” (тепер це “Козаки Поділля”). Це була порада мого батька, який на той час працював в цьому ансамблі. І з 1986 року я працюю в філармонії. Починав артистом хору, якийсь час довелося сидіти й за барабанами. Через два місяці вже був солістом, співав у квартеті “Розмай”, у дуеті з Марією Гергелевич . Тоді з піснею Миколи Балеми і Мирослава Воньо “Ой там, на тім вигоні” ми в Києві на “Пісенному вернісажі” стали лауреатами. Потім співали її на відкритті Київського оперного театру після його реставрації. Був класичний концерт, і на ньому лише ми виконували в акапельному дуеті цю пісню.
— І зараз співаєте її.
— Так. Але з плином часу хочеться додати щось до палітри твору, осучаснити. Так з’явилась нова версія.
— Експериментування — це творча необхідність чи постійне бажання відкривати власні нові можливості?
— У мене величезний багаж музики, досвіду, він – різноплановий. Ми з моїм другом, композитором, аранжувальником Володимиром Макієвцем, на жаль, його вже немає з нами, вирішили оновити призабуту українську естрадну класику, бо вона ж, насправді, унікальна. Хотілось внести свіжі фарби, тому що ці пісні виконувались по радіо, у 60-70 роках, в тодішній офіційній радянській манері: однаково співались і патріотика про Леніна і партію, і лірика… Це вже давно не є актуальним. І ми спробували подати ретро пісні в новій стилістиці. Так з’явились в репертуарі “Очі волошкові”, “Білий сніг на зеленому листі”, “Ясени”, народні “Ніч яка місячна” інші. Ми зробили з цих ретро творів повноцінний аудіоальбом.
— Важко було відходити від канонів, шукати актуальний стиль, аранжування, ідею, яка не стала б просто модною одноденкою?
— Новітні технології, ритми, сучасне звучання інструментів – це все дуже доступно, це спрощує роботу над твором, точніше, комп’ютер все зробить. Але нам хотілося не зробити з цих пісень просто сучасну, модну обгортку, як це часто й роблять зараз, а зберегти душу пісні, її енергетику, висоту. Зберегти аранжування, до прикладу, геніальне аранжування Кос-Анатольського в композиції “ Коли заснули сині гори”. Власне, на цю ідею наштовхнув Володимир Макієвець, який вчився у Кос-Анатольського, у нього чудова академічна освіта, львівська школа, досвід тривалого музикування за кордоном. Але щоб зробити сучасну актуальну річ, має бути ось те золоте зерно, яке здатне проростати в певних умовах. Нам це вдалося, я думаю.
— Скільки у Вашому репертуарі творів загалом?
— Не рахував, але, думаю, понад сто.
— Часто виконавці зізнаються, що котрась з пісень стає його життєвою, особистою історією. У Вас є такі?
— Я намагаюсь взагалі не виконувати того, що не чіпає мене особисто. А як майже в кожного співака, улюблені пісні — про кохання. Вони найліричніші. Я лірик.
— Ви дуже зворушливо виконуєте пісню “Ясени”, її суть — любов до малої батьківшини, де б хто не народився, а серцевина — синівська любов. Ви пережили рік тому велику трагедію: фактично на Ваших руках відійшли у вічність і мама, і тато, майже одночасно…
— Так сталося, що за місяць, у грудні минулого року в мене не стало батьків, 6 грудня відійшла у мама, 26-го — тато. Посередині — мій день народження…
— Вас називають золотим голосом Поділля, хоча до таких визначень, знаю, ставитесь критично, але постійно утримуєте високу планку: не тільки робити все якісно, а й переконати публіку, що недаремно обрано саме цей твір, цей стиль…
— Для того, щоб переконати людей, потрібно дуже захопитись ідеєю. Чому, до прикладу, взяв до репертуару “Думи мої, думи”? Зовсім не з бажання мати в репертуарі обов’язкові, програмні твори. Ми на початку 2000-их були з невеликою групою артистів у Твері, на фестивалі слов’янської культури, і там випускник Московської консерваторії, афроамериканець(!), заспівав “Думи” українською мовою. Це було настільки професійно, емоційно, що я був у шоці, також захотілося по-своєму розкрити цей твір. Ми з Макієвцем зробили рок-аранжування, і “Думи” я виконую досі, зокрема й у “Пінк Флойд-Шевченко”.
— Шевченкіана — особлива програма в українських митців, і це закономірно. Ваша Шевченкіана успішно почалась у столиці, на всеукраїнському огляді-фестивалі із Кобзаревим “І серцем лину” на музику Миколи Балеми. Мистецький проєкт останніх років —“Пінк Флойд-Шевченко”. Це перший такий мистецький експеримент в Україні. Як з’явилась ідея?
— Хотілося позбутись стереотипу. Шкільна програма зробила з Шевченка старого діда, і до такого образу всі звикли. Але його бунтарство, його енергія не поєднуються з цим ще радянським, але живучим стереотипом. Коли в 2014-ому почалась відкрита російська агресія, Шевченко став надзвичайно, правдиво актуальним. Я перечитував “Кобзаря” і відчував, як кожен його рядок вкарбований у наше життя, як треба любити
Україну, щоб серцем так відчувати! У сучасному мистецтві бунтарська музика — це рок, музика свободи, боротьби. Я добре знаю творчість англійського рок гурту “Пінк Флойд”, і спробував начитати поезію Шевченка на їхню музику. Важко було поєднувати акценти музичні і поетичні, щоб було співпадіння, але робота дуже захопила. І зробив такий проєкт. Вперше показав у Хмельницькому національному університеті, був успіх, потім — на великій сцені в філармонії, згодом — у Тернополі.
— Наступним проєктом стала поезія Ліни Костенко. Вірші Ліни Василівни читає багато акторів, в тому числі й хмельницьких. Але найвдалішим проєктом виявився Ваш. Це, думаю, найкраща пропаганда її поезії: у поєднанні з вершинами світової музики.
— Я вже напередодні в концерті “Повій, вітре, на Вкраїну” перед кожною піснею зачитував поетичний пролог, і ці вірші наповнювали й пісню новизною сенсів, почуттів. Мене вразила поезія Ліни Костенко, її об’ємність, глибина, барви. Я вже бачив, з якою музикою ця поезія переплітається: магічний “Секрет Гарден” у виконанні скандинавського дуету з камерним оркестром. Це перша частина з “Ліни Костенко”. А друга — під “Рондо Венеціано” з італійським оркестром. Геніальна музика і геніальна поезія — це все суцільний космічний потік. Та й, власне, українська мова — це також, як музика. Я отримав дуже багато схвальних відгуків, цей проєкт використовують у школах.
— Цього року мистецькі проєкти підпорядковані, на жаль, карантину. Як зустрінете ювілей, чи готуєте пісенну програму?
— Я щороку, а особливо під важливу життєву дату, готував сольні концерти, нові різножанрові програми. Цього року взагалі така ситуація з ковідом, що чимало концертів відміняються, переносяться. Я вирішив поставити концерт на паузу, наступного року обов’язково підготую. Це буде новий проєкт.
— Ваш день народження збігається з початком Різдвяних свят, з Миколаєм. Часто доводилося бути Миколаєм, Дідом Морозом?
— Святим Миколаєм не доводилося, а от ще від радянських часів відпрацював у костюмі Діда Мороза сотні зимових свят: до кожного нова програма, новий сценарій — під знак Зодіаку. Сам писав сценарії, підбирав музику. Траплялося, що за вечір чи за день по п’ять-шість програм відпрацьовував. Був і на сцені, на своєму концерті, до 50-річчя, в цій ролі.
Зараз карантин змінив новорічні сценарії кардинально, та й чимало нового з’являється в шоу-індустрії. “Діди” потроху відходять. Минулого року вітав, правда, лише внучку в костюмі Мороза.
— Як почуваєте себе на порозі 60-ліття?
— Я з цього приводу жартую: мені не 60, а 18 плюс 42 роки життєвого досвіду. А взагалі-то, я згадую, як у 18 років бігав з пакетом з вініловими платівками по Тернополю, і зараз, в шістдесят, бігаю з вініловими платівками по Хмельницькому. З єдиною різницею: трохи поменшав у зрості і змінився колір волосся, але головне — життя триває і таке ж цікаве.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк