6 грудня — День Збройних сил України, і це — день гордості за наших захисників, за яких ми молимося і з якими пов’язуємо головні надії на захист і українську перемогу, український мир. Наша армія змогла вирости, відновитися, і вже протягом 8-го року достойно відбиває всі спроби агресора. За цей час, перебуваючи у постійному воєнному стані, за сукупністю військової потужності у рейтингу найсильніших військових держав світу Україна посіла 27 сходинку зі 138, а серед країн Європи — 9 місце із 50. Наша сучасна армія народжувалась на наших очах. Нині ЗСУ — це майже 250 тисяч воїнів, тоді як у 2014, за словами генерала армії В.Муженка, “розгортання Збройних сил загальною чисельністю досягало 55 тисяч”. З початку воєнних дій на захист України стали також 37 добровольчих батальйонів.
На жаль, майже щодня так зване “перемир’я” забирає життя українських воїнів. За 16 місяців “тиші” загинуло 67 наших бійців, а з початку війни, з 2014-го року – понад чотири тисячі. Маємо шанувати всіх учасників АТО-ООС, добровольців, подякувати кожному, хто в найтяжчий час новітньої української історії мав сміливість стати на захист нашої держави.
Нині знову навколо державних кордонів змикається кільце російської загрози, відкритого воєнного вторгнення на нашу територію. Уже більше місяця про це повідомляють провідні світові ЗМІ і аналітичні центри. Нарешті й українське військове відомство підтвердило цей факт, хоча продовжує наполягати, що все це, передусім, провокація, нагнітання панічних настроїв, чергова спроба Росії тиснути таким чином на міжнародних партнерів і саму Україну. Але 2014-ий рік вперто нагадує: ця загроза постійна і може блискавично перетворитися в новий виток кривавого протистояння. А враховуючи хаос, який панує в нашій владі, яка бачить лише єдиного ворога – внутрішню політичну опозицію, впритул не помічаючи загрози зовнішньої, нація єдино надіється лише на Українську армію, яка всі роки війни перебуває на вершині рейтингу народної довіри.
Яка ж вона, війна зсередини, очима воїна?
“Я заточений під війну”, — так сказав про своє життєве кредо офіцер розвідник, нинішній ветеран ЗСУ, у недалекому минулому начальник розвідки батальйону Вадим КРИВОКЛУБ, професійний військовий з понад 20-річним стажем.
“Як я визначаю перемогу? Не лише тоді, коли ми поставимо наші прапори на кордоні. А коли люди, насамперед ті, які зараз підтримують і бачать Росію тут, зрозуміють, що вони помилилися, і все-таки Україна — це те майбутнє, до якого їм треба прагнути Оце буде перемога”, — так бачить він відновлений мир і об’єднану державу.
Вадим Кривоклуб нині живе в Хмельницькому, хоча родом з Донеччини. Майдан, російсько-українська війна розділили його життя на до і після, а на теперішній тимчасово окупованій території залишились родичі. Він обрав Україну. Пройшов Майдан, прожив найпекельніші дні Революції Гідності. “У березні 2014 року я пішов воювати добровольцем, оскільки міноборони — це неповоротка бюрократична машина, а війна потребувала професійних військових. Мені на той час було 44 роки. Воював майже чотири роки, отримав інвалідність, — розповідає нинішній ветеран.—Першим серйозним випробуванням для моєї частини став Ізваринський котел.” Бої тоді розгорнулись в ході операції з відновлення державного кордону протягом червня-серпня 2014 року. На той час цією ділянкою кордону вільно пересувались бойовики з технікою та боєприпасами. Необхідно було перерізати маршрути незаконних збройних .формувань. Загальна чисельність учасників операції становила близько 3-5 тисяч українських військовиків, було задіяно більше 50 танків, 200 бронетранспортерів, 30 мінометів, до 80 гармат і реактивних установок. 70-90% військовиків складалися з щойно призваних у військо людей… “Я завжди порівнюю Ізваринський котел і Іловайський. Тоді з боку окупантів були ті ж пропозиції: “Ми даємо вам “зелений коридор”, і ніяких провокацій не буде…”. Частини просувались манівцями, околичними шляхами, через понтони, там багато наших підрозділів було, і нас врятували. Тодішнє командування не повелося на обіцянки ворога. Тому не було таких жахливих втрат, як під Іловайськом… Бо не можна ворогу вірити, це війна, підла, брудна, підступна. І хто вижив, той переміг. Я почав воювати в 79-й аеромобільній бригаді, зараз це десантно-штурмова бригада, яка дислокується в Миколаєві. Спочатку заступником начальника штабу, потім начальником розвідки батальйону. Не дуже багато було бажаючих, бо офіцери втікали, не лише солдати. Залишались найбільш мотивовані, які розуміли величезну відповідальність. Я пишаюся, що дві третини моїх хлопців — це земляки з Донбасу: Донецьк, Горлівка, Сніжне, Харцизьк, Макіївка, інші”.
— Вадиме, Ви чудово знаєте українську мову…
— Зараз поясню… Є таке Добропілля, Донецька область. Після війни його населили переселенці, 80 відсотків з Волинської, Рівненської областей. У першому класі учителька почала запитувати нас, хто якої національності. І лише 2-3 сказали, що українці. Решта назвались росіянами. Мені чомусь образливо стало, що українцями назвалось лише двоє. І я також сказав, що українець, із солідарності, справедливості чи що. Але тоді не стояло питання національностей. У нас в сім’ї ніколи цим не переймались, не вели таких розмов, вони не були пекучими, як зараз. Так, асиміляція відбулась дуже потужна, і українізація йде повільно. На це є багато причин. Насамперед, ми отримали результат політичних маніпуляцій. “Бо це москалі винні!”, “Ні це бандерівці прийшли і все переколотили!”. У цьому немає гідності.
Мене списали за станом здоров’я, але я відвоював більше, ніж мій дід у Другу світову: 3 роки 11 місяців. Військовиками були дід, батько. Але нині я інвалід війни ІІ групи, живу на пенсію, звернувся до влади, щоб допомогли знайти роботу, маю дві вищих цивільних освіти. Мені запропонували ознайомитись з роздруківкою актуальних професій: вчитися на водія тролейбуса, двірником в ЖЕК, на півставки учителем фізкультури. Але за станом здоров’я я всього цього не можу виконувати.
Чому наші хлопці, відвоювавши на сході, виїжджають на заробітки за кордон? Бо державі вони вже не потрібні так, як на війні. Хоча не хочеться у цьому переконуватись.
Я раз на два тижні приїжджаю на Алею Слави в Ракове, там моїх п’ять хлопців-добровольців і воїнів ЗСУ. Там в звичайні дні порожньо, людно лише в пам’ятні дні — офіційні. Може, справді, всі втомились від війни, від фронтових зведень, “двохсотих”… Не знаю. От помре якийсь політик, кілька днів ЗМІ не вмовкають, а про наших хлопців, коли ті гинуть – лише побіжно, в коротких повідомленнях. Напевно, коли б не було щоденних смертей, то й не згадували б уже. Хоча вагу самопожертви навіть і не порівняєш…
Якось стояв на зупинці, у військовій формі, обіперся на палицю, а в мене татуювання на руках: аеропорт, наші символи військові. І підходить “тєло”, добряче захмеліле, щось мене штовхає, шарпає: “Ти што, протів своіх воєвал?”.
— А хто оці “тєла”? Раніше були “тітушки”, зараз є вже й “тєла”. Хто вони, що полюють за атовцями?
— На жаль, місцеві. У 2014-ому я вперше вирвався в Хмельницький, і був ошелешений: там війна, хлопці гинуть щодня, а тут — нічні клуби, розваги, музика, одне слово, мирне життя. Я до цього контрасту довго не міг звикнути. На жаль, у нас населення переважає над громадянами. І оці “тєла” ось так самоутверджуються…
— Але, попри все, народ України найбільше довіряє армії. Не президентам, яких обирають, потім проклинають, не владі, а вам, воїнам.
— Бо більшість з нас життям пройшли перевірку на вірність, як і наші волонтери. І це найважливіше. Але армія потребує більшої підтримки з боку держави.
Я не прихильник Порошенка, але він багато зробив для нашої армії. Що зробив нинішній президент? Я не знаю. От майже 5 мільярдів гривень витратили на парад в День незалежності. Бо ця влада любить свята, вона прийшла переважно з розважальних шоу. А саме за роки Порошенка досить сильно піднялася армія. І не лише за рахунок правильного, державного керування, а й за рахунок людей, нашого народу.
Я дуже вдячний волонтерам, за рахунок яких ми значною мірою вижили, зміцніли. І ще — добробати. Це був кулак. У 2014-ому люди не були готові воювати. Не були готові вбивати, втрачати своїх побратимів. Наші керівники не могли налагодити нормальне харчування, забезпечення обмундируванням, всім найнеобхіднішим. Техніка була просто лахміттям. Зараз інша війна, яку ми й засвоювали в бойових умовах, на ходу.
Сучасна війна — це війна технологій, інтелекту, знань. Ті ж самі безпілотники, ті ж самі новітні засоби радіоелектронної боротьби. А в перші роки було по-старому, як у 1990-их. У мене був сканер, який на ті часи коштував, як кажуть, всі гроші, працював в діаметрі 10 км, його привезли волонтери. Це був просто скарб.
Потім вже державна машина запрацювала, але волонтери нам продовжували допомагати, я б їм пам’ятника поставив. Це перші каліматорні приціли, обладнання, радіостанції, тепловізори, безпілотники, паливо для машин, технічні рідини – це все давали прості люди.
Вони не піарились, як політики, вони віддавали, відривали від сім’ї, від дітей… Але робили це винятково за покликом серця.
— У Вас війна залишила багато рубців: душевні травми, втрата побратимів. Як з цим жити?
— Найважче переживати смерть бійців. Вони гинуть по-різному, але від цього не легше на душі. У підрозділі, де я служив, найбільші втрати були в 2014 році: аеропорт, Павлополь, Зеленопілля. Потім навчилися воювати. Багато що залежить від вимогливості і відповідальності командирів, їх уміння налагодити службу. Війна не прощає легковажності. У мене в підрозділі було багато молодих бійців, азартні хлопці, бо молодість бере своє. Але за всі роки служби у мене ніхто не загинув. Я завжди був з бійцями, разом з ними брав лопату і ми окопувалися. Бо приклад командира мотивує, і коли командир ретельно продумує кожен крок, готуючись до операції, він на місці.
— Коли, на Вашу думку, закінчиться війна?
— У 2014 році, коли мене про це запитували, я відповідав ще тоді: не можна поступатись бодай метром відвойованих територій. Ми поступились заради так званого перемир’я. На цих територіях знову окопались ті ж вороги. І місцеві просто нікому вже не вірять. Я говорив, що війна триватиме, мінімум, років десять. Я помилявся. Йдеться ж не лише про території. Тому що в них, тих, хто воює за “Новоросію”, своя правда, на якій вже виростає молоде покоління, в нас — своя. У мене залишились родичі на окупованій території. У 2014-ому мене проклинали, називали продажним “бєндєрою”, хвалились, що тепер чудово живуть, бо отримують пенсії “там” і “здєсь”. Але, насправді, там не все так, як трублять творці “русского міра”. Хоча, на жаль, ми програли інформаційну війну. Влітку 2014 року мені зустрілася жіночка, років сорока, яка організовувала 11 травня так званий референдум. Вона сама до нас підійшла. Одяг на нас був тоді ще волонтерський, у мене, пригадую, стара сорочка від британської військової форми. Що волонтери везли, те й ми носили тоді. Ми брудні були, втомлені, голодні, але попереджені: харчів від місцевих не брати, навіть води. Могло бути отруєним. Українських солдатів остерігалися: “бандєри” прийшли, спеціально наших людей вбивають, щоб потім органи людські продавати… Уявляєте, як люди отупіли від брехні, яка потоками лилася? Я заспокоював місцевих: “Які бандери? Які органи? Я ж ось місцевий, донецький, у піонерських таборах тут усі місця вивчив ще з дитинства…”. Це був час, коли росіяни збили малайзійський “боїнг”. Саме тоді приїхали голландці, забирали решки тіл, вивозили. От та жіночка й говорить: “Я організовувала референдум, і зрозуміла, що дуже помилялась. Це не те, чого ми чекали…” “ А ви хто?” “Я учителька математики”. Вона зрозуміла, що визволителі, які знищують цивільні літаки, не визволителі, а вбивці, карателі. І каялася… Ви запитуєте, коли війна закінчиться? Тоді, коли всім, як тій учительці, в головах проясниться.
Щоб перемогти, щоб Донбас до нас потягнувся, ми маємо бути сильними не лише у військовому сенсі, ми маємо бути сильною державою, насамперед економічно. Бо до слабких, бідних такі ж не тягнуться. Сильні не їздять на заробітки по всьому світу. А скільки наших атовців нині в Польщі, в Чехії, в інших країнах Заходу? Захищаємо Вітчизну, щоб для життя у ній їхати за кордон? Запитання риторичне. Поки ми обиратимемо владу, за яку через рік після виборів стає соромно, доти там, на сході, не переможемо також.
— Наскільки реальна загроза відкритих воєнних дій? Очільник держави, воєнне керівництво запевнюють, що ситуація контрольована. Це так? Путін не дасть команди наступу?
— Так, паніка не потрібна. А порохом у нас пахне з 2014 року. Тому маємо бути у постійній бойовій готовності. Я був вимогливим командиром, і хлопці іноді скаржилися, що в нас надто багато занять на полігоні. Але після того, коли виходили без втрат з бойових операцій, дякували. Я казав хлопцям: війна, як бокс. От скільки боїв, скажімо, Кличко проводив за рік? Ну, два-три. А решта часу — це постійні тренування. Так і на війні. Маємо працювати щодня і щодня бути готовими до бою, відсічі.
Тетяна Слободянюк