Голодомор став ціною, яку заплатив український народ за прагнення до свободи. 82% українців вважають, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу. Такими є результати опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг” у 2019 році. Переконання про те, що Голодомор є геноцидом, поділяють 95% жителів західних регіонів, 87% — центральних, 72% — південних та лише 61% — східних, де штучним голодом було знищено майже половину населення. Чому ми різні?
Четверта субота листопада, тремтлива свічка у вечірньому вікні: 27 листопада День пам’яті жертв Голодомору, який забрав більше життів українців, ніж Друга світова війна. Офіційною датою найбільшого голоду вважається 1932-1933 р.р., хоча московська комуновлада тричі організовувала голодомори, які історики назвали “найдешевшою зброєю масового знищення”, фактично страшною гібридною війною: 1921-1923, 1932-1933, 1945-1947 роки.
За підрахунками істориків, від штучно організованого голоду лише 1932-1933 рр. кількість жертв сягнула понад 10 мільйонів осіб. Це чверть населення нинішньої України. Щодоби йшли з життя 25 тисяч наших співвітчизників. У Хмельницькій, тоді ще Кам’янець-Подільській, області за цей період від Голодомору померло близько 35-ти тисяч осіб. Найбільше постраждали мешканці Кам’янець-Подільського, Полонського, Старокостянтинівського, Старосинявського, Проскурівського (зараз — Хмельницького) та Шепетівського районів нашої області. Наслідки тотального знищення українців, яких катували голодом, нація відчуває досі. Бо генетична пам’ять має набагато довшу тривалість, історичну протяглість, ніж життя одного покоління, скаліченого вбивчим насильством.
Якщо до жертв додати усі ті мільйони, які вийшли з голоду з покаліченою психікою, яка зламала життя, ментальність кількох наступних поколінь, то цей злочин Москви про української нації ніколи не буде прощений. У 2008 р. Європейський парламент назвав Голодомор “найбільшим злочином проти народу України та людяності”. Світ визнав московський злочин, ми, українці, ніколи його не пробачимо. Тому що ми —досі ментально хвора нація, яка все ще важко оговтується, підіймається з колін. З цього проводу опубліковане переконливе дослідження, яке здійснила група провідних українських експертів, науковців Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.
Страх — взброя
тоталітаризму
Науковці досліджували, зокрема, як працювала генетична пам’ять у дітей 1-7-річного віку, які пережили тотальний голод. На перший погляд, дитяча пам’ять і психіка здатні швидко оговтуватись від пережитих потрясінь. Але чому тоді ген страху спаралізував кілька поколінь уже після голоду? Кандидат психологічний наук, працівниця Центру Тетяна Воропаєва розповіла, що в дитини раннього віку починає формуватися довгочасна пам’ять, це вік появи страхів (страх темряви, страх самотності тощо), тому дитяча уява спрямована не тільки на утвердження і захист свого “я”, а й проявляється через багаторазове “програвання” травмуючих ситуацій. А страх — найсильніша емоція. Саме тому страх є важливою психологічною зброєю тоталітаризму. Навіть для науковців результати дослідження стали шоком. І коли хтось починає галасувати: “Навіщо згадувати про той Голодомор? В Україні зараз Голодомор!”, то це означає, що людина перебуває під сильним впливом імперської пропаганди й погано уявляє, про що вона говорить. Ми ще повинні дозріти до того, щоб кожен, хто заперечує факт геноциду в Україні, вважався і в нашій державі, і в усьому світі співучасником або особою, яка виправдовує цей злочин, якому немає виправдання. Тому знову звернімося до висновків науковців.
Чому ми різні?
76% опитаних респондентів із територій, які були під владою Москви, тобто радянської України, в роки Голодомору пережили смерть своїх батьків, братів і сестер. У другій (контрольній) групі опитаних, які мешкали на територіях, де Голодомору не було, ніхто з респондентів такої втрати не зазнав. Частково це дає відповідь на запитання, чому Західна Україна має більш патріотичні настрої, ніж схід і південь. Тому що західняки не встигли відчути на собі смертельного тоталітарного катка, і тому їхня генетична пам’ять набагато краще збереглася.
Дитячі психічні травми деформують поведінку дорослої особистості. Зазвичай така людина стає пасивною, має занижену самооцінку та недооцінює свої можливості. Потрапивши в конфліктну ситуацію, 60% респондентів, які пережили Голодомор, схильні уникати активних, рішучих дій. Вони сподіваються, що проблема вирішиться без них. Не люблять вступати в суперечки, бо їм складно висловлювати особисту думку та відстоювати свої інтереси.
Щоб вижити —
“не висовуйся”
У тоталітарних умовах, коли обмежено базові, фізіологічні потреби, такі як потреба в їжі, безпеці, захищеності, людина потрапляє в психологічну пастку — вона не може реалізувати себе. Тоталітарна система знищувала найбільш суб’єктних, здібних і вольових громадян, тих, які не мовчали, спостерігаючи несправедливість стосовно до іншого. Щоб вижити, треба було поступитися державі своєю індивідуальністю, цінностями. І люди змінювалися, бо так було легше вижити.
У потерпілих від Голодомору практично немає агресії, властивої людям, які пережили психічну травму в дорослому віці, як, наприклад, “афганці”, “чорнобильці”, майданівці, добровольці. Травми дитинства гальмують будь-які самовияви особистості. Із таких дітей зазвичай виростають закриті, нервові, пригнічені дорослі. Доказ того — неусвідомлений комплекс меншовартості. Цей комплекс змушує людину думати, що її реальні можливості, здібності, потенціал набагато нижчі, аніж насправді. І вона вирішує “не висуватися”. Така людина постійно потерпає від тиску, від чиєїсь переваги, а в Україні це була ще й перевага іншої нації над своєю.
Цікавими є виявлені науковцями явища “відчуженості від України та її національних інтересів” і наявність українофобських настановлень у 63% респондентів, які пережили геноцид. В основі цих світоглядних змін лежить чинник страху за своє життя, який, наприклад, змушує заручників перейматися симпатією до терористів, підтримувати їхні цінності й допомагати їм.
Стійкість особистості (етнокультурна, моральна тощо) — риса, властива небагатьом людям. І що довше триває тоталітарний режим, то менше стає таких людей у суспільстві. І саме їх бракує найбільше в постгеноцидних суспільствах — у владі, на чолі підприємств, установ і навчальних закладів.
Коли населення стає
громадянами?
Як довго тривають наслідки геноциду для суспільства? Як стверджують науковці, приблизно, чотири покоління. У другому поколінні відбувається “напіврозпад” суспільних страхів, моделей залежної поведінки. А в четвертому процес оздоровлення соціуму завершується. Суспільство справді оздоровлюється, починає міцнішати почуття національної гідності і бажання свободи. Свідчення цьому дві наші революції, народний здвиг у добровільному захисті України від московської агресії у 2014 році, масове волонтерство. Але це лише паростки громадянської свідомості.
Але чому українці знову, переживши піднесення і драматизм двох революцій, віддавши третину територій знову Москві, продовжуючи втрачати своїх синів у війні, яку нав’язала нинішня Росія, спадкоємниця тоталітарного СРСР, обирає владу, яка відкидає поступ української нації до цивілізованого вільного світу, назад, ледь не в обійми тієї ж Москви? Жертва знову повертається до свого ката, а його підручником стає влада без національних принципів, без уявлення і відчуття національної ідентичності? А якщо врахувати, що Росія не припиняла проти України гібридної війни — ідеологічно-інформаційної, то стає зрозумілим вислів відомої журналістки Юлії Мостової, яка зробили висновок про підсумки останніх президентських виборів: “Населення України перемогло її громадян”. Тобто, казки про повний холодильник (щоб не було голоду) перемогли національний пріоритет: гідність і свободу.
Хто кому вирок?
Про це, аналізуючи стан нинішнього суспільства і два роки президенства В. Зеленського, розмірковує відомий політик, парламентар, історик Віталій Олуйко у своїй книзі “Об’єднатися і перемагати”. “Зеленський здобув титул президента лише юридично, лідером нації він так і не став і бути вже не може. Україна перетворилася в муляж держави. Два роки тому Володимир Олександрович сказав Петру Порошенку: “Я ваш вирок”. І виявився правим. Тільки вирок не для Порошенка, а для всіх нас. І нам залишається лише надіятися на Бога, щоб ми якось залишилися на плаву, не втопилися і вижили. Саме вижили, — розмірковує автор. — Як відомо, в казок для дорослих сумний фінал. В Україні всім нам доведеться складно і довго із цієї казки вибиратися. Тому що президент України виявився звичайним обивателем, а не чарівником, який, виявляється, не вміє чаклувати. У мене є претензії й до тих експертів і політиків, які ще два роки тому вихваляли Зе, а сьогодні раптом різко прозріли. Дилетант виявився неефективним. Тепер він наш загальний вирок!
Свого часу Ліна Костенко написала: “Чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, бували й страшніші. А тому, що вона принижена. А відтак і принизлива. У нас навіть відлік часу — від поразок і катастроф. Від Берестечка і Батурина, від війни, від революції, від голодомору, від репресій, від Чорнобиля, від російської окупації Криму і агресії на сході України. Або як тепер –від виборів до виборів”.
Недавня історична дата –День Гідності і Свободи має історичний стосунок до Дня пам’яті жертв Голодомору. Захист і повернення гідності — це історичний процес оздоровлення нації, яку знищували, морили голодом, відбирали мову, життя, стирали з карти світу, а вона вижила. Тому маємо жити гідно. Щоб найдешевшою зброєю масового знищення не стало безпам’ятство.
Тетяна Слободянюк