Моя племінниця уміє, як ніхто, встрягати у різні пригоди. Взагалі, вона екстремалка за характером, любить мандрувати з такими ж, як сама, друзями. То ж і в гори ходять, видираються на вершини, і дайвінгом захоплюються, і з парашутами стрибають. Не обходилося без травм, то ж моя сестра, Ніна, не раз просила доньку перестати випробовувати долю, але ризик в Аліни в крові, її батько, Андрій, був професійним рятівником, офіцером МНС. А коли дослужився до пенсійного віку, їхня сім’я переїхала в село, купивши садибу поблизу Хмельницького.
Аліна приїздила до батьків майже щовихідного, але сільський побут їй не дуже подобався, особливо, коли потрібно було поратись на городі, годувати качок та кролів. То ж гостювала в новій батьківській оселі не довше, ніж на суботу, і поспішала до міста. Та того разу батьки попросили доньку затриматись у селі надовше, бо від’їжджали на батьківщину Андрія, де потрібно було оформити документи на спадщину: хату та земельний пай. А оскільки тяганина з документами могла забрати не один день, Ніна попросила Аліну побути в селі кілька днів, наглянути за господарством.
— Доню, тільки будь обережна, на ніч не забувай замикатися, бо мало хто вночі може околицями вештатись. І Філька на ніч з ланцюга спускай, нехай хоч гавкає коло хвіртки! — нагадала ще раз Ніна доньці уже під гул двигуна машини.
— Та гаразд, їдьте вже, все нормально, — Аліна помахала батькам рукою і погладила рудохвостого пса Філька, який зовсім, проте, не був схожий на захисника. У нього наче на лобі було написано, що найбільш за все він любить куняти в буді, а грізний хіба що до курей, коли ті клюють з його миски.
— От добре, доню, що лишаєшся, а то хто до мене загляне, коли що? — виглянула з-за хвіртки сусідка, бабуся Спиридонівна. Насправді її звали Алевтиною Спиридонівною, але такі рідкісні для цих місць ім’я та по-батькові якось не прижилися. А оскільки бабуся страждала на гіпертонію і до неї часто приїжджала “швидка допомога” з райцентру, то й жартома називали бабуню “Аспіринівною”, бо дня не могла прожити без пігулок.
— Не переживайте, Аспіринівно, я на чеку! — пообіцяла Аліна і попрямувала до хати. За хазяйкою погримів ланцюгом вірний Філько.
Сонце закотилося за обрій, і надворі дуже стрімко темніло. Аліні стало самотньо і якось незатишно. Вона ще не ночувала сама в селі. Увімкнула телевізор. Наткнулась на якомусь каналі на серіал про маніяка, якого протягом кількох серій підряд безуспішно ловила поліція. Від побаченого різні дурні думки заповзали в голову. Та й Аспіринівна якось розповідала, що вечорами околицею якийсь нетутешній мужик вештається.
Аліна поперемикала канали, нічого не знайшла цікавого і вийшла надвір спустити з ланцюга Філька. Відчувши свободу, той відразу ж чкурнув на вулицю. “От тобі й захисник. Точно, до дівчат погнався, клич його тепер…”. — Аліна повернулась до кімнати і на всю гучність “врубила” музичний телеканал. “Якщо якийсь маніяк з’явиться, нехай думає, що в хаті багато людей”, — вирішила дівчина і наглухо зашторила вікна. Біля дверей на всяк випадок поклала лопату з довгим держаком.
По телевізору почалась реклама. “Подзвоню батькам”, — нагадала собі Аліна і взяла телефон. Як на зло, мобілка не вмикалася, розрядилася, а зарядний пристрій Аліна забула в Хмельницькому.
“Ну от, що тепер робити? Навіть в поліцію, коли треба буде, не додзвонитися…”, — уява малювала страшні картини з телесеріалу.
Вирішила знову переключити канал на якусь комедію, бо й музика не рятувала, навпаки, кліпи йшли один моторошній за інший: як не вампіри, то інша бісівщина… Аліна клацнула пультом і враз вся кімната поринула в темряву. О, Боже, ще й світло пропало! Обережно визирнула у вікно. Вулиця занурилась у щільну пітьму. Жодного вогника. Жодного звука, навіть пси не подавали голосу. Аліна згадала, як тато попереджував запастись ліхтариком, бо на вихідні на півгодини відмикають світло.
Схоже, екстрим починається… У свинцевій темряві і утробній тиші Аліна раптом чітко почула важкі кроки за вікном. Потім хтось обережно постукав у шибку. Чоловічий голос запитав:
— Ей, тут є хтось?
“Господи, маніяк! Прийшов зґвалтувати і вбити. Ні, я так не дамся, буду боротись!” — Алінине серце билось так голосно, ніби говорило її голосом.
Кроки загупали в бік веранди.
“Ага! Зараз треба тихенько вийти і з-за спини врізати цьому типу по потилиці. Точно, відключиться. А потім від Аспіринівни подзвоню в поліцію”, — Аліна тихенько вислизнула з веранди на сходи і почала прокрадатися вздовж стіни за незнайомцем.
Його силует, присвічений місяцем, здавався Аліні величезним. “Це ж треба, здоровий, як бугай”, — Аліна заплющила очі і розмахнулась лопатою у бовваніючу спину. Чолов’яга, зачепившись за трубу ринви, з криком “твою м…”, рухнув прямо у кущ аґрусу, який ріс поряд. Аліна хотіла ще раз гупнути по поваленому маніяку держаком, але, побачивши, що той закляк в аґрусових хащах, лише перелякано роздивлялася нерухоме тіло. В цей час у вікнах засвітилося, промінь ковзнув і по подвір’ю. Це підбадьорювало.
— Не рухайся! Сюди вже їде поліція! — залементувала дівчина і, ніби на її крик, на веранді Аспіринівни спалахнуло світло, видно, Аліна розбудила сусідку.
Дівчина, трохи посміливішавши, розглядала свого бранця. Зі спини наче не був схожий на маніяка. Спина, як спина. Втім, хтозна, як збоченці у реальному житті виглядають? Он, лежить і не ворушиться… Не такий вже й страшний… Ой, а якщо він мертвий?
Аліна нахилилась нижче, щоб роздивитись потилицю маніяка. Крові не було видно. Штурхонула його держаком лопати по нозі:
— Ей, ви живі?
Кущі затріщали, спина заворушилася і нарешті почувся голос, мов з-під землі:
— Ти ненормальна? Ледь не вбила! Та перестань лементувати… От дідько, як боляче, – чоловік намагався звестись на ноги і одночасно випозти з аґрусової пастки.
— Ти врахуй, збоченцю, у мене чоловік поліцейський, і вже їде сюди… — Аліна хоробро лепетала, що на думку спаде.
— Який я збоченець, ненормальна? Я фельдшер зі “швидкої”. Машина в полі заглухла, водій залишився ремонтувати. А я — пішки на виклик, в село. Мені потрібна Берегова, 8.
— О, брешеш! А чого сюди прийшов? Це не восьмий будинок!
— Та я знаю, хотів вашим двором кут зрізати! Я до Алевтини Спиридонівни, у неї тиск підскочив, подзвонила на “швидку”. От я й добираюсь. А тут ти зі своєю лопатою, — у світлі ліхтаря Аліна розгледіла, що її наче б маніяк — молодий чоловік.
Він продовжував:
— Не встиг навіть відскочити. От халепа… — фельдшер, стогнучи, почовгав у бік кущів смородини і аґрусу і підібрав там свою валізку з червоним хрестом. — Можна в хату? Руки і лице помити, і треба йодом рани обробити. Он, подряпаний весь. Та постав ти свою лопату, бо як ще раз по спині пройдешся, то, точно, хребет переб’єш…
— А, то ви до Аспіринівни? Зможете дійти?
Аліна, нарешті, прийшла до тями. Руки ще трусилися, серце калатало, наче металося по всіх грудях, та дівчина зрозуміла, що найгірше позаду. Тобто, фельдшер живий, а маніяки тут таки не водяться…
Поки водій ремонтував “швидку допомогу” в полі, фельдшер встиг відвідати Аспіринівну і вгамувати її гіпертонію. Аліну мучила і совість, і цікавість: їй хотілося загладити свою витівку з лопатою, то ж знову запросила свого нічного гостя до хати. На каву. Вияснилося, що його звати Микола, він другий рік працює на “швидкій”.
— А ти відчайдушна, добряче мене знеструмила, — не ображався Микола, смакуючи запашну каву і роздивляючись свою нападницю.
Вони в ту ніч познайомилися і вже наступного вихідного Аліна чи не вперше за все літо не приїхала на вихідні у село до батьків. У неї було побачення з Миколою, який невдовзі й освідчився своїй екстремалці.
З того часу минуло уже сім років. Моя племінниця досі жартує, що свою долю знайшла завдяки маніяку. До речі, пригод у їхньому житті не бракує й дотепер. Адже виховують непосидючих, як самі, синочків-близнюків. Влітку возили хлопців з собою в Карпати. І за вдачею синки, схоже, також не люблять нудьгувати.
Тетяна Слободянюк