Щороку з наближенням Дня Незалежності ми, хто за внутрішнім поривом, хто під впливом ЗМІ, частіше розмірковуємо про важливість та цінність цього дня. Частина населення до сьогодні іронізує, що розвал Радянського Союзу — це найбільша геополітична помилка століття, мовляв, у Союзі усе було добре, морозиво смачніше, дерева вищі і ковбаса по 2,20.
“А що вам дала ваша Незалежність?”, — іронізують ці ж люди. Давайте розбиратися.
Незалежність дала нам можливість самим вирішувати свою долю, обирати майбутнє. Інша справа, що багато хто досі не може або й не хоче правильно скористатись своїм правом голосу та наступає на ті ж граблі раз за разом та уже через півроку ганьбить тих, за кого голосував. Кажуть, що українці не цінять незалежності, бо вона далася легко. Моя думка: не цінять, бо не знають історії. Спершу згадаємо, якою ціною насправді українцям далася незалежність.
Вперше у XX столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Ця держава проіснувала три роки. Три роки безперервної війни — з більшовиками та “білими”. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: герб, територію, військо, грошову систему, вела дипломатичні відносини з іншими державами.
У міжвоєнний період, після короткого періоду політики “українізації” у Наддніпрянській Україні, розпочались масові розстріли національно-патріотичної інтелігенції, викорінення інакодумства, винищення голодом. Іншими словами, то були вбивства майже 10 млн. українців.
У 1939 році українці Закарпаття першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти військ союзника німецьких нацистів – авторитарної Угорщини. 15 березня тут проголосили незалежність Карпатської України. Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинуло близько 5 тисяч українців. Порівняйте цю цифру з теперішніми втратами на російсько-українській війні і зрозумієте, як це багато.
30 червня 1941 року у Львові Організація Українських Націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. Після відмови вимогам нацистів скасувати Акт розпочались масові арешти українських патріотів. Далі упродовж 10 років десятки тисяч воїнів Української Повстанської Армії виборювали незалежність. Спочатку в протистоянні з нацистським, а згодом — комуністичним тоталітарним режимом.
Мрія мати власну державу знову визрівала роками: у творчості діячів культури-шістдесятників, у політичних акціях протесту правозахисників та дисидентів, у прагненні мільйонів українців.
Починаючи з кінця 80-их, українці об’єдналися в масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР. Одним із важливих кроків було прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Її текст хоч і не проголошував незалежність, але став поштовхом до побудови нової держави. Декларація проголошувала право України безпосередньо мати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами. Москва відчувала, що втрачає владу над союзними республіками, і тому ініціювала підписання нового договору, на базі якого можна було би створити нову Конституцію СРСР. У відповідь на це 2 жовтня на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) у Києві почалися масові студентські протести, які отримали назву “Революція на граніті”. Акції протесту та голодування закінчилися 17 жовтня і відіграли важливу роль у становленні незалежності України.
24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради України 392 депутати проголосували за ухвалення Акту проголошення незалежності України, яким було створено самостійну Українську державу. Текст Акту мав 93 слова, був набраний на друкарській машинці та вмістився на одному аркуші. Щоб остаточно легітимізувати нову державу та завадити генпрокурору Радянського Союзу оголосити це рішення незаконним, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум. На запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” ствердно відповіли 90,32% учасників.
Попри невизначеність позицій, у перші тижні після референдуму незалежність України визнали Угорщина, Литва, Латвія, Болгарія, Естонія, Чехословаччина, Швеція, Ізраїль, Швейцарія, Канада. Після того, як до цього списку 25 грудня приєдналися США, одна за одною Україну почали визнавати такі впливові держави, як Німеччина, Франція, Великобританія. До кінця січня 1992 року цей список налічував більше 90 країн світу, зокрема всі країни НАТО і ЄС.
8 грудня 1991 року у державній мисливській резиденції Вискулі в Біловезькій пущі (Білорусь) лідери України, Росії та Білорусі підписали угоду про те, що Союз, “як субʼєкт міжнародного права і геополітична реальність, припиняє своє існування”. Своїми підписами Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич скасували договір про створення Союзу соціалістичних радянських республік. 25 грудня 1991 року Михайло Горбачов оголосив про відставку. Радянський Союз остаточно припинив своє існування.
Таким був шлях України до Свободи. За цю Свободу загинули мільйони свідомих українців. І хтось ще каже, що незалежність дісталася нам легко?
Але Незалежність ніколи не була остаточною ціллю. Це лише початок періоду становлення українців як нації та можливості реалізуватися будівничими власної держави.
Тож давайте припинимо показувати пальцем на когось, а чесно спитаємо себе, що кожен зробив для того, щоби бачити свою країну такою, як мріємо, і в якому стані ми її залишимо для наших дітей.
Володимир Гончарук, перший заступник голови Хмельницької обласної ради