Незабаром ми відзначатимемо 30-у річницю Незалежності України. На жаль, свята в Криму та на окупованих територіях Донецької й Луганської областей не буде. Натомість українські бійці в цей день можуть бути вкотре обстріляні з російської зброї. Хтось із них, можливо, загине, або буде скалічений, або потрапить у полон до російських диверсантів…
Чому так сталося, й чи можна було цього уникнути? Про це наша розмова з народним депутатом України першого скликання, директором із науки та розвитку ГО “Інститут громадянського суспільства” Анатолієм Ткачуком.
— Анатолію Федоровичу, у 91-му році Ви, як народний депутат України, були одним із співавторів важливих і доленосних для нашої держави документів про незалежність і добре пам’ятаєте хроніку подій…
— Згадаємо останні роки СРСР. Тоді уже було зрозуміло, що КПРС втрачає монополію на владу, а “імперія зла” тріщить по швах. Міжнаціональні конфлікти почали спалахувати в різних точках Союзу. Україну тоді ця доля обминула. Хоча під занавіс СРСР таки підклав Україні міну сповільненої дії; 20 січня 1991 року в Кримській області відбувся референдум про відновлення Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника Союзного договору.
Між тим обрана у березні-квітні 1990 року Верховна Рада УРСР почала свою неспішну ходу до незалежності України. 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Через рік наше законодавство повністю відокремилось від союзного і станом на перше липня 1991 року Україна перестала відраховувати податки до Держбюджету Союзу. А вихід із складу СРСР де-юре було оформлено Актом про Незалежність 24 серпня 1991 року.
— Пригадуєте, як усе відбувалося?..
—Таке забути не можна. Я пам’ятаю ранок 19 серпня, коли Леонід Кравчук сидів у своєму кабінеті, буквально сірий від напруги, і чекав арешту. Але зараз не про те.
Напередодні сесії члени Народної ради зібралися, аби обговорити, як проголошувати Незалежність. Дехто був проти, мовляв, це треба робити після декомунізації. Бо от Єльцин розганяє комуністів, а ми у незалежній Україні залишимося зі своїми комуністами надовго. Проте більшість була настроєна категорично: зі своїми комуністами ми розберемося, а от шанс незалежності втрачати не будемо.
Спочатку мова йшла про відповідну постанову. Потім дослухалися до Левка Лук’яненка: цей історичний документ матиме назву “Акт проголошення Незалежності України” і не інакше. Ми все детально обговорили, але цілковитої впевненості не було. У мене особисто вона з’явилася, коли випадково зустрів тодішнього голову Хмельницького облвиконкому Євгена Гусельникова (на ту сесію прибули керівники з усіх регіонів). Під час розмови, на моє велике здивування, він раптом видав неочікуване: “…що тут розсусолювати, треба голосувати”. Я зрозумів, що по лінії комуністів очевидно вже пішла вказівка.
Словом, ми підготували низку необхідних постанов (майже 30), зокрема, про перепідпорядкування військ, що знаходились на нашій території, про повернення партійного майна в державну власність, про силові структури, про важливі економічні речі і т.д. Та в кінцевому рахунку виникла проблема тиражування документів, оскільки ми не хотіли, щоб це проходило через секретаріат. І тоді нас здорово виручив канадієць українського походження, який мешкав у столичному готелі. На його малопотужному ксероксі ми цілу ніч тиражували напрацьоване: по дві постанови на одному аркуші — економили папір. Ще один ксерокс знайшов Сергій Одарич. Тож до ранку впорались. Зійшлись на тім, що Акт проголошення Незалежності України зачитає Левко Лук’яненко. І тут раптом Ігор Юхновський додав, що для його підтвердження водночас треба проголосувати ще й за проведення Всеукраїнського референдуму. Ми зопалу зустріли цю пропозицію насторожено, але аргументи його прийняли. Тепер я розумію, що це було архіважливе і єдино правильне рішення.
Хвилювання посилилось вранці 24 серпня… Пригадую, коли почалось голосування, воно аж зашкалювало — мене кинуло в холодний піт, руки тремтіли… І ось нарешті на моніторі засвітились цифри — 346 голосів “за”! Ми всі майже одночасно зіскочили з місць, кричали, обіймались… Зморені, змучені, а які щасливі!..
Після голосування 24 серпня в Україну прибула терміново група нардепів із Росії, аби не допустити виходу України із СССР. Але було пізно. Потім, 1 грудня 1991 року відбувся референдум з неймовірно переконливим результатом: абсолютна більшість українців підтримала Незалежність.
Відтак Українська незалежність фактично каталізувала проголошення незалежності в усіх інших республіках СРСР, де про це навіть не вели мову. СРСР вмер. Натомість постала нова його спадкоємиця — Росія. І після нашої Незалежності відносини з Росією стали по суті головною нашою проблемою.
Історично Україна завжди була для Росії більш важливою, ніж просто колонія, яка постачає метрополії продукти та солдатів. Без України Росія не має власної офіційної історії, власних духовних традицій, європейськості. Без України Росія — звичайна Тартарія, спадкоємиця Золотої Орди, що ототожнюється з анти-Європою.
— Мабуть, тому Росія досі не може змиритися з існуванням незалежної України?
— Росія, після розпаду СРСР не тільки отримала всі активи колишньої імперії, але й залишилась єдиною ядерною державою-спадкоємицею СРСР, постійним членом Ради Безпеки ООН. Разом із монопольним становищем, як головної “бензо- та газозаправки” пострадянського простору, це дало їй дуже сильні аргументи для нового етапу збирання земель.
Головним політичним обґрунтуванням Росії щодо її права на Україну стала деза, що “русскіє і українці — один народ”.
Пригадую свої поїздки до країн Європи у березні-травні кілька років тому. Мене тоді подивували поширенням у Європі думки, що Україна багатонаціональна держава, і росіян в Україні понад 17 мільйонів осіб. Мої візуалізації етнічного складу України та її регіонів були сприйняті з великим подивом. Їх здивувало, що Україна досить мононаціональна держава, де частка етнічних українців складає майже 80 відсотків. Росіян в Україні лише 17 відсотків, а не мільйонів.
Хоча, як я вже говорив, загалом моноетнічна Україна має декілька регіонів, які суттєво відрізняються. Крим був найменш інтегрований в український простір, навіть фізично, це більше острів, ніж півострів. І, виходячи із тотального переважання російського населення, розміщення там російських військ, значної частки російських військових пенсіонерів та повної відсутності державної політики щодо інтеграції Криму в Україну, не дивно, що саме Крим став першою мішенню російської агресії. Наступний етап припав на знову ж таки на регіони з найбільшою часткою російського населення — Луганську та Донецьку області. Але тут уже почалась велика війна, оскільки все-таки росіян там менше, ніж українців, і тут є більша підтримка місцевого населення українській державі.
— Анатолію Федоровичу, то чому, все-таки, в Україні стала можливою війна?
— У 1991 році Україна, проголошуючи Незалежність, аби не провокувати виступи проросійського населення, як це було в Молдові і Прибалтиці, Верховна Рада Української РСР надала всім, хто проживав у той час в Україні, українське громадянство та повні громадянські права. Цей тактично правильний хід не був підкріплений подальшою активною державною політикою щодо швидкої українізації та демократизації регіонів. Відтак там почали формуватись регіональні “феодальна еліти”, які поставили ці регіони під власний контроль. Передусім, це Крим і Донбас.
Формування концепції “двох Україн” здійснювалось в Україні чи не від початку її Незалежності, і це вже давно мало б стати доконаним фактом, якби не Майдан 2004 року. Але надалі 2010-2013 роки стали роками прискореного упокорення українців. Ключові посади були віддані етнічним росіянам, і, як тепер точно виявилось, з російським громадянством. Заодно з приватизацією держави сім’єю Януковича йшов розвал державних інституцій. Здавалось, ще трішки — і Україна впаде сама в міцні обійми Путіна. Проте події грудня 2013-го лютого — 2014-го вкотре сплутали карти.
Ми знову підійшли до того, з чого почали. Захоплення Криму та війна у Донбасі стали можливими не тільки тому, що цього захотів Путін, а тому, що за багато років Україна так і не спромоглась інтегрувати в себе Крим та Донбас.
Своїм дуже ліберальним ставленням до проросійської діяльності (читай антиукраїнської) ми, на жаль, замінили чіткий та зрозумілий вектор європейського і демократичного розвитку на різну “позаблоковість”, “нейтральність”, “багатовекторність”. Відтак поставили Україну під російський удар.
Кого б захищав Путін, якби всі школи в Україні були українськими, інформаційний простір був українським, керівники органів влади були б проукраїнськими діячами?
Тому перед нами знову постало те ж питання, яке стояло на початку 90-их: або Україна буде українською державою, або її не буде взагалі. Ми пишались протягом багатьох років, що в нас мир та демократія. Виявилось, що мир і демократія в не згуртованій країні, яка не проводить політики інтеграції регіонів та етносів, є досить умовною категорією, особливо за російського сусідства.
Зараз чуємо від нових діячів, що нібито на початку незалежності ми просто віддали ядерну зброю, і тепер нема чим шантажувати іноземних партнерів. Пояснюю тим, хто не розуміє. Після референдуму уже 3 грудня 1991 року в Україну прибув помічник Держсекретаря США, який приїхав з організацією місії Держсекретаря. Його ключовим питанням було подальша доля ядерної зброї. Адже не секрет, що більшість тих ракет були націлені на США. Без своїх командирів, без свого управління цими силами, ми не мали жодного шансу на утримання цієї зброї. Більше того, якби вона тут залишилась, ми б уже були під Росією.
30 років Незалежності — це зовсім небагато, але для України — це великий здобуток. У нас не було досвіду державного управління і не було політичної єдності щодо курсу розвитку. Головне зараз — за цим святом не втратити пильність на найближче майбутнє. Світ настільки стрімко змінюється, що виклики перед нами постають щоразу нові і щоразу потужніші. Росія поки нікуди не ділась, у нас демографічна криза, світ потрапив у стихію політичних турбулентностей і кліматичних змін…
Проте ми є і будемо!
Розмовляла
Надія Пакулько