Цей рядок з вірша Івана Франка “Вічний революціонер” про незламність і спадкоємність духу народної боротьби за волю 17-річний хмельничанин Павло Гула свідомо обрав за девіз свого життя і світогляду. Він навіть молодший за нашу незалежність. Павлові всього 22 роки. Але за цей час, за роки юності, зробив для утвердження нашої держави набагато більше, ніж навіть ті з наших співгромадян, які проголосували за незалежність 30 років тому.
Його добре знають хмельничани, особливо ті, хто цікавиться спортом, адже Павло — наша гордість, талановитий боксер, неодноразовий переможець українських і міжнародних турнірів, зокрема, срібний призер чемпіонату світу з боксу серед молоді 2016 р. Цього року, у червні, в Києві відбувся великий вечір професійного боксу де в поєдинку у ваговій категорії до 76 кг переміг українець Павло Гула. Але не лише цим хмельничанин привернув увагу і став чи найпопулярнішим учасником поєдинків: соцмережі звернули увагу на татуювання українського боксера, у якого на грудях набитий портрет Степана Бандери. Найпоширеніші коментарі: “Гула Павло у фіналі чемпіонату світу з боксу серед молоді! Перемога під знаком Бандери! Можна заборонити гасло на футбольній формі, яку видадуть гравцям під черговий чемпіонат, але коли твоє тіло є гаслом, його вже не заборониш. Люди, які готові нести українську ідею — зараз велика цінність!”.
Справді, груди молодого професійного бійця прикрашає портрет ідеолога українського націоналізму. З націоналістичними символами на тілі титулований юний боксер у 18 років підписав військовий контракт і три роки служив бійцем Української армії у підрозділі спеціального призначення. Перша піврічна ротація — Луганщина, район бойових дій.
Про “дух, що тіло рве до бою”, про світоглядні пріоритети, про виклики сьогодення для молодого покоління нашої незалежності у розмові з боксером-чемпіоном, учасником російсько-української війни Павлом ГУЛОЮ.
— Незалежність і молоде покоління… Павле, чим для вас є ювілейна дата — 30 років держави?
— Перш за все, велике свято, як би пафосно це не звучало. Але, на мою думку, незалежність ми ще виборюємо. Є частина нашої території, яка ще у війні, яку маємо визволити, і тому це свято — нагадування про те, що Україна має бути не тільки вільною, а й цілісною і надалі неподільною.
— Ви сформувались вже в незалежній Україні, вас знає все місто, ваші перемоги. А які моменти, віхи життя для вас найважливіші? У спорті, в світогляді, в житті?
— Розпочну із спорту. Моє найбільше досягнення, звичайно, — це чемпіонат світу в 2016 році. А світогляд? Я поринув у події Революції Гідності, коли ще навчався в 9 класі. А як розпочались події на сході України, мріяв іти на війну. В 2015 році навіть збирався кинути бокс і піти воювати. Але тренери мене переконали, щоб я ще взяв участь у чемпіонаті світу 2016 року, не втрачав шанс. І ми поїхали на чемпіонат світу, де там став другим. До армії ще два змагання відбоксував серед чоловіків. Потім разом з чотирма друзями зі школи підписали контракт на три роки армійської служби. І так почався мій другий, свідомий етап.
— Ви в армію пішли сформованим націоналістом. Хоча для одних армія, тим більше війна — це втрачений час, інші просто не готові до такого випробування, а ви свідомо у 18 років залишили успішну кар’єру, щоб іти на війну. З татуюваннями тризуба, прапора ОУН, на грудях— вибитий портрет Бандери.
— Так, я був вже свідомий. І готувався до служби в армії.З початку бойових дій переглядав воєнні відео, багато читав, зацікавився історією, політикою. І хотів на собі відчути, як захищати державу. Автомат — і більше нічого! Звісно, насправді на війні не все так, не в рожевих окулярах. Там різні люди, різні ситуації. У першій ротації був півроку в зоні воєнних дій, в районі Луганщини. А загалом — це три роки контракту, по 2020 рік.
— Як до вас ставились? Приїхав юний бандерівець, весь у націоналістичних тату…
— По-різному. Були люди, які казали: “Та тебе ж в полоні, якщо трапиться, на клапті пошматують”, “Ти ходяча мішень для російських телеканалів” і т. д. Інші переконували, що я перший у списку на в’язницю, коли в Україну стара влада повернеться. Але переважна більшість респектували, підтримували.
— Чому на сході такою дражливою темою залишається українська ідеологія, наші герої?
— Важко сказати. Думаю, там ще на “виросли” з СРСР. Доводилося пояснювати, що таке націоналізм. І в армії такі люди зустрічались, дискутували. Навіть офіцери. Але там багато таких хлопців як я, насправді. І з татуюваннями патріотичними різними, і з переконаннями.
— Ви людина дуже цілеспрямована. Як вам давалися ваші досягнення в спорті? Найголовніші моменти?
— Найголовніші моменти — навчання в спортивній школі “Авангард”. Я пішов туди з дванадцяти років. Там почав займатися, їздити на змагання: Україна, міжнародні турніри. У збірній України серед юніорів був першим номером. Став чемпіоном України серед молоді. На чемпіонат світу їхав змагатись у 69-ій ваговій категорії, але я мав 66 кілограмів, тобто суперники були важчі. З п’яти боїв виграв чотири, п’ятим поступився боксеру з Казахстану. Я отримав срібло, і вважаю, що це теж перемога.
— Як зараз будуєте спортивну кар’єру?
— Після 4-річної перерви, після армії, відновлюю форму, виступаю у категорії серед чоловіків, провів у Києві перший міжнародний поєдинок з професійного боксу, виграв, ми дебютували успішно. 14 серпня другий бій, в Києві, також успішний. Провжую нині тренування.
— Як би ви прокоментували досягнення наших спортсменів на Олімпійських іграх в Токіо?
— Дивився напівфінал нашого боксера, Олександра Хижняка, вболівав за нього. Дуже яскравий бій, драматичний, важкий, і Сашко його виграв, пройшов до фіналу. Це наша українська зірка боксу. Хотілося б, аби він з часом не став другим Ломаченком чи Усиком, яких я вважаю зрадниками України.
— Спорт і політика, насправді, дуже близькі… І кожен спортсмен, який представляє країну, є політиком, посланцем держави. А всередині країни формує потужний патріотичний рух, який нині дуже популярний в Україні.
— Я скажу так: великий бокс, великий футбол стовідсотково пов’язані з політикою. До прикладу, великий футбол. Коли грала Україна у недавньому чемпіонаті — ми бачили, як це об’єднує всю націю. А ті, які кажуть, що спорт і політика несумісні, це люди, які чогось остерігаються, або така влада непатріотична, не користується авторитетом ні в суспільства, ні в самих спортсменів. Український спорт — дуже патріотичний нині. Хіба це не політика задля успішного іміджу України? Держава повинна в усьому підтримувати таких спортсменів.
— Але як щодо особистої позиції спортсмена? Того ж Ломаченка, Усика, яким так подобається Росія? Чи мають право публічні люди, відомі спортсмени, так висловлюватись, так чинити?
— Вони публічно заявляють про свою проросійську позицію. І не усвідомлюють, що на них дивляться підлітки, які їх обожнювали, коли кумири стояли на п’єдесталах під звучання Українського державного гімну, прикладаючи руку до грудей. І ці діти пишались, що живуть в одній країні із переможцями, наслідували їх. І коли кумир зрадив почуття мільйонів, то хто він? Тому, де починається великий спорт — це вже велика політика, державні інтереси. Фанати можуть тебе любити до твого першого неправильного кроку. Бо спорт — це дуже великий шквал емоцій.
— Розкажіть про свої тату. Вони ж особливі.
— Через мої тату мене не взяли на службу в органи СБУ. Запропонували їх вивести, бо така вимога. Але ж у мене не якісь там дракончики, сови і т. д. Це — моє життя. І коли я їх позбудуся, просто перестану поважати себе. На лівій руці — це рунічний запис із вірша Івана Франка: “Дух, що тіло рве до бою”, навколо герба України — лавровий вінок, символ перемоги і переможців. На правій руці червоно-чорний стяг, де червоне — це кров наших героїв, чорне —наша земля, вона свята, бо за неї ця кров пролита. Напис “ІН” — означає “Ідея Нації”. І ще рунічний напис слів князя Святослава, великого воїна: “Іду на Ви”, тобто на ворогів. Коли я все це обрав, це набив, я вже не можу по-іншому вчиняти, бо зраджу себе. Але мої принципи сформовані, і сформований світогляд.
— …З портретом Степана Бандери на грудях. До речі, ви живете на проспекті Миру, значить, проїжджаєте вулицею Степана Бандери. Що відчуваєте, які думки?
— Думаю, що в місті обов’язково має бути пам’ятник Степану Бандері. А тату з портретом Бандери зробив перед армією.
—Уявляю стан вашої мами…
— Було… А з портретом різні випадки траплялися. Звісно, декого він дуже дратував. Інші казали: що це — Гітлер, ще інші — що …Путін, інші допитувались, чи це мій батько. Але за цими тату я швидко знаходив побратимів по духу. Підходили і казали: “О, Бандера, респект, поважаю!” Тоді здружився з хлопцями з добровольчих батальйонів. Був у Маріуполі на змаганнях, вже переодягався, підходять хлопці: “Класна татуха! Ти з якої організації?” Та сам по собі, кажу. Це були хлопці з “Азова”.
— Павле, ще один стереотип ви зламали: боксер і книги речі несумісні. Ви — боксер, який витрачає свої заощадження на книги, має дисконтну картку не однієї книгарні, цікавиться літературними новинками. Спортсмен-книжник, це — реально?
— Як бачите, так. Звісно, це стереотип, що всі боксери з “відбитими мізками”. Насправді, я знаю багатьох хлопців, боксерів, мудрих пацанів, які розуміють, що бокс вимагає більше інтелекту, ніж фізичної сили. Мій тренер Анатолій Чумаков говорив, що бокс — це шахи.
Я читав також подібні цитати в Інтернеті і спочатку сприймав іронічно. Але коли вже пішов у юніорський бокс, реально зрозумів, що це таке. Ти починаєш думати, як побудувати комбінацію, як її провести, тобто, голова має працювати. Якщо будеш просто йти вперед — це не бокс. Якщо не думаєш — далеко не пройдеш. Свої перші зарплати я витрачав на книги. Заходив у супермаркет книги, хотів купити все. Я купував відразу 5-6 книжок. Зараз у мене досить серйозна бібліотека. Був час, коли дуже багато читав про війну на Донбасі, намагався купувати все — документальну, художню літературу. У мене є дуже багато посібників з української мови, знаю прізвища і книги багатьох авторів. Хочу знати нашу мову якщо не досконало, то дуже добре. Читати можу дуже багато, різні жанри: детективи, історичні, фантастику, художню. Один з улюблених авторів — Василь Шкляр, маю всі його книги, особливо схвилював, змусив багато думати про події, про героя, про українців роман “Залишинець”. Я його неодноразово перечитував, щоразу відкриваю щось нове, значуще. Також вразила книга про Романа Шухевича. А нещодавно прочитав “Аеропорт”— роман американського військового кореспондента Сергія Лойка про героїчні події оборони Донецького аеропорту, саме гасло книги дуже промовисте : “Головна книга про війну, якої не мало бути. Та про героїв, які хотіли жити, але помирали”.
— Ваші плани на найближче майбутнє?
— Займатися своєю роботою, на яку я пішов — в управлінні молоді і спорту міської ради, працюю у відділі масового спорту, це для мене дуже важливо. Як спортсмен, бачу, що потрібно: якісне, сучасне екіпірування, обладнання, інвентар. Зараз місто активно споруджує сучасні спортивні майданчики, де є якісне обладнання, це приваблює молодь, дітей, спорт починає бути актуальним. Але мало лише осучаснювати базу масового спорту, особливо серед дітей. Я вважаю, що приклад повинні показувати батьки, мотивувати дітей займатись спортом, вести здоровий спосіб життя. Коли дитина вже сформується, далі вона вже може самостійно цим займатись. А ми, в свою чергу, намагаємося проводити якнайбільше спортивних заходів. В тому ж Молодіжному парку, на інших локаціях.
— Який спорт в Хмельницькому, на вашу думку, найпопулярніший?
— Безперечно, футбол. Найбільше дітей в Хмельницькому масово займаються саме футболом. Але моя мета — допомогти утверджувати в нашому місті загалом спортивний стиль життя. Бо спорт об’єднує, виховує і гартує патріотів.
Тетяна Слободянюк