Призначення нового керуючого Хмельницькою єпархією ПЦУ стало топ-новиною не лише в середовищі священнослужителів, а й в суспільному. Адже роль помісної церкви на нашому шляху до об’єднання українського православ’я усе вагоміша. І роль духовного лідера, який має далі розбудовувати і утверджувати помісну церкву на подільських теренах, така ж важлива, як і роль громади у процесах переходу парафій до ПЦУ. Це важлива складова державотворчості, особливо у час невпинної російської загрози.
Новопризначений керуючий Хмельницькою єпархією, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський, 41-річний Павло Юристий (у миру Василь Юристий) родом з Тернопільщини, випускник Київської духовної академії УПЦ КП, закінчив аспірантуру Київської православної богословської академії. У 2015 році прийняв чернецтво.Із 22 січня 2018 року – керуючий Одеською єпархією УПЦ. 24 травня 2021 року Священним Синодом ПЦУ обраний єпископом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським, замість покійного митрополита Антонія (Махоти), і 5 червня нового керуючого єпархією представив хмельницькій громаді митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Про священницьке служіння майбутній церковний лідер замислювався ще з юності, коли йому, дев’ятикласнику сільської школи в Увислі Гусятинського району (Тернопільщина), потрапила до рук книга Ореста Субтельного з історії українського православ’я. Юнак був вражений стражденною долею, гоніннями і утисками покривдженої історичної віри і вирішив стати православним священником. Хоча в родині таких не було, та й у селі поготів — греко-католики. І свою мрію стати дипломованим юристом, захищати права людей трохи змінив: обрав шлях захисника і проповідника Української церкви.
Наша запланована зустріч з владикою Павлом була зміщена в часі: бо в цей день він брав участь в освяченні першого каменю на будівництві нового храму на території військової частини і зустрічався з Хмельницьким міським головою Олександром Симчишиним. З цих подій, власне, і розпочалась наша розмова.
— Ваше преосвященство, розкажіть про сьогоднішні події, в яких Ви брали участь.
— На території військової частини спецпризначення відбулося закладання наріжного каменю і пам’ятної капсули під будівництво храму на честь святого благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його збудують за кошти меценатів на згадку про захисників України, які віддали життя в російсько-українській війні, і на честь живих, які сьогодні боронять нашу землю.
Для нашої єпархії також важливе взаєморозуміння з міською владою. Справа у тім, що в нас немає єпархіального управління. І під час зустрічі міський голова виявив і розуміння, і пообіцяв піти назустріч, виділити приміщення, яке буде не просто єпархіальним центром, канцелярією, а це має бути духовний центр для Подільської землі. У цьому приміщенні буде інклюзивний простір, де діти з особливими потребами отримають можливість розвиватися і суспільство показуватиме їм, що вони йому не байдужі. Там будуть втілюватися різні соціальні благодійні проєкти, ми будемо там об’єднувати ветеранів, волонтерів, матерів, чиї сини, чоловіки, віддали своє життя за Україну. Я зрозумів, що ми однодумці з міським головою. Пан Олександр — державник, я також займаю таку ж позицію: я україноцентриський, проукраїнський єпископ і завжди заявляю про це.
— В останні роки українське православ’я все більш активно рухається до єдиної помісної церкви. Але на цьому шляху доводиться долати чимало перепон і випробувань. Що для Вас, як намісника подільської церкви, найважливіше у цьому процесі?
— Помісна православна церква, яка постала вже на наших очах, міцнішає, і ми є свідками і учасниками її творення, її становлення. Багато поколінь попередників, пращурів бажали цього. І це бачимо з історичного розвитку церкви. Із з християнством, з часу офіційного хрещення Русі у 988 році, в культуру, свідомість, ментальність українського народу прийшли і письменність, і культура, і дух українства впродовж віків утверджувався завдяки жертовництву, ціною смертей наших подвижників. І промисел Господній нині, в нелегкий для українського народу час: війна, криза, інші випробування — дарує нам духовну міць у вигляді Томосу. Це є історична справедливість для нашого народу.
Без сумніву, є багато супротиву, але є й багато священників Московського патріархату, які бажають перейти до церкви помісної, однак, відчуваючи залякування, брехню, вагаються. Бо антиукраїнська інформаційна війна, російська пропаганда, яка поширюється масовано, потужно, відіграє свою зловісну роль. Але моя думка: щоб не відбувалося, ми неповинні вагатися. От я щойно повернувся з військової частини, де ми заклали першу цеглинку в будівництво нашої Помісної церкви, і, спілкуючись з військовиками, я наголошував і наголошую зараз: наше воїнство — це наша державна міць, наша віра — міць духовна, яка кріпить цю державу. І я, як архієрей, наголошую: якщо ми хочемо зберегти державу, ми повинні творити в ній український дух, українську церкву. Ми залежні від цієї землі, і в нас, у мене іншої немає.
— Чому багато священників МП ворожі до бажання громад переходити під юрисдикцію ПЦУ? Адже вони також знають історію, розуміють, які політичні процеси відбуваються. Звідки стільки неприйняття України, рідної землі?
— На превеликий жаль, оці священники, знаючи це, ідуть свідомо на брехню, і, скоріше за все, мають мотивацію ззовні. Але церковну долю вирішує не священник, а громада — за законом України, і громада визначає, в якій конфесії їй перебувати. Але що ми бачимо? Починаються збори громади — звідкілясь привозяться невідомі люди, які починають залякувати місцевих вірян. Прикладів багато. І це відбувається по всій території України: робляться фіктивні збори, і на цих зборах долю питання вирішують оці чужинці, як правило, войовничі, агресивні. Але саме це безчинство, несправедливість, яка чиниться над громадою, породжує оцей “перехід ногами”. Це коли храм, споруда, залишається за МП, а всі віруючі переходять в іншу споруду. Але агресією священник, який служить не громаді, а якомусь господарю, не здобуде нічого, крім розбрату і розчарування.
— Сучасна церква мобільна, йде до людей. І соціальна робота стає невіддільною частиною життя помісної церкви. Які її форми актуальні нині?
— Так, зараз ми повинні наголошувати саме на соціальній роботі. Це не лише допомога нужденним, малозабезпеченим, хоч це дуже необхідно, і ми це робимо. Але дуже важливо працювати з молоддю: недільні школи, гуртки, інші моделі співпраці. Соцмережі, діджиталізація часто забирають не лише час, а й свідомість, і молода людина не має того спілкування, яке потрібне для розвитку, для соціалізації в суспільстві. Безперечно, церква також має опановувати інтернеттехнології, і я за те, що священники вели свої сторінки у соцмережах, розширювали свою аудиторію, бо там багато молоді, тому ми там також повинні перебувати. Але важливо, щоб священницькі проповіді несли добро, а не негатив і душевну смуту.
— Капеланство…
— Православна церква нараховує нині майже 600 капеланів. Це понад 60 відсотків від всієї кількості капеланів в Україні. Ці священники безпосередньо знаходяться на передовій, і не лише на сході. Бо війна не лише там, де вибухи, окопи, людське горе. Війна йде по всій території України. А капеланство не з’явилося сьогодні, воно історичне для України. Візьміть праці Дмитра Яворницького, зокрема, “Історію запорозьких козаків”, де розповідається, як поруч зі військом завжди була церква. Візьміть часи УНР, згодом УПА: священники були серед українських воїнів. І нині – також. Тому що ми бачимо, які проблеми стоять, які виклики доводиться долати воїнству. Так, військовики мають і відповідний соціальний захист, і преференції, важливі для перебування на службі, але є багато проблем, які пов’язані з психологічним, духовно-моральним, фізичним станом. І церква тут повинна зайняти місійне, соціальне служіння, і його несуть капелани. Вони часто не мають зарплати, працюють як волонтери.
Зараз очікує на друге читання Закон про військове капеланство, і саме військові наполягають на тому, щоб він був прийнятий. І я впевнений, що й депутати його, нарешті, проголосують, є вже 299 голосів. І сподіваюсь на порозуміння держави і церкви в цьому питанні. Адже цей закон спрямований на майбутнє, на розвиток капеланського служіння, актуальність якого доведена часом. І ми повинні спрямувати цей вектор на Українську церкву. Чому на Українську? Візьмемо на підтвердження думку військових, які відкинули Московський патріархат, тому що війна проявила, як лакмус, хто з українським народом, а хто служить ворогу. Третього не дано.
— Ваше преосвященство, чи так же активно, як на початку переходу до ПЦУ, зараз відбувається процес переходу церков МП до помісної церкви? Чи не вбачаєте Ви загрози, що ці процеси можуть пригальмуватися?
— Розумієте, така велика справа не може не піддаватися спротиву. Причому з різних боків. Найсильніші, звісно, зовнішні чинники. Це і фінансові вливання для продовження антиукраїнської діяльності, і дипломатичні перешкоди, які чиняться з Москви. Ворог не спить, але навіть якщо думка когось з наших керівників перед тим, як прийти до влади, була іншою, то зараз вони бачать іншу ситуацію. Чому? Тому що помісна церква утверджує державоцентристську позицію, об’єднавчу. І хочуть чиновники того, чи ні, але суспільство вимагає цього. Звісно, боротьба ще триватиме.
— Як відбуваються процеси на Одещині щодо переходу до ПЦУ?
— Усе потужніше українізація діє і на півдні. Рідної мови чути все більше. Коли почався перехід до ПЦУ, на Одещині першій, з-поміж південних і східних областей, до ПЦУ перейшло більше 10 парафій.
— Як Ви можете оцінити шлях, який пройшла Хмельницька єпархія, внесок митрополита Антонія Махоти, котрий стояв біля витоків помісного православ’я на Поділлі?
— Я з глибокою повагою осмислюю ту колосальну працю, яку здійснив тут приснопам’ятний митрополит Антоній. До нього приходили зовсім юні, недосвідчені випускники семінарії, яким він був батьком і вів за руку по життю, і, по суті, той факт, що тут багато священників відбулися як особистості, як духовні лідери, це його заслуга, його вагома праця. Він об’єднував, давав можливість розвиватися, і за це йому вдячний не лише я, а, насамперед, священники і громади. Побудовано багато храмів. Майже 90 відсотків священників будували храми з нуля. І таке далекоглядне, мудре керівництво, церковна дипломатія, властиві митрополиту, й дали плоди, які нині маємо.
— Що хотіли б побажати хмельничанам з нагоди Дня Святої Трійці, П’ятидесятниці, яку ми незабаром, 20 червня, будемо відзначати?
— Я хотів би побажати, аби Дух Святий, який зійшов на 50-й день на апостолів і відкрив їм духовні очі, щоб подібно так очі духовні відкрилися всім українцям. І Слово Боже, яке несуть священники, дало плоди любові — до цієї землі, до військових, які ціною свого здоров’я, а часто й життя бережуть наш спокій. І бажаю, щоб ми не були пасивними,байдужими.
Нехай Дух Святий укріпить нас усіх на шляху до правди, яка є запорукою успіху нашої держави і рідної церкви.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк