Лауреату Національної премії імені Т. Шевченка Павлу Гірнику 30 квітня виповнюється 65 років. І, здається, лише він не переймається власним ювілеєм. Живе собі з дружиною Людмилою зо два десятки років у далекому від Хмельницького селі Садовому на Деражнянщині.
У наших довгих телефонних розмовах ділиться весняно-земельними клопотами: облаштували з Людою парник, попорали грядки, жартома розказує байки про свого мудрагеля кота. І пише. Звісно, вірші. Його вірна і ніжна Люда – прессекретарка, і друкарка, і перша слухачка. Бо ж всі змережані Павлові аркуші, як вправна професійна журналістка, набирає на комп’ютері.
І наче й немає поету ніякого діла, що до його ювілею вже давно почали готуватися хмельничани. Випускають літературний альманах, присвячений значною частиною його творчості, готують до друку «Літературний портрет», діти по міських школах змагаються в поетичному онлайн-марафоні на кращого читця. І, до речі, голова конкурсного журі – керуюча справами міськвиконкому Юлія Сабій – також щира шанувальниця Гірникової поезії, як і наш міський голова Олександр Симчишин. Та й найбільше його відданих друзів тут, у нашому і його рідному місті. І лише карантин у день народження поета, 30 квітня, не збере у цей вечір у монотеатрі «Кут» у Володимира Смотрителя Павлових друзів і шанувальників на традиційну літературну зустріч.
Так, Гірник – наш, хмельницький. Талановитий і незбагненний поет, який долучив наше місто до найвищого мистецького визнання – національної Шевченківської премії (2009 р.). Але любов, популярність і визнання Павло отримав від нас давно, одразу після виходу однієї з перших збірок «Летіли гуси…» (1988), і кожна чергова книга ставала подією нашого літературного життя. Бо його поезія – це Україна у космічній протяглості, це книга вічного буття , де на одній площині, в одночассі зійшлися минуле, нинішнє і майбутнє, герої і зрадники, народ і «вершителі» («…такій державі присягли мужі, що навіть псячу тічку освятили»; «є орда, що цілує мої прапори споконвіку масними губами…»).
Його знає вся Україна. Його поезію високо цінує Ліна Костенко, вони давно знайомі, і вона зателефонувала автору , коли прочитала і високо оцінила збірку «Посвітається», за яку Павло Миколайович отримав найвищу мистецьку нагороду України. Оксана Забужко назвала його в одному з радіоетерів українським поетом сучасності, який «найближче стоїть біля Тараса Шевченка». Його книги перевидаються повторними накладами і не залежуються на полицях книгозбірень. Його вірші розбирають на цитати. От хоча б ці:
Ніколи свого серця не щерби.
Аби лише виспівувати гарно.
Не промовчи Шевченка у собі.
Не прокричи Стефаника задарма.
.***
І не хитнеться розпрокляте слово чуже,
Вбите по саму колодку у втрачену мову…
Його віршам не потрібні літературні критики, які розтлумачували б непоетичним масам, у чому суть, непересічність Гірникового слова, образу, метафори. Хіба потрібні провідники і тлумачі, коли є ж така могутня любов, така вкарбована правда, така вірність і пронизлива передбачуваність?
У його віршах – ані слова фальші, немає стилістичних блукань і пафосної марноти. Це – великий біль і велика синівська любов. А ще – генетична, віща пам’ять правдивої душі. Пам’ятаю, як в одному з інтерв’ю про мову ( а Гірник її знає, як на мене, бездоганно, чуттєво – Т.С.) Павло Миколайович відповів: « Більшість людей, в тому числі й українців, задовольняє їхнє знання мови. Як засобу комунікації. Байдуже, якої якості: ніхто ж не карає за брудну мову! Сьогодні людина елементарно не хоче ритися в мові. Їй легше ритися у смітнику, ніж у словнику…».
Але в телеетері, на газетних сторінках Гірника ви зустрінете вкрай рідко. Він взагалі уникає всього, що ми звично називаємо мистецькими тусовками, чи пак, посиденьками. Він спілкується з нами, зі світом, розповідає про себе – лише віршами. Знову й знову переконуючи, що він – унікальний.
А сьогодні «Проскурів» пропонує читачам нову поему Павла Гірника – на ексклюзивних правах від автора.
«Сповідайся дорогам, а не юрбі. Залишайся собою…»
