11 квітня в світі відзначили Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів (International Day of Fascist Concentration Camps Prisoners Liberation). Він встановлений у пам’ять про повстання в’язнів концтабору “Бухенвальд”, яке відбулося 11 квітня 1945 року.
На території Хмельницької 19-ї ракетної бригади, де знаходиться братська могила в’язнів концтабору “Шталаг-355”, капелан військової частини, настоятель храму Святого мученика Нестора Солунського отець Даниїл відслужив панахиду за загиблими співвітчизниками, котрі стали жертвами нацизму. Від імені хмельничан та влади міста керуюча справами виконавчого комітету Хмельницької міськради Юлія Сабій та голова міської організації ветеранів України Мунір Садиков поклали квіти до меморіалу.
За час свого перебування при владі (1933-1945 рр.) нацисти створили на території Третього Рейху й окупованих землях 1 634 табори та їх зовнішні філії. Система таборів слугувала німцям для ізоляції, знищення або використання праці ув’язнених і полонених. Через них пройшли мільйони людей різних національностей, велика частина з них загинула у газових камерах, під час медичних експериментів, нелюдських умов утримання чи виснажливої роботи.
На території України було 817 фашистських концтаборів примусового утримання цивільного населення та військовополонених і розправ над ними. Та мало хто знає, що в Проскурові в часи окупації (липень 1941-березень 1944) також був концтабір смерті “Шталаг 355”, у якому фашисти замордували та розстріляли понад 60 тисяч військовополонених. Його створили в січні 42-го при в’їзді в місто. Ще шість його філій було на території міста та на околицях. Частина катівень знаходилась на Кам’янецькій, в районі, де зараз філармонія. За словами істориків, за один день тут розстрілювали понад 7 сотень в’язнів.
В архівних документах збереглися фотографії концтабору. Територія огороджена колючим дротом, поруч вишки з кулеметами. Далі — поле, вкрите виснаженими хворобами та голодом людьми. Жили військовополонені просто неба за будь-якої пори року. А до стаєнь фашисти звозили лише замордованих тортурами в’язнів. Їх зачиняли на декілька днів, аж доки з будівлі не доносився сморід від трупів.
“Тоді відкривали ці стайні, затягали туди труповозку, яка схожа на двоколку, тобто має два колеса. Військовополонених запрягали в ту двоколку, і вони вивозили трупи. Їх привозили до величезної ями посеред табору, і там потім було знайдено 40 тисяч трупів, а ще 25 тисяч було знайдено у траншеях навколо концтабору”, — розповідає співробітниця Хмельницького музею історії міста Вікторія Папонова. Втім архівних документів про Хмельницький табір смерті обмаль. Їх разом з військовополоненими, які залишались живими, фашисти вивезли до Німеччини в 1943-му. Свідків практично не залишилось. Один з тих, хто бачив концтабір на власні очі, Борис Філіпчук. Його спогади п’ять років тому зафільмували журналісти. За словами чоловіка, полонені за колючим дротом ходили у лахмітті, бігали вівчарки, на вежах стояли німці з автоматами, а серед двору лежали трупи людей.
У Національному музеї історії України в Другій світовій війні збереглися спогади молодшого лейтенанта Дмитра Небольсина, що пройшов через “Шталаг 355”: “…На території табору все залишалося, як і раніше, як до війни: добротні казарми, акуратні алеї, доріжки, майданчики з турніками та брусами, підвісні умивальники, розраховані на разовий прийом десятків людей — не було тільки трави. Вона зникла, її до самих корінців і навіть з корінням вирвали та з’їли полонені, оголивши утрамбовану тисячами ніг землю. День в таборі здавався роком, думки весь час були зайняті очікуванням змін і їжі”.
Жорстокий голод позбавляв людей розуму. Були випадки, коли полонені “Шталагу” розводили глину водою і випивали, а через деякий час, хапаючись за животи, помирали в страшних муках. Деякі фактично дичавіли і намагалися їсти трупне м’ясо загиблих. Багато в᾽язнів гинуло через спалахи дизентерії.
Побачити й почути про Хмельницький концтабір смерті можна після карантинних обмежень у музеї Проскурівського підпілля, де частина експозиції присвячена історії табору “Шталаг 355”. Втім, пошукові роботи музеїсти не припиняють, оскільки знають, що на кожного в’язня фашисти заводили особисті картки. Тож намагаються отримати доступ до німецьких архівів. Кажуть, головне — віднайти рідних військовополонених, більшість з яких й досі не знають, де загинули їхні діди та прадіди.