У Хмельницькій обласній науковій бібліотеці відбулась зустріч читачів з автором книги “Справа Василя Стуса” Вахтангом Кіпіані — журналістом, письменником, головним редактором “Історичної правди”.
Автор розповів про свою книгу, в якій зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його друзів. Більшість фактів стали відомими та доступними після Революції Гідності. Книга була видана в травні минулого року початковим накладом 2300 гривень. Попри це, вже в сучасній Україні книга також опинилася на лаві підсудних через позов від Віктора Медведчука, колишнього адвоката Василя Стуса, який, фактично, прискорив арешт поета.
На презентації відбулась знакова зустріч Вахтанга Кіпіані з відомим хмельницьким громадським діячем, правозахисником, колишнім в’язнем мордовських таборів Кузьмою Матвіюком. Ось як Кузьма Іванович написав у спогадах про зустрічі з українськими політв’язнями, серед яких був і нескорений поет. “Сьогодні мені затишно на душі від того, що тоді, на початку 70-тих, ми, в’язні 19-ої зони, усвідомлювали, що серед нас великий український поет, і робили спроби (безуспішні) умовити Василя не брати участі у всіх протестах та голодуваннях і в такий спосіб зберегти здоров’я.
Що робилося практично і мало хоч якийсь результат, так це зберігання його віршів і передача їх за межі табору. Частково до цього був причетний і я, бо отримував від свого товариша Василя Овсієнка аркуші з віршами і зберігав їх. Зокрема був у мене на схованці вірш “Як добре те, що смерти не боюся”. У переданому мені аркуші стояло: “що жив, любив і набирався скверни…”. Я переписав вірш своїм почерком і нічого не зауважив. Я й сьогодні вважаю, що жити в умовах так званої “радянської дійсності” і не набратися скверни практично було неможливо. Однак кожний день перебування В. Стуса в неволі свідчив про невідповідність написаного до його поведінки. Я запитав у Овсієнка: “Василю, в рукописі, який я отримав, написано “що жив, любив і набирався скверни”…
“Ну той що? — згарячу відповів він. — Нічого, — продовжував я. — Але ж Стус інакше не називає КДБ, як “банда”, не встає і не вітається, коли до нього підходить котрийсь з табірного начальства, а на вимогу “почому нє встайотє?” відповідає, що того потрібно судити міжнародним трибуналом за злочини проти людства, а не вставати перед ним.
“Це дійсно так, — погодився Володимир Овсієнко, і додав — я уточню по ланцюжку.
Через якийсь час Овсієнко мені сказав: “Сталася помилка десь при переписуванні. Насправді, Стус написав “Що жив, любив і не набрався скверни”.
Зустрічі Вахтанга Кіпіані з читачами відбулися також в Кам’янці-Подільському і Дунаївцях.
Тетяна Слободянюк