“Шагренева шкіра” Віктора Вікарчука

Майже так само, як герой роману Бальзака “Шагренева шкіра”, молодий підприємець Віктор Вікарчук, розчарований пошуками достатку на своїй малій батьківщині у Красилові, переїжджає до Хмельницького, де в 1999 році отримує в оренду кінотеатр “Сілістра”. Саме він і стає для нього своєрідною шагреневою шкірою, а вона, як відомо, має здатність всихати, коли її володар починає втрачати здоровий глузд.
Втім усе по порядку. Після реконструкції в орендованого об’єкта з’являється нова назва — клуб “СВ”, а з часом заклад стає не лише розважальним, а й спортивно-оздоровчим. І якщо вдень там проводилися культурно-масові заходи, то вночі постояльцями оздоровчого клубу часто ставали любителі азартних ігор, кайфу та навіть сутенери. Дебоші були також доволі звичним явищем. Хоча сам Вікарчук не визнавав цього і називав усіх, хто наважувався сказати правду про клуб “СВ”, чорними піарщиками, а з тими, хто порушував його спокій, мабуть, якось таки домовлявся.
Тож, отримавши шанс розбагатіти, Вікарчуку, скоріш за все, так само, як і герою Бальзака, гроші затьмарили розум. Він бачив їх усюди. Тож навіть замовити каву чи келих вина в “СВ” без мінімального замовлення було нереально, хоча й протизаконно. Не кажучи про суборенду комунального майна та ціну за вхід, навіть, якщо ти заходиш у заклад усього на пів години.
Утім, обрісшись зв’язками, у 2005 році бізнесмен Вікарчук сідає у крісло голови Красилівської райдержадміністрації, а згодом, намагаючись стати політиком, створює свій “Блок Вікарчука” та навіть балотується в мери Хмельницького. Вибори помаранчевий ексголова райдержадміністації програє, але стає депутатом Хмельницької міськради — органу місцевого самоврядування. З тих пір орендована будівля клубу почала обростати новими поверхами та надбудовами, на частину яких не було навіть відповідних дозволів. Але Вікарчук, скоріш за все, не помічав, що після кожного свого “сподвижництва” його шагренева шкіра необоротно зменшувалась, притуплюючи пам’ять та здоровий глузд. Заради грошей він надає прихисток артистам — прихильникам “руского міра”, яких відмовилася приймати обласна філармонія і гастролі яких рішенням обласної ради були заборонені. Потім, змінивши колишню політичну орієнтацію, підприємець Вікачук переметнувся до іншого табору — партії кума Путіна. Саме під її стягом торік балотувався до Хмельницької міської та обласної рад. Втім то була вже, мабуть, агонія і очевидний пошук бодай якоїсь рятівної соломини, адже шагренева шкіра, яка раніше приносила підприємцю неабиякий прибуток, майже зовсім стиснулася і так само, як і в літературному творі, стала для нього своєрідним символом фатальної приреченості, а тому й спонукала творити нові правила співіснування. Тож одразу після поразки на місцевих виборах Віктор Вікарчук подався до “політичної секти”, члени якої під куполом спортивно-оздоровчого клубу “СВ” провели зібрання і створили свій “орган місцевого самоврядування Республіки Україна “Хмельницька міська рада”. Там же обрали “голову” і “депутатів” псевдоутворення та проголосили ліквідацію діючого органу місцевого самоврядування — Хмельницької міської ради. Це стало підставою для обшуків у помешканнях фігурантів та за місцем проведення фейкових установчих зборів. Правоохоронці виявили документи, які підтверджували протиправну діяльність Вікарчука та його “політичних” поплічників, а відтак СБУ відкрила кримінальне провадження за ст. 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) Кримінального кодексу України. Тоді Віктор Вікарчук увімкнув задню передачу і, натискаючи на газ, почав волати як мандрівник, який заблукав у пустелі. Мовляв, СБУ юридично не існує, в Україні немає жодного чинного закону, бо відсутня гербова печатка, всі місцеві ради нелегітимні, бо вони зареєстровані як фірми. І вже майже в конвульсіях заявляв, що зі своїми “партійцями” створюватимуть свої міські, обласні ради по всій Україні, Верховну Раду і правоохоронні органи. А ще закликав “свідомих” громадян ставати на захист його ідеології, яку він змінював останнім часом так часто, як дама рукавички. Водночас викликав телефоном поліцію і погрожував усім судом, хоча за хвилину до цього кричав, що і поліція, і суди — це лише юридичні компанії. До речі, під час обшуку Вікарчук був зі своїм “адвокатом” Андрієм Орєховим, тим самим Орєховим, проти якого було відкрите кримінальне провадження і якого судили за розповсюдження газет “Новоросія” в Хмельницькому та за відеотрансляції з закликами до протидії законній владі в Україні. Згодом Вікарчук теж саме повторив у стінах Хмельницької міськради і отримав за свої сепаратистські погляди ляпаса зеленкою від учасників АТО. Та, якщо не брати до уваги бред, який ніс останнім часом Вікарчук під час своїх фейсбушних стрімів, кульмінацією його падіння став мітинг на головній площі міста 31 січня. Тоді підтримати знаного бізнесмена прийшло декілька, ну, навіть не гопників, а маргіналів, деградованих елементів суспільства, прикованих до наркотиків. Що це? Пошук способу розтягнути шагрень? Чи все-таки, як і бальзаківському Рафаелю, Вікарчуку варто було б шукати лікарів і рятувати пошкодження свого організму? Адже в багатьох склалось враження, що в нього очевидні проблеми з головою, а точніше роздвоєння особистості. Він працював в органах самоврядування, балотувався до міської ради і водночас стверджує, що вона нелегітимна, балотується від партії ОПЗЖ і каже, що не підтримує її ідеологію, звертається з заявами до поліції, але каже, що вона нелегітимна, що Україна перебуває у складі Радянського Союзу. А буквально недавно Вікарчук заявив, що новостворена ним та його “територіальною громадою” “Хмельницька міська рада” подала до суду на виконавчий комітет Хмельницької міської ради з вимогою відібрати адмінприміщення, яке він займає на вул. Гагаріна, 3. А сам особисто подав позов взагалі про ліквідацію виконавчого комітету Хмельницької міської ради.
І це при тому, що він криком кричав, що суд в Україні нелегітимний і він його не визнає. Втім усе не так просто, як здається, бо ж насправді Вікарчук цілком здоровий чоловік, а його дивна й неадекватна поведінка, скоріш за все, — стратегія і тактика, які він обрав для свого захисту. Адже ще у вересні 2020 року строк дії договору оренди комунального майна закінчився. Продовжувати його орендар Вікарчук не виявив бажання і більше року не платив орендну плату, сума якої сягнула вже числа з шістьма нулями. З цієї причини 14 січня 2021 року рішенням виконкому Хмельницької міськради майно громади повернуто з оренди та передано на баланс міського комунального підприємства по утриманню нежитлових приміщень комунальної власності. А справа про стягнення боргу вже спрямована до господарського суду. Розмежування площі також відбувається в судовому порядку, оскільки територія майнового комплексу кінотеатру “Сілістра” становила площу 1389 кв. м, а внаслідок внутрішнього перепланування та добудов вона зросла до 1921,2 кв. м. Причому в судовому порядку визначено, що лише 24% площі належить ТОВ “Браво”, тобто Вікарчуку, а 76% — громаді міста. Крім того, в результаті інвентаризації, яку нещодавно провели депутати Хмельницької міської, обласної та районної рад разом з працівниками міського комунального підприємства по утриманню нежитлових приміщень комунальної власності, виявлена нестача комунального майна.
Тож “вмикати дурня” та робити заяви, що не поверне орендоване приміщення, бо міськради в Україні нелегітимні і не є органами місцевого самоврядування, Вікарчуку вигідно. Ось тільки угоду на оренду кінотеатру, яким він користувався понад 20 років, з ним укладала міськрада яка? І тут, як часто каже він сам, питання є.
Втім підприємець міг обрати інший шлях — законний. Продовжити договір оренди через систему Prozorro, як того вимагає новий закон, вчасно сплачувати орендну плату і працювати. Врешті, можна було б викупити приміщення через аукціон. Тож логіку Вікарчука зрозуміти важко, бо її немає. Є лише власний інтерес, який “порішати” з новою міською владою не вдалося.