Наш потяг, перетнувши межу спекотного дня, відхекувався паровозним шипінням і грюкотом відкидних східців у тамбурах. З перону долинало звичне: “Пиріжки, кому пиріжки?!”, “Холодна мінералочка!”, “Яблучка, беріть яблучка!”… Поки я споглядала з вікна перонну сутолоку, якось не завважила, що до сусіднього місця у плацкарті прямує молода пасажирка з клунком у руках. Точніше, картатою полотняною веретою, з якої виглядало ребро справжнісінької старої гармошки. Я такі бачила в дитинстві в селі на свята. За молодою пасажиркою поспішала її старша супутниця, розпашіла і втомлена від запізнілої вересневої спеки. Нарешті я впізнала: Ірина Телюх з донькою повертаються з чергової фольклорної експедиції. Цього разу — з Вінниччини.
З Іриною Григорівною, засновницею унікального зразкового фольклорного гурту “Ладовиці”, ми знайомі понад півтора десятка років. Та я вперше побачила цю унікальну жінку за улюбленою справою: збиранням фольклорного матеріалу в черговій експедиції. А таких поїздок у неї з “Ладовицями” вже більше півсотні.
Коли через якийсь місяць-другий зателефонувала Ірині Телюх, по голосу відчула, що вона нездорова. Понад місяць жінка важко боролася з коронавірусом, лише недавно стала на ноги. І — на роботу, у свою світлицю-музей на горішньому поверсі в дитячій музичній школі №2. Тут, між рушниками, іконами, мотанками, витинанками, стосиками сценічної атрибутики, їй добре, бо це — її життя, енергія, велика праця, зіткана з любові.
Талановиту манеру Ірини Телюх намагаються чи то перейняти, чи копіювати інші, але вона залишається осердям, невичерпною криницею любові і магії, жінка, яка перетнула кордони глибинного минулого, про яке кажуть: тут формувався код нації. Ірина Телюх — унікальна: вона привозить з “Ладовицями” перемоги з міжнародних фестивалів і співає у звичайному сільському церковному хорі, зриває овації на столичній сцені і тут же вирушає в улюблені мандри — до далеких сіл, до забутих у старості бабусь.
— Ірино Григорівно, розкажіть про вашу недавню поїздку. Що привезли? Де були?
— Ми з “Ладовицями” постійно, з часу заснування гурту їздимо. Мої доні Катруся і Даринка, поки були маленькими, сиділи в бабусі, в Пилипківцях Новоушицького району, там і засвоювали традиції. Тепер обидві доні працюють у галузі мистецтва і також їздять зі мною. Ось отримала відпускні — та й у дорогу. Хтось на моря, курорти, а мені — до моїх бабусь лише хочеться. Цього разу записували фольклорний матеріал у вінницькому Поділлі — в Ямпільському, Шарівському, Могилів-Подільському районах. Ото як вирушили понад 20 років тому з нашого Поділля: Кам’янеччина, Новоушиччина, Дунаєвеччина, Білогірщина — то вже й до Вінниччини дісталися.
Кожен регіон — це неповторність. І кожна новинка — то наш репертуар. І “Ладовиці”, це старша група, І “Ладосвіт”, молодші — все виконують лише з першоджерел. Ніякого Інтернету, ніякого зовнішнього формату. Тільки — з живого народного середовища.
— А гармошку оту, у вереті, хто подарував?
— У селі Бронниця Могилів-Подільського району познайомились з унікальною жінкою Зоєю, церковною регентшею. Уявляєте: жінці уже 60 минуло, вона грає на кількох народних інструментах, співає, а тепер фортепіано ще й освоює. А гармонь нам із такою радістю віддала: нарешті, каже, дочекалася, справжніх музикантів. Ось такі унікальні люди в наших селах, які ще тримають народну культуру.
— Ви свою працю називаєте жнивами…
— Це і свята, і сумна праця. Бо й села вже не ті, у них такою пусткою віє… Старше покоління — останні носії старовинного фольклору. Їздимо, шукаємо, хто ще живий. Записуємо, відцифровуємо, укладаємо, робимо реєстри, але найголовніше — збір, збір… Це як жнива. Треба встигнути. Тому що приїжджаєш у село, а тобі кажуть: “Так гарно вже у нас три сестри співали, а в минулому році одна за одною відійшли”.
Для мене душевна рана на все життя — подільські затоплені села. Пам’ятаю, як я записувала жіночок-переселенок з Бакоти. Вони розповідали неймовірні речі. У них наче пам’ять спресувалась, закарбувалась дуже чітко. Це — скарбниця. Там і трипільська культура, і Черняхівська доба — клондайк для дослідника. От і мусимо встигати. Після нас уже буде пізно.
— Як вам вдається мотивувати, запалювати дітей займатись глибинним фольклором: по суті, вони — сучасні діти міського асфальту…
— Так, наш акцент — робота з дітьми. А через дитину доводиться виховувати й батьків. Такий складний виховний процес…
— Фольклор для сучасної людини — що це?
— А що для нас церква, віра, родова пам’ять? Мова, з якою народився? Це — буття народу в минулих поколіннях. І воно нині щезає, нівелюється з різних причин, його побачиш хіба що в музеях. Сподіваюся, Хмельницький музей історії та культури буде істинним за духом. Там працюють молоді сучасні ентузіасти, патріоти, як-от художниця і дизайнер Оксана Мазур.
Нам, фольклористам, треба подовжити цей час — час життя фольклору, народної обрядовості. Ми його й подовжуємо, виховуємо, вирощуємо оцю молодь.
Як записуємо автентику? Приходимо у двір, до хати, сидить бабуня. “От дивіться, — кажу, — ви помрете (я її просто “заводжу”, щоб вона заспівала), і ні ваші внуки, ні правнуки цього не знатимуть. Ви заберете все це в могилу… — Заберу… — Ну, й що ви доброго зробите? От чого не хочете співати? — А я хіба знаю? Чогось, дитино, настрою немає. І в горлі шкрябає… — Я вам зараз горло вилікую!” І ось так крок за кроком, п’ять годин терапевтичного сеансу, і до бабуні я вже й на другий, на третій день приходжу. Згадує, співає, рідненька… Це такою була бабця Дуня, не знаю, чи ще жива… Вона стільки згадала!
От таке у нашому народі “а я що знаю”… Дай Боже, аби так усі казали, але робили своє… Тому що дійсно перетворимося в покемонів. А нас такими хочуть зробити. Безликими, бездушними, щоб була одна лінія — споживацтво. А фольклор? Він завжди був, як шпичка в ребро: заважає владі, дратує. Я свого часу з однієї роботи пішла, бо не було спокою, з другої, де десять років пропрацювала. Там узагалі приміщення забрали. Скористалися, що мені зробили операцію, винесли геть усе в якусь комірчину. А це архіви, костюми, зібрані в експедиціях музейні речі… А мені куди той музей приткнути? Я з сім’єю в гуртожитку жила, навіть без постійної прописки. “Це ваші проблеми, у вас складний характер”, — відповідали.
Дякувати Богу, нинішня влада нам допомагає. І знаєте: всі роки поневірянь, розчарувань ансамбль за мною тягнеться. З 1992-го “Ладовиці” не припинили існування ані на рік. Я й досі постійно запитую себе: для чого це мені все? Жіночко, заспокойся, вгамуйся, досить. Не можу. Це просто сенс життя. І мої діти знають це. Знають, що треба їхати, треба збирати, треба все це, прямо до сліз, треба. За чиї гроші? За свої власні, за батьківські, і добре, що вони це розуміють. Бо якщо скверна і розбрат піде, це — загибель. Таким шляхом не можна нашій нації зараз іти. Майдани, пролита кров українська, війна довели це. Нам треба триматися купи і всіх переконувати: тримати рідну, родову оборону. Це важко, це виснажує, часто розчаровує. Але іншого шляху в нас немає.
— “Ладовиці” стали мистецькою візитівкою автентичного фольклору. Як вдається не вийти за межу глибинної традиції, зберігати магію народного солоспіву?
— Це — вірність. Ніяких спокус задля публічності, зовнішніх ефектів. Це — виховання і постійне спілкування з істинними носіями фольклору. Коли приїжджаєш в село, слухаєш і бачиш просту, спрацьовану сільську жінку, і коли вона співає, розквітає, ладує своєю любов’ю, мудрістю навколишній світ — це просто шедевр… І саме поїздки дали назви гурту — “Ладовиці”. У давнину, в дохристиянські часи ладовицями називали дівчат, які брали участь у хороводах на честь древньої богині Лади, покровительки жіноцтва, родини, домашнього вогнища, і разом з тим ладовиці несуть у Всесвіт добро, любов і злагоду, тобто ладують, гармонізують світ. Глибинний фольклор — основа нашого співу, стилю, світоглядних критеріїв.
— А в особистому житті, поза колективом, ви, ваші вихованці дотримуєтесь традицій?
— Так, стараємося, показуємо приклад. От раніше в селі як: що роблять тато й мама, те роблять і діти. А до віри, до усвідомлення цінностей духовних батьки приходять через… дітей. Бо коли дитина потрапляє в колектив, вона повертає до родової пам’яті всіх: і батьків, і дідусів з бабусями. І починають усі згадувати: еге ж, знаємо, чули, просто забули… Тобто, починають згадувати свій рід. Мені здається, що це найпотужніше, що моя робота досягає мети: пробудження генетичної пам’яті.
— Мода на національне, на етнічний одяг вас радує, тішить душу?
— Це добре, але це має бути не лише ззовні. Це має бути і в душі. Україною треба жити. І любити її. Я — родом із Херсонщини, у мене мама росіянка, батько — українець, степовик. І в нас завжди було дві мови в сім’ї. Я розмовляю двома. Але рідною стала українська. І коли я приїжджала додому і говорила літературною українською мовою, моя бабуся, Царство їй Небесне, аж плакала: “Як добре, дитино, що ти говориш нашою мовою”. Зараз у нас є всі можливості очистити нашу мову від полови, плісняви, яка віками в’їдалася. Пісня, мова, віра — це завжди був обереговий хрест, незнищенний, бо це — душа. А зараз що? Аби якийсь псевдонародний “тиражний” одяг — і вже давай, ряжені, на сцену! Молодь не сприймає цього. Як вона потягнеться? А ми ж повинні перш за все думати, що нам передати? Це дуже важко. Але це шлях правди, тобто істинних цінностей, а не псевдокультурних інсталяцій. Якщо не відродимо наші весілля, колядки, гаївки, купальські обрядоспіви, а ця обрядовість духовно об’єднує людей, то не виховаємо культурне громадянське суспільство.
Не шароварщина, не бутафорія: нас може з’єднати лише істина, а вона — в правді, яку несе дух народу. Дай Боже нам до цього повернутися.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк