Якщо запитати у перехожих, з чим асоціюється в них слово “жінка”, то відповідь буде на 100 відсотків прогнозована. Для одних — це мати, для інших — дружина і берегиня домашнього вогнища, хтось може навіть пригадати відому німецьку фразу “кітчен, кіндер, кірхен”. І це цілком закономірно. Відповідь, мабуть, у суто українській ментальності, коли жінку сприймають за її основним призначенням — матері та продовжувачки роду. А для чоловіків жінка — хто завгодно з вищеперечисленого, тільки не сильний конкурент і навіть не рівний партнер у бізнесі. Вона слабка стать і не більше.
Генеральний директор і співвласник ТОВ “Тін Імпекс” Аліна Скоморохова, яка у 27 років очолила металургійне підприємство — нині найпотужніше у західному регіоні України, довела протилежне: жінка може все і навіть більше. При цьому залишаючись прекрасною матір’ю і берегинею родинного вогнища.
— З першого погляду, важко й повірити, що така тендітна жінка очолює потужне підприємство важкої промисловості, вправно грає та виграє на “чоловічому полі”, крім цього, є ще й співзасновницею Міжнародного об’єднання жінок-українок “МОЖУ”, Амбасадором Міжнародної амбасади жінок-підприємниць, Послом Миру, сенаторкою Європейського економічного сенату, партнером та співорганізатором міжнародного проєкту “Дитячий футбол світу”, глобального проєкту “Озеленення України” та безлічі інших. Звідки знаходите час і натхнення?
— Досягти успіху у важкій промисловості, де 99 відсотків гравців — чоловіки, допомогли жіноча інтуїція, небайдужість, мудрість, лояльність, витривалість, здатність іти на компроміс. Тобто жіночність — це потужний ресурс, який може зрушити гори, і цього ресурсу має бути більше в усіх сферах. Коли я це зрозуміла, з’явилося бажання розвивати жіночий рух, об’єднати успішних, досвідчених і небайдужих жінок для досягнення спільної мети: змінити світ на краще, бо разом ми — потужна сила. Так, разом з директоркою журналу “БізнесWoman” Ганною Крисюк заснували Міжнародне об’єднання жінок-українок “МОЖУ”. Презентували його в Європарламенті у Брюсселі. І вже в Хмельницькому я провела два міжнародні форуми жінок Хмельниччини “Я — жінка! Я можу!” Другий, до речі, буквально перед запровадженням карантину. Захід зібрав понад 400 соціально активних жінок з України та Європи. Міжнародні спікери Ярослава Хортяні, голова Товариства української культури в Угорщині, голова комітету СКУ (Світового Конгресу Українців), Ольга Семанчак зі Словаччини, засновниця благодійного фонду “Наша дорога”, який допомагає людям із інвалідністю, та інші відомі у світі жінки охоче ділилися своїм досвідом. Ми насправді так скомунікували, що під час форуму в нас народився ще новий масштабний проєкт, у якому є і бізнес, і соціальна, і благодійна складові. Він стартуватиме також з Хмельницького 1 червня, а презентація відбудеться 19 червня.
Тож навіть в умовах карантину, коли всі хандрять, ми, жінки, дозволяємо собі це хіба що кілька днів, а потім беремо себе в руки і — вперед.
Саме на другому Міжнародному форумі ми презентували й всеукраїнський проєкт “Озеленення України”, головна мета якого — об’єднати українців навколо теми глобальних екологічних викликів. Цей почин, безсумнівно, додасть позитивного іміджу України в світі. До речі, наш Хмельницький першим з міст України долучився до участі у цьому проєкті, підписавши відповідний Меморандум з організацією “CEO Club Ukraine”.
А взагалі акція триватиме протягом року і включатиме не лише висадку одного мільйона дерев, а й догляд за ними, проведення освітніх ековоркшопів в навчальних закладах, міжнародного флешмобу, конкурсів дитячого малюнка. Усе це обов’язково буде — і фінал, і переможці. Цей проєкт ми розпочали, незважаючи на карантин. Ви навіть не уявляєте, скільки людей виявило бажання взяти в ньому участь! Переважна більшість з них — жінки, що вкотре доводить, що ми сильні і можемо все. Це дає натхнення. А час, коли є натхнення і бажання, завжди знайдеться.
— Як на мене, то Вас можна назвати подвижницею в металургійній промисловості і жіночого руху в Україні та за її межами, де живе багато українок, готових приєднатись до Ваших міжнародних проєктів. Але Ви ще й благодійниця. Що спонукає — тенденція, мода, статус?
— Мабуть, усе-таки традиції. Ми знаємо відомих українців минулого століття і початку позаминулого, які були меценатами, благодійниками. Так що це, скоріше, відродження, повернення до традицій. А коли в тебе є можливість допомогти нужденним, коли жертвуєш кошти на конкретну справу і бачиш результат, — це вже мотивація і навіть філософія життя.
А взагалі сьогодні благодійність починає розглядатися в новому ракурсі — у ракурсі соціальної відповідальності за сталий розвиток суспільства. Будь-яка компанія, яка поважає себе, займається благодійною діяльністю. І ми це робимо вже 20 років поспіль.
З 2014-ого ми, як і багато інших підприємств і підприємців, тримаємо тісний контакт з нашими армійцями. Пам’ятаю, коли вперше поїхала з благодійною допомогою у Волноваху, я приховала це навіть від своєї сім’ї, щоб не хвилювалися. Сказала чоловікові, що їду на нараду в Київ. На Сході я побачила зовсім інший світ, бо ж уява про війну і реалії — дуже різні. В наступну поїздку ми вже поїхали разом з чоловіком.
До речі, допомога бійцям потрібна і нині, особливо там, де відбулося розведення військ. Наших хлопців відвели в чисте поле і кинули на виживання — ні матраців, ні електрики, лише зруйнована хата-штаб.
У нас є багато соціальних проєктів, один із них “Дитячий футбол миру”. Цей проєкт орієнтований на дітей у зоні бойових дій, дітей-сиріт і тих, що під опікою. Під час проєкту “Дитячий футбол миру” моя сім’я власним коштом возить цих діток країнами Європи, там граємо футбол і водночас показуємо їм інший світ, а вони, як маленькі провідники миру, популяризують Україну в світі. Пам’ятаю, як наш автобус зупинився у центрі Будапешта, де якраз відбувалось якесь свято, і коли у вечірньому небі з’явилися яскраві феєрверки, наші дітки всі, як один, сховалися під сидіння від голосних звуків. “Дітки, то не вибухи, не бійтеся!”, — сказала вихователька… То був 2016 рік і, думаю, слова зайві. Так само під нашим патронатом Хмельницький приймає дітей із зони АТО на відпочинок. Проживають і харчуються вони у Дунаєвецькій, Кам’янець-Подільській та Новоушицькій громадах, за що щира подяка головам цих громад. Впевнена, що й цього року, після послаблення карантинних заходів, вони також приїдуть. Хочу лише додати, що роблю це щиро і без політики. Так, деколи буває прикро, що, коли допоміг раз, другий, третій, люди вже звикають, що хтось це має робити. Мені дуже хотілося б, щоб кожен українець зрозумів, що все залежить від кожного з нас. До речі, в нас склалися гарні стосунки з владою Хмельницького. Зараз під час карантину та й до карантину Олександр Симчишин завжди на зв’язку, цікавиться, чим допомогти, підтримує наші ідеї і починання. І коли розумієш, що міський голова вважає людей праці основним пріоритетом, це додає сил.
— Звідки черпаєте енергію, щоб її вистачало на професійну діяльність, громадську активність, самореалізацію, адже Ви працюєте в режимі нон стоп і при цьому залишаєтесь гарною жінкою.
— Сім’я. Це мої крила. Чоловік, сини — моя величезна підтримка в усьому і без них навряд чи мені вдалося б реалізовувати свої ідеї та задуми. І, звичайно ж, любов. Бо жінка, яка любить і яку люблять, буде успішною в усьому. І це все разом — сила, яка дає енергію і жагу до життя. А мої хлопці завжди дають мені змогу відчути, що я жінка. Вранішню каву, приміром, й досі готує чоловік і вже й молодшого сина до цього долучає…
— Ваш чоловік Костянтин Скоморохов свого часу був керівником великої австрійської компанії, а нині має свій досить серйозний бізнес. Як воно під одним дахом двом керівникам, двом бізнесменам, двом публічним людям і коли дружина ще й Посол Миру та сенаторка Європейського економічного сенату?
— Ми з чоловіком — виробники і часто в нас на кухні проходять наради, де ми обговорюємо важливі виробничі питання, благодійні справи, якими займаємось разом. Зав-жди радимось і підтримуємо одне одного. Для жінки це дуже важливо. Якою б сильною не була, вона повинна мати надійне плече, на яке можна спертися. Бо інколи дуже хочеться бути слабкою, буває, що й руки опускаються, тоді чоловік каже: “А де вогник в очах?” А ще, завдяки нашій зайнятості, ми навчилися звечора чітко планувати свій день. У нашому графіку обов’язково є години, де ми перетинаємось. Як правило, обідаємо всією сім’єю. І я дуже бережу наші сімейні традиції.
— А відпочиваєте також родиною?
— Родинний відпочинок — це завжди свято, які ми постійно влаштовуємо і обов’язково знаходимо на це час. Я не прихильниця дороговартісних подарунків. Найкращий — це подорож, у яку беремо дітей, щоб показати світ, щоб вони бачили, як можна організувати своє життя. В Україні — це село Миньківці Дунаєвецького району, де залишилась бабусина хата, в яку ми вдихаємо життя, дідусева пасіка, наша капличка, квіти, костел, до якого ходимо. А ще ми заснували благодійний фонд “Відродження Миньковецької держави” і будуємо в моєму рідному селі музей. Паралельно ведеться науково-пошукова робота і це також наш спільний, але такий активний відпочинок. До речі, нас підтримала оплесками стоячи професура Ягеллонського університету в Кракові, де ми презентували Миньковецьку державу.
А у звичайні вихідні надаємо перевагу спільному сімейному, доволі активному відпочинку.
— А є якісь слабкості у сильної жінки Аліни Скоморохової?
— Дуже люблю поезію. Вона для мене — невичерпне джерело мудрості, любові і натхнення. У моїй родині не було ні кришталю, ні діамантів, але було дуже багато книг. Коли батько працював у другу зміну, я завжди вмощувалася біля мами і вона читала мені вірші. Потім у тих збірках я робила закладки і, коли мені буває важко, я беру до рук книгу поезій і перечитую її.
— Що б побажали хмельничанам, які б хотіли з Вас брати приклад?
— Переконана, що лише щоденна праця над самовдосконаленням, освіта та самоосвіта дають результат. Тому вчіться, не бійтеся братися за щось нове і, на перший погляд, непосильне, не опускайте руки, будьте сильними, обов’язково ставте перед собою мету і мрійте, бо мрії мають властивість збуватися. А коли досягнете успіху, цінуйте людей, тоді все зможете, так казав мій мудрий дідусь, який свого часу керував великим плодоовочевим заводом у Дунаєвецькому районі.
Лариса Світловська