Для стрибунки у довжину Марини Бех-Романчук та її тренера Вадима Крушинського з Хмельницького цей рік розпочався з низки перемог, але головні змагання ще попереду. Про спортивні досягнення і плани на майбутнє газета “Проскурів” запитала в заслуженого тренера України Вадима Крушинського, який розкрив талант легкоатлетки.
— Вадиме Вікторовичу, з чого починалася ваша співпраця з Мариною Бех?
— Ми зустрілися у 2007 році. На той час Марина разом з батьками переїхала до Хмельницького. Того дня 11-річна дівчинка йшла в художню школу, але дорогою зустріла однокласників, які збиралися на огляд з легкої атлетики в обласний центр фізичного виховання учнівської молоді, що на вулиці Пилипчука. На перше заняття Марина прийшла у джинсах, але це не завадило їй продемонструвати свої здібності.
Антропометрія дитини, її швидкісно-силові якості вказували на те, що дівчинка може досягти успіху в легкій атлетиці. Пам’ятаю, тоді я сказав своїй колезі: “Подивись на цю дівчину, вона буде далеко стрибати”.
Тішуся, що, незважаючи на свій юний тоді тренерський вік, а мені на той час було всього 24 роки, зумів розгледіти в Марині перспективну спортсменку. У січні 2020-го нашому з Мариною спортивному тандему виповниться 13 років.
— За свою тренерську кар’єру чи часто ви зустрічали обдарованих дітей?
— Перспективні діти є, але такого діаманта я не бачив. Коли виїжджаємо на навчально-тренувальні змагання, то бачу багато класних дітей, але не всі вони досягають навіть половини того, чого досягла Марина. На це є різні причини: хтось не вміє себе організувати, а комусь не вистачає тренерського потенціалу.
Шукати талановитих дітей потрібно, бо вони є, особливо в сільській місцевості. Все змінюється дуже стрімко. Сьогоднішні школярі уже не такі, як колись. Вони часто обирають віртуальний світ замість звичайного. Там легко стрибнути на шість метрів завдовжки, натомість у дійсності, щоб показати такий результат, потрібно роками пітніти й тренуватися. Тому мотивація та заохочення також повинні бути іншими.
Пригадую, що у перший рік занять мені доводилося боротися за те, щоб Марина залишилась у легкій атлетиці. Вмовляв дівчинку, її батьків, бабусю, переконував, заручившись підтримкою вчителя фізкультури. Але невдовзі Марина здобула першу перемогу, яка спонукала її повірити у свої сили і присвятити себе спорту.
— Що то була за перемога?
— У 2008 році у Ялті відбулися всеукраїнські змагання “Весняні ластівки” серед юнаків та дівчат 1991 року народження та молодших. Марина була на чотири роки менша від своїх суперниць, але потрапила до фіналу і замкнула вісімку з результатом 5,29 метра. У тому ж році вона виграла чемпіонат України у своїй віковій категорії. Сенсаційним для юної спортсменки став результат 5,82 метра на чемпіонаті України серед юнаків у 2009 році у Вінниці. Тоді Марина замкнула трійку призерів. Це стало сигналом для початку серйозної підготовки. З кінця 2010 року нас почали викликати на централізовані навчально-тренувальні збори резерву збірної України. У 2011 році на чемпіонаті світу у Франції Марина посіла п’яте місце з результатом 6,05 метра, а через два тижні поїхала на Європейський юнацький олімпійський фестиваль у Туреччину і привезла звідти золото, стрибнувши на 6,25 метра.
— А що було далі?
— Регулярні тренування та самовдосконалення. Заняття відбувалися на закритому легкоатлетичному манежі спортшколи. Якщо порівняти його із іншими об’єктами спортивної інфраструктури в Україні, то можна стверджувати, що він є досить непоганим, але для такої спортсменки, як Марина, навіть у дитячому віці, він був затісний. Тому доводилося усіляко моделювати тренування, щоб зробити їх ефективними: стрибати з коротких розбігів, а повну довжину відпрацьовувати на доріжках.
У той час нас рятували навчально-тренувальні збори. До окупації Криму вони часто відбувалися в Ялті, а згодом у Чорноморську Одеської області та інших містах.
— Як сьогодні відбуваються Маринині тренування?
— Коли ми в Україні, то тренуємося вдома ― на стадіоні “Поділля”. За графіком понеділок та вівторок тренуємося двічі на день, у середу та четвер — по одному, у суботу — знову двічі, а в неділю відпочиваємо. У підготовчому періоді графік інтенсивніший. По два тренування відбуваються чотири дні в тиждень. Звичайно, планування необхідне, але дотримуватися його, не зважаючи ні на що, не варто, бо можна виснажити спортсмена.
Тренування Марини знімаю на камеру телефона. Після того разом переглядаємо відео й обговорюємо, чи все вдалося.
Клопітка робота на тренуваннях компенсується емоціями, які одержуєш від міжнародних змагань, коли представляєш Україну за кордоном.
— Цього року в Марини Бех-Романчук було особливо багато здобутків.
— Так, у березні відбувся чемпіонат Європи з легкої атлетики у закритих приміщеннях у Глазго у Великобританії. Марина здобула там бронзову перемогу і показала результат 6,84 метра. На ІІ Європейських іграх у Мінську Марина здобула індивідуальну бронзову нагороду з результатом 6,58 метра і золото — у команді. За досягнення у цих іграх Указом Президента Марину нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а мені присвоєно почесне звання заслуженого працівника фізичної культури та спорту України. Менше, ніж за місяць, відбулися міжнародні спортивні змагання серед студентів “Універсіада” у Неаполі. Марина стрибнула на 6,84 метра і здобула золоту нагороду, хоча ми не ставили собі цю мету. На початку вересня у Брюселі відбувся фінал серії легкоатлетичних змагань на відкритому повітрі “Діамантова ліга”. На ці змагання ми також не робили акцент. У фіналі Марина посіла четверте місце. В цілому результатом задоволені, адже це був наш дебют на “Діамантовій лізі”. Нещодавно у Мінську вперше з 1973-ого відбулася легкоатлетична матчева зустріч між командами Європи та США. Це престижні змагання. Із результатом 6,73 метра Марина здобула срібну медаль і лише один сантиметр відділяв її від першого місця. Разом із тим він був вищий від результату олімпійської чемпіонки — американки Брітні Різз, яка посіла третє місце.
— А якою ж тоді є головна мета?
— Готуємося до чемпіонату світу з легкої атлетики, який відбудеться наприкінці вересня та на початку жовтня в Катарі. Попередні змагання розглядали як етапи підготовки до основних. Разом із тим відповідально ставимося до всіх, бо це величезний досвід.
У планах — участь у літніх Олімпійських іграх у Токіо 2020 року. Спортсмени кажуть, що підготовка до Олімпіади починається наступного дня після її закінчення. У Марини це були літні Олімпійські ігри 2016 року в Ріо-де-Жанейро.
— Минулого року Марина Бех одружилася з відомим плавцем Михайлом Романчуком і взяла подвійне прізвище. Чи впливає подружнє життя на її кар’єру?
— Ні на грам. Обидва — і Марина, і Михайло, самовіддано працюють, не зменшуючи обертів та навантаження. Це спортсмени високого рівня, які чітко усвідомлюють свою мету і те, що успіх у кар’єрі не можна відпускати. Подружжя зустрічається у короткі проміжки між змаганнями. Михайло приїжджає у Хмельницький або Марина їздить у Рівне. Трапляється, що вони не бачаться місяцями. У Михайла основна база підготовки в Туреччині. Інколи я відпускаю Марину на вихідні, щоб вона полетіла до коханого. Марина і Михайло толерантно ставляться до самопосвяти одне одного, бо розуміють, для чого все це. Мені здається, що у випадку Марини чоловік-спортсмен підтримає та зрозуміє її краще, ніж би то зробив хтось із абсолютно іншої сфери.
— Чи хотіли би ви, що ваша дочка також знайшла себе в спорті?
— Їй зараз 11 років. Як і я, вона займається бігом на короткі дистанції та стрибає у висоту. З нею працює мій колега, досвідчений тренер старої школи, який розвиває доньку в напрямку багатоборства. Вважаю, що на цьому етапі — це правильний підхід. У тренувальний процес я не втручаюся. Мені б хотілося, щоб у спорті дочка рівнялася на Марину Бех-Романчук, бо її приклад гідний для наслідування.
Ірина Бабієнко