Прес-секретар Хмельницького міського голови, письменниця, поетеса, мандрівниця, сповнена оптимізму та позитиву, відкрита до всього нового та захоплюючого людина, мама двох синів і просто гарна жінка — cаме такою є наша сьогоднішня співрозмовниця Ольга Саліпа.
— Ще чотири роки тому на теренах Хмельницького, зокрема в колах місцевих мас-медіа, Ольгу Саліпу мало хто знав. Сьогодні — ти досить відома не лише як журналістка, а й як письменниця та поетеса. Розкажи, будь ласка, нашим читачам про себе.
— Я народилася на Тернопільщині, в мальовничому містечку Гусятин, що розташоване на правому березі річки Збруч. Закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний університет, але після магістратури жодного дня не працювала за фахом, оскільки одразу пішла в декретну відпустку. Народила двійню: синочків Дмитра й Ігоря. Коли їм виповнилося три роки, ми з сім’єю мешкали на Сумщині в місті Охтирка, куди мій чоловік Сергій Саліпа отримав направлення на військову службу. Саме в Охтирці я вперше спробувала себе в ролі журналіста на місцевому телебаченні. А вже згодом стала редактором обласного тижневика.
До Хмельницького разом із синами повернулись після того, як у зоні АТО загинув чоловік. Це було моє рішення, оскільки з рідними нас розділяла відстань у тисячу кілометрів. Хотілося бути ближче до своїх батьків і до батьків Сергія, які проживають у Старокостянтинові. Та й чоловік похоронений у Старокостянтинові. В 2015-ому ми отримали в Хмельницькому квартиру від держави. З тих пір це місто стало для нас рідним.
— А як потрапила на роботу до міськради, як стала прес-секретарем міського голови Олександра Симчишина?
— Я працювала на сайті одного з місцевих Інтернет-видань, але мені там було затісно, відчувала, що хочу чогось нового. Саме в той час на місцевих виборах переміг Олександр Симчишин. Я звернулась до нього і поцікавилась, чи є в міськраді вільні вакансії для роботи в прес-службі. Ми зустрілись, поспілкувались і я отримала пропозицію працювати прес-секретарем міського голови. До того з Олександром Сергійовичем не була знайома.
— Як працюється в команді мера-свободівця? Наскільки мені відомо, ти не є членом цієї політичної сили.
— Так, я не член ВО “Свобода”, але є прихильником партії, бо мені імпонує її ідеологія і серед свободівців маю багато близьких друзів. А працювати в команді мера дуже цікаво. Він вимагає від оточення певного темпу, відкритий для всього нового і дуже працьовитий. А коли керівник показує такий приклад, працювати приємно.
— Олю, про те, що пишеш вірші, я особисто і, мабуть, не тільки я, дізнались із твоєї сторінки у Фейсбук. Скажу відверто, твоя поезія — високий поетичний світ. Вона вражає відвертістю, цнотливістю, глибиною думки. Вона примушує ридати, сміятися, сумувати і радіти. Звідки цей дар?
— Почала писати вірші ще змалечку. Якось ми йшли з мамою вулицями Гусятина і в одній із крамничок я побачила дуже гарненького блокнотика. Я попросила маму його купити. Мама запитала, що ж я в ньому писатиму. Я відповіла: вірші. Мама посміялась, але купила. Недотримати свого слова я не могла і почала писати. Згодом мені стали замовляти вірші для шкільної газети, а вже у старших класах моя поезія з’явилася на сторінках колективних збірок місцевих поетів. Тоді це було дуже популярно. Власна збірка “Я весна” вийшла, коли мені було 16 років.
Потім у моїй творчості була пауза довжиною у десять років. Я присвячувала весь свій час дітям, а коли була вільна хвилина, бралася за голку і вишивала.
І буквально рік тому я повернулась до поезії. Свої вірші я дійсно викладала у Фейсбук, але вони слугували лише ліричним підписом до моїх фотографій. Потім помітила, що вірші викликають більше зацікавлення, ніж фото. Відтак зрозуміла, що вони мають право на самостійне життя і свої авторські фото я вже почала підбирати як ілюстрацію до віршів.
— А яка тематика домінує в твоїй поезії?
— В основному, це жіноча лірика, тема жінки, жіноча душа, це сильна жінка, яка хоче бути слабкою, це почуття. На моє здивування, серед прихильників моєї творчості поруч із молодими дівчатами та жінками почали з’являтися й чоловіки зрілого віку. Багато відгуків, анотацій отримую в Інтернеті, але величезну відповідальність відчуваю, коли пишуть, що мій вірш допоміг комусь перейти через особисті страждання чи додав сили, а то й спонукав прийняти якесь відповідальне рішення.
— Зовсім нова твоя збірка “Територія жінки” викликала справжній фурор і не лише завдяки сильній поезії, а досить креативною структурою, де кожен розділ — то окрема кімната для території жінки. Як виникла така ідея?
— Чесно кажучи, я не збиралася видавати цю збірку поезій, принаймні зараз. До цього спонукали мене читачі, які постійно запитували, де можна придбати мої вірші. Тож вирішила її видати. Але спочатку шукала свіжу ідею, щоб вона була якоюсь атмосферною. Навіть зверталася за порадою до свого друга в Месенжері. І тут зрозуміла, що душа жінки має свої “кімнати”. Кудись ми запрошуємо гостей, а десь залишаємося самі. Кухня — це вірші, у яких відчувається аромат кави, де домінують солодкі спогади і почуття, де затишно і спокійно. Спальня — це інтимна лірика. У ванній жінка зазвичай плаче — це лірика досить глибока про якийсь біль, переживання. Я називаю цю книгу путівником для чоловіків, хоча, як я вже казала, більшість моїх читачів — жінки.
— Олю, коли ти презентуватимеш “Територію жінки” своїм шанувальникам?
— Перша своєрідна презентація буде зовсім скоро на “Книжковому Арсеналі” в Києві, де на стенді видавництва “Зелений пес” я матиму автограф-сесію. А вже 28 травня презентую її в Хмельницькій міській центральній бібліотеці на вул. Подільській, 78 о 17.00. Далі буде презентація в Гусятині, Тернополі та в інших містах.
— Знаю, що ти пишеш не лише вірші, а й прозу. Коли з’являться у книгарнях твої романи?
— Тривалий час, дійсно, я писала прозу і романи. Всі вони готуються до видання, але так вийшло, навіть несподівано для мене, що вірші вийшли раніше, хоча все вказувало, що мало б бути навпаки. Можливо, тому, що робота над прозою потребує більше часу. Наразі вже написані два романи. Про що вони — секрет. Єдине скажу, що це психологічні романи, які примушують заглибитись у себе, побороти власні комплекси, зламати стереотипи. Зараз я почала писати третій роман. Він досить складний — це для мене виклик, оскільки роман ґрунтується на історичних подіях, де є реальні герої. Це дуже відповідально, тому що я хочу зруйнувати певні позитивні міфи і показати деяких знаних людей в іншому світлі, що вони могли б бути не такими ідеальними, як їх тривалий час зображали.
— Олю, даруй, але часто людей творчих, особливо поетів, письменників, називають дивними. Що скажеш на це?
— Погоджуюсь. Я — дивна насправді і в мене багато друзів письменників і поетів також дивних. Але мені здається, що все йде від зворотного: людина дивна не тому, що пише, а тому, що пише, бо дивна. Вони можуть жити в своєму світі, вони не мають комплексів і часто творять, не підлаштовуючись під когось. Саме в цьому, можливо, є якась дивакуватість. Особисто я можу годинами гуляти містом і не відчувати дискомфорту, можу самотньо посидіти у кав’ярні, думати про щось своє, поїхати в подорож сама і ходити не екскурсійними маршрутами, а якимись вуличками з особливою атмосферою. А ще дуже люблю готелі і намагаюсь двічі в одному не зупинятися. Думаю, що один із моїх наступних романів буде про готель.
— Це не заважає твоїй основній роботі?
—Десь, мабуть, і заважає, бо я людина емоційна. Деколи пірнаю в роботу з головою, а потім надолужую інші справи. Але це не стосується моєї основної роботи, бо вона мені дуже подобається. Вважаю її творчою, єдине, що вона вимагає багато часу.
— Чи маєш захоплення, окрім літератури?
— Їх безліч, правда. Намагаюсь знаходити хоча б крихту часу, але для всього — це і спорт, і вишивання бісером, і кінематограф, і акварелі, й естетичні композиції… Навіть танцювала бачату. Хочу ще навчитися стрибати з парашутом, аби побороти себе, оскільки дуже боюся висоти.
— Як же ти все встигаєш: робота, причому дуже відповідальна зі щільним графіком, дім, дітки. Як знаходиш час ще й для творчості? Хтось допомагає?
— Справляємося самі. Хлопцям моїм уже в червні виповниться одинадцять. Вони досить самостійні і відповідальні, мають свої обов’язки. Часто мене мучить совість, що не можу більше приділити їм уваги, як того хотілося б. Але сини розуміють, що нас тільки троє, немає батька і тому жодних проблем не виникає. А ще хлопці займаються бойовим гопаком. Це не просто спорт, це ціла філософія і система виховання, що гартує характер. І за рік занять сини вже мають перемоги на міських, обласних і навіть всеукраїнських змаганнях.
А ось вихідні у нас максимально насичені, весь час проводимо разом. У нас є свої маленькі традиції: ходимо в кіно, відвідуємо виставки, фестивалі, я їх навчаю фотографувати і, коли беру з собою на мистецькі заходи, вони мені навіть допомагають.
— Попереду літо. Куди поїдете на відпочинок?
— Надаю перевагу активному відпочинку і не розумію, як можна цілими днями лежати на пляжі й засмагати. Тому, скоріш за все, поїдемо на якийсь тиждень у подорож за кордон, щоб побачити щось нове, цікаве, відвідати екскурсії. Щоправда, сини не в захваті від такого відпочинку, але я спробую їх переконати.
— Дякую за розмову. Мені залишається побажати тобі величезного натхнення, нових ідей, щоб твоє поетичне слово й надалі було влучним, проймало аж до мурах на тілі, як-то є зараз…
Лариса Світловська