Надворі стояла шалена спека. Семирічний Павлусь разом зі своєю п’ятирічною сестричкою носили з криниці воду і зливали в ночви, щоб поталяпатись. Від того купелю у дворі утворилось справжнє болото. Діти зручно вмостили в багнюку дворічного Гната, аби не ревів та не заважав таляпатись. Спочатку малюк спостерігав за братом і сестрою, а потім й собі почав хлюпатися у калюжі. Надворі запахло смаженими котлетами. Від голоду в дітей засмоктало в животі. Марійка принесла Михайлику окраєць черствого хліба, який він смачно підсмоктував, тримаючи міцно в брудних руках. Тут рипнула фіртка і діти побачили сусідку тітку Клаву. “Шо мамки знову немає?”, — запитала жінка. Діти промовчали і опустили до долу голівки. “Їли шо сьогодні чи ні?”, — продовжувала допитуватись тітка. Марійка з братом наче зговорились, в один голос чітко відказали: “Ми не голодні. Мамка супу наварила і котлет напекла”. Тітка Клава знала, що немає ані супу, ані котлет, просто діти намагаються захистити свою недбайливу маму, яка вештається хтозна де і вдень, і вночі.. Знала сусідка, що Служба у справах дітей вже не раз навідувалась і попереджала Людмилу, що забере старших діток до дитячого будинку, якщо вона не змінить свою поведінку і ставлення до них. Та Людмилі, наче, того й треба було. Оптерши хустиною щічки Михайлика, які були вкриті засохлими сопельками, побігла додому за харчами. “Оце б сюди моїх онуків, хай би бачили як діти їдять”, — думала жінка, спостерігаючи як Марійка, Павло і Михайлик наминали за обидві щоки зелений борщ. Попоївши, старші діти побігли знову до свого “басейну”, а найменший Михайлик заснув на ослінці прямо з ложкою у руках. “Ввечері молочка принесу”, — кинула вже з вулиці тітка Клава і переступаючи з ноги на ногу, пошкандибала до свого двору.
До хати діти пішли, коли вже зовсім стемніло. Зранку приїхала мамка з якоюсь старшою жінкою. Павло і Марійка навшпиньках шмигнули до кухні і принишкли. Діти думали, що то знову їх хочуть забрати до дитячого будинку. В суцільній тиші вони почули про якогось дядька Миколу, який начебто хоче їх забрати до себе. “Ти подумай гарненько, Людо, — казала незнайома тітка. — Це твій шанс зажити по-людськи і дітям добре буде — і одягнені, і ситі будуть, ще й у місті навчатимуться. І при цьому всьому ти нічого не втрачаєш, бо ж їх все одно мали забрати до сиротинця, а так тобі ще й грошей купу дадуть за них”. Діти й не здогадувались, що це їх мамка збирається продати.
По обіді з’явився й сам дядько Микола, про якого розповідала ранішня гостя. Привіз цукерок, печива, а найменшому Михайлику здоровенну іграшкову машину. Діти бачили, як мама довго про щось сперечалась з щедрим дядечком, але про що вони говорили не чули.
Наступного дня Людмила заходилась відмивати дітей, а потім наказала вбратися в святковий одяг. Потім посадила їх на ліжко і розповіла, що віднині вони житимуть в місті, в гарній квартирі, що матимуть багато іграшок і митимуться у великій ванні. А вона з Михайликом залишиться тут у селі. Діти дуже зраділи, а потім почали сваритися, хто перший митиметься у ванні. До райцентру Людмила разом з дітьми добиралась рейсовим автобусом. Біля автовокзалу на них чекав дядько Микола і ще якась молода жінка. Людмила наказала дітям чекати її біля лавки, а сама зайшла до крамниці. Та у коморці на столі лежало три стопки грошей. “Рівно 35 тисяч, як ти й хотіла, перерахуй”, — примружившись, сказав Микола. У свої 27 Людмила ще ніколи не тримала в руках доларів. Вона почала рахувати стодоларові купюри і складати їх купками, щоб не збитися з ліку. “Все правильно”, — сказала вона і вже хотіла бігти за дітьми. “Зачекай, ти маєш нам написати розписку, що ти віддала нам своїх дітей і не матимеш до мене претензій, не шукатимеш їх та не звертатимешся до поліції”,— попросив Микола.
Людмила швиденько написала усе, про що говорив Микола. Потім запитала чи скоро заберуть й Михайлика. “Нехай трохи підросте”,— підмигнувши їй, сказав чоловік. Тільки-но Людмила привстала з стільця, як раптом до магазину увійшли якісь чоловіки у цивільному, а за ними поліцейські. Потім були поняті, писались якісь протоколи і Людмилу посадили до поліцейської машини. Вже у відділі поліції Людмилі пояснили, що вона вчинила злочин, а ті, хто її затримав були співробітники підрозділу з боротьби з торгівлею людьми. Ніч жінка провела в ізоляторі тимчасового тримання, а зранку суд обрав їй запобіжний захід, згідно якого вона до суду сидітиме у СІЗО. Кримінальне провадження, відкрите за частиною 3 статті 149 Кримінального кодексу України (незаконна угода відносно малолітніх дітей), розслідувала прокуратура Хмельницької області. Справу вже направили до суду. Матері, яка намагалась продати свої дітей, загрожує до 15 років позбавлення волі.
Усіх дітей поліція передала до дитячого притулку. Згодом їх переведуть до дитячого будинку.
Наш кор.